Він не може пробачити собі загибель Бикова
Згадуємо Маестро — Леоніда Бикова, блискучого актора, талановитого режисера. Можливо, згадає його і водій вантажівки, яка 11 квітня 1979 року… протаранила “Волгу” Леоніда Бикова. Цей чоловік майже півстоліття не може собі пробачити оте фатальне зіткнення поблизу Димера.
В архіві Київської обласної поліції зберігається сіра тека, це — кримінальна справа №28-849. Навскіс на палітурці — червона лінія. І надпис: “Зберігати постійно”.
“Постанова про порушення кримінальної справи, м. Вишгород. Слідчий Вишгородського РВВС майор міліції Єрко В. С. …11 квітня 1979 року, 0 16.30 на 46-му кілометрі автошляху Київ-Мінськ, за два кілометри від селища Димер Биков Л. Ф., керуючи автомобілем ГАЗ-24, 43-00 КИО, виїхав на зустрічну смугу і зіштовхнувся з автомобілем ГАЗ-53, 11-18 КХМ…”
Свідок Красний Іван Васильович, водій Димерського лісгоспу, розповів:
“Я їхав із Димера (УАЗ-469), обігнав ГАЗ-53, завантажений скловатою. Назустріч рухався колісний трактор (відстань — до 200 метрів). Я побачив, що за трактором, трішки ліворуч, йшла біла “Волга”, вона ніби аж “присідала” задніми колесами. Відстань між “Волгою” і трактором була приблизно два метри. Потім я побачив, що “Волга” узяла ліворуч за напрямком свого руху і вискочила на зустрічну смугу. Я побачив, як легківка зіткнулася з вантажівкою…”
За кермом “Волги” сидів Леонід Биков. Маестро загинув миттєво. Кримінальну справу тоді розслідував старший лейтенант міліції Віктор Чевгуз. За кілька місяців він дійшов висновку про те, що водій вантажівки Сергій Колісниченко ні в чому не винен. Ми змінили прізвище цієї людини. Він сам попрохав про це. Мовляв, не хоче травмувати рідних, близьких, знайомих. Окрім родини, ніхто не знає, що саме Сергій був учасником тієї жахливої аварії.
А ще Сергій каже, що упродовж багатьох років має у серці цю печаль — загибель кумира мільйонів. На нього постійно тисне ця трагічна історія, вона не дає йому спокою, він безліч разів переглядає кінострічки за участю Бикова… Але нічого вже не зміниш…
Одного разу журналістські стежки-дороги привели мене до цього водія. А приїхав до нього разом з Віктором Чевгузом. Ми давно розшукували Сергія Колісниченка. Але всі наші пошуки були марними. За старою адресою Сергія не знайшли. Людина немов розчинилася в житейському морі. Стільки нісенітниць про нього в різні часи писали. Особливо “упражнялися” російські колеги. Одна журналістка роздобула десь “сенсацію”: мовляв, водій вантажівки, відчуваючи, можливо, докори сумління, незабаром після цієї ДТП наклав на себе руки.
Втім, і про Чевгуза чого тільки не писали, зокрема, йому дорікали в тому, що нібито не захотів посадити Сергія Колісниченка. А вже скільки неточностей за ці роки потрапило на газетні шпальти! Одні десь дізналися, що “Волга” Бикова протаранила зустрічний панелевоз, інші стверджували, що Маестро пішов на обгін асфальтного “катка” і врізався в самоскид. Треті висували версію, що невідомі зловмисники злили гальмівну рідину з автівки Бикова.
…Невелике містечко у Київській області. Ми з Віктором Чевгузом приїхали до Сергія Колісниченка. Дзвонимо у двері квартири. У відповідь – тиша. “Іванович, напевно, в гаражі з машиною возиться”, – допомогли сусіди. А ми хвилювалися, як в сім’ї Колісниченка сприймуть наш візит? Все той же Чевгуз. Слідчий. І все з того ж питання? Усьому ж є межа…
Але сьогодні Чевгуз вже не слідчий, він — адвокат, і приїхали ми до Колісниченка, щоб просто згадати Бикова.
Колісниченко не ображається на слідчого Чевгуза. Це потім він скаже мені. А поки що двоє чоловіків стояли мовчки, не впізнаючи один одного (стільки літ минуло!). Першим “розкрився” Чевгуз:
– 46-й кілометр Димерської дороги. ДТП. Биков… Пригадуєте?
Видно було, що після цих слів Колісниченко якось напружився, він просто завмер, ніби статуя, а в погляді з’явилася настороженість. За хвилину зронив:
– Чевгуз, звичайно ж, Чевгуз. Той самий старший лейтенант. Слідчий. Боже мій, а я ж сам хотів вас знайти…
– Не хвилюйтеся, Сергію Івановичу, ніхто вас не збирається притягувати до відповідальності. Та і я давно вже не працюю слідчим, – пояснює Чевгуз. – Ми просто хотіли разом з вами поговорити про цю велику людину, згадати …
– Після тієї аварії я посивів. Біль в серці досі. (Сергій Іванович дістав пачку “Мальборо”, запалив. – Авт.). Скажіть, ну чому саме я, а не хтось інший зявився тоді у нього на дорозі? Лиха доля? Важко нести цей хрест, повірте. Ох, і важко.
– Сергію Івановичу, ваша совість чиста і перед Биковим, і перед його дітьми. Ви ні в чому не винні, – почув я голос Чевгуза.
– А ви знаєте, у мене до цих пір зберігається довідка, яку ви мені надіслали в 1979-му. Зараз скажу дружині, вона принесе.
За 20 хвилин колишній слідчий тримав в руках ту саму довідку під №14 від 10 червня 1979 року, пожовклу від часу, але акуратну. Видно, що цей документ в сім’ї Колісниченка дбайливо зберігали. А в ньому — чорним по білому: в діях Колісниченка немає складу злочину.
– Так, це я друкував довідку, – промовляє Чевгуз. – Впізнаю свою друкарську машинку. Але ви зверніть увагу: тут навіть вказано, що водійське посвідчення Колісниченко може отримати в будь-який зручний для нього час, на Володимирській. Де ви нині такий сервіс побачите? (Це вже сказано жартома. – Авт.)
До розмови підключається Тетяна, дружина Сергія Івановича:
– Ми якраз на хрестинах були, коли листоноша приніс цю повістку. Прочитали і прямо там відразу почали плакати. Від радості. Бачила, як інші люди сльози крадькома витирали.
Адже перед цим селяни вже подумки збирали Сергія до в’язниці. У селі защораз чулося: “Ой, що ж це буде? Чи посадять хлопця? Та ще й року не пройшло, як вони з Танею весілля зіграли. Горе ж яке!”
У Тетяни досі перед очима та страшна картина: пізній вечір, на порозі, похитуючись, стоїть чоловік, кров… І відчужено витискує із себе: “Таню, я вбив людину”.
“Вбив людину”. Ця фраза ще не раз “вибухне” в його душі. Вона – сильніша за вогонь, сильніша за свинець і навіть за напалм. Тому що за нею – чорна прірва, куди, можливо, йому хотілося полетіти від образи. Та й від долі геть. Деякі “доброзичливці” з автопарку колись показували на нього пальцем: “А, це той чоловік, що вбив Бикова”.
Делікатно цікавлюся, чи знає Сергій Іванович, що на фатальному 46-му кілометрі шосе стоїть пам’ятний знак.
– Мені боляче проїжджати цією дорогою, – відповідає. – Коли біля обеліска нікого немає, я зупиняюся, виходжу з машини. Хочеться побути на самоті, помовчати. Це – моя особиста трагедія. Скільки років минуло, а у мене й досі перед очима – мертве обличчя Леоніда Бикова, його коротка стрижка. Всі ці роки я запитую себе: ну чому, чому він пішов на такий ризикований обгін? Що завадило виконати безпечний маневр? Напевно, серце, як писали в газетах. Хоча тоді, після аварії, я бачив, що шини задніх коліс “Волги” були зношеними. Це могло вплинути на гальмівний шлях, адже асфальт був мокрим.
– Експертиза довела, що інфаркту в Бикова в момент аварії не було. В іншому випадку водій не зміг би тиснути на гальмівну педаль до самого моменту зіткнення, – каже Віктор Чевгуз.
Чи класно водив машину Биков? Посвідчення водія Леонід Федорович отримав ще в 1965 році в ДАІ Ленінграда. У талоні попереджень Бикова — два “проколи”. У 1965 і 1975 роках Бикова двічі зупиняли міліціонери за порушення правил обгону і маневрування. У 1966 році в його талоні теж зробили позначку – за порушення правил проїзду перехресть і залізничних переїздів. Пишу для того, щоб показати: Леонід Федорович не хизувався своїм ім’ям, як деякі теперішні знаменитості та мажори. Однак той обгін на шосе поблизу Димера виглядає дуже дивним.
Процитую фрагмент висновку судової автотехнічної експертизи:
“Водій ГАЗ-53 Колісниченко не мав технічної можливості шляхом екстреного гальмування уникнути зіткнення з “Волгою…”.
Експерти з’ясували, що і гальмівна система, і кермовий механізм биковської “Волги” на момент аварії були справними.
Сергій Колісниченко до найдрібніших деталей пам’ятає ДТП. Приніс своє посвідення водія (ще старого, радянського зразка), талон попереджень, показав нам. А там – жодного запису про порушення Правил дорожнього руху. Але в той день, 11 квітня, він отримав не те що позначку в талоні – пробоїну в серці…
– Коли я виніс постанову про припинення кримінальної справи, то незабаром направив матеріали до архіву, – згадує Чевгуз. – За декілька тижнів мене викликає начальство, цікавиться результатами розслідування. А я кажу: справа в архіві. “Як в архіві? А чому не в суді?” Довелося винести постанову про припинення розслідування… А в ній все зазначено… Боятися мені не було чого. Я діяв згідно із законом. Вислухавши мої аргументи, начальство змушене було погодитися з ними.
– Ми були виховані на фільмах Бикова, – неквапливо завершує розмову Сергій Колісниченко. – Надзвичайно талановита людина. І понині вдома багато разів дивимося стрічки з його участю. Щоправда, коли ставлю касету про льотчиків, на очах з’являються сльози. Не можу…
Леонід ФРОСЕВИЧ
