25 лютого 2026 року виповнюється 155 років від дня народження всесвітньовідомої української письменниці, культурної діячки Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки).
Талановита поетеса з винятковою мужністю, чіткою громадянською позицією та національною гідністю і сьогодні згуртовує українців навколо ідеї свободи, волі та незалежності.
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський (нині це Звягель Житомирської області) у родині українських інтелігентів. Її життя припало на складний період історії України – часи Російської імперії, коли українська культура зазнавала утисків, а національна ідея лише починала відроджуватися.
Дівчина росла в освіченій родині: її мати, дворянка Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (використовувала псевдонім Олена Пчілка), була відомою письменницею й активісткою. Батько, Петро Косач, теж був дворянином, працював юристом і громадським діячем. Загалом у сім’ї Косач зростало четверо доньок та двоє синів. Дядьком Лесі Українки був відомий вчений Михайло Драгоманов, чиї думки мали вплив і на племінницю.
Тож з дитинства дівчина була оточена книгами, інтелігенцію та ідеями національного відродження. Уже в 9 років вона написала свій перший вірш, а в 13 – опублікувала твір під псевдонімом “Леся Українка”, який обрала, щоб уникнути цензурних переслідувань і підкреслити свою українську ідентичність. З того часу суспільство знало її саме як Лесю Українку.
Однак життя Лесі було затьмарене хворобою – туберкульозом кісток, який діагностували в неї ще в 10-річному віці. Через це вона не могла здобути систематичної освіти, але самотужки опанувала кілька мов (французьку, німецьку, англійську, італійську, польську, російську, загалом – понад 10), вивчала історію, філософію та літературу.
Хвороба змушувала її часто подорожувати на лікування – до Криму, Грузії, Італії та навіть Єгипту, що збагатило її світогляд і творчість. Цікаво, що на таких літніх вакаціях у Криму Леся познайомилася та пережила бурхливий роман з білоруським революціонером Сергієм Мержинським. Його смерть у 1901 році глибоко вплинула на неї, надихнувши на створення відомої драми “Одержима”, яку вона написала за одну ніч.
Час, у якому жила Леся, був періодом активного пробудження української самосвідомості. Заборона української мови (Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року) ускладнювала розвиток культури, але водночас стимулювала діячів, таких як Леся Українка, до боротьби за рідне слово. Її творчість стала відповіддю на ці виклики, поєднуючи в собі національну ідею з європейськими літературними традиціями.
До речі, Леся Українка була не лише поетесою, а й уміла талановито вишивати. Хвороба рук ускладнювала цю працю, однак Леся любила вишивання. А ще вона мала чудовий голос і до самої смерті любила співати, адже мала й музикальний слух, що допомагав їй у написанні віршів.
Також займалася перекладацькою діяльністю. Зокрема, вона перекладала Гомера, Гейне, Шекспіра й Байрона, доносячи світову літературу до українського читача.
Виснажена хворобою, Леся Українка померла на 43-му році життя – 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі. Однак її творчість продовжує жити і до сьогодні. Твори Лесі Українки вивчають у школах, а її постать досі викликає захоплення. Вона довела, що українська література має світове значення і що навіть у найскладніших умовах можна залишатися вірним своїм ідеалам.
З повномасштабним вторгненням ворога на наші українські землі, з новою силою звучить художнє слово видатної української письменниці, перекладачки, громадської та культурної діячки. Саме українське слово стало матрицею творчості Лариси Петрівни Косач, ідентифікатором українки через етнонім.
«Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає» – промовляє до нас Леся Українка. Ці слова стали пророчими для поетеси в боротьбі за любов, за життя. Для нас, сучасників, вони є усвідомленням того, наскільки Леся Українка випереджала час і тоді, і тепер! Сьогодні весь український народ мужньо і незламно стоїть у боротьбі за свою ідентичність, свободу, за рідну Україну!
