Пам’яті Народного артиста України Віталія Білоножка
Не стало улюбленця мільйонів, талановитого українського співака, Народного артиста, справжнього патріота України Віталія Білоножка.
Здається, ще вчора він заряджав з телеекранів своїм невичерпним оптимізмом усіх нас. А сьогодні перестало битися його серце. Не віриться… Перша думка: цього не може бути!
Сьогодні із сумом згадуємо одну з наших розмов напередодні Нового року. То була тепла, щира, цікава бесіда з Віталієм Васильовичем.
– Віталію Васильовичу, який телеканал увімкнете в новорічну ніч у родинному колі? Що цікавить перш за все?
– Подивимося ще раз 31 грудня і 1 січня повтор телетрансляції Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Але зовсім не заради того, щоб помилуватися, ой які ж, мовляв, ми молодці. Ми хочемо ще раз прискіпливо проаналізувати недоліки, з професійної точки зору подивитися, щоб не повторювати їх наступного разу. А щодо інших телеканалів, то навіть не знаю… На Новий рік нічого й подивитися, немає повноцінних, цікавих програм.
– Хто до вашої оселі завітає, хто буде в родинному колі?
– Безумовно, діти, онуки. Я хотів би, щоб сестра з Донбасу приїхала, але вона каже, що не доїде, та й будинок боїться залишити, бо там багато мародерів. Їй 73 роки, вона була другою дитиною у сім’ї (я – шостий), «дитина війни». Каже: «Народилася під час війни та у війну, мабуть, і піду із життя». Отакі ось сумні паралелі.
– А кого вам особисто хочеться привітати, кому зателефонувати?
– У мене в телефоні – півтори тисячі номерів. Деякі однокласники озиваються, наприклад, один якось телефонує, слухавки не беру. Казав йому раніше: «Ми з тобою до однієї школи за чотири кілометри пішки ходили, в одному лузі корів пасли, допоки ти не будеш думати про свій рідний край, трубки брати не буду». А це недавно він повідомив, що приїхав на Сумщину… Треба любити і берегти свою країну, насолоджуватися запахом степу, радіти сонечку, квітам. Отака у нас позиція.
– А коли плануєте провести фестиваль «Мелодія двох сердець»? Можливо, уже відомі деякі учасники?
– На жаль, розцінки Палацу «Україна» дуже високі, плюс інші витрати… Коли ми готували останній фестиваль – патріотичний, антивоєнний, то у ньому взяли участь близько 600 учасників, родинних дуетів, у тому числі на сцену виходили і бійці АТО, і вдови. Цей масштабний захід ліг на плечі однієї сім’ї Білоножків, яка не має бізнесу, живе з концертів. Після травневого фестивалю ми ще півроку їздили з концертами – заробляли кошти, щоб повіддавати борги. Багато квитків роздали безкоштовно військовому шпиталю, Міністерству оборони, ми хотіли, щоб чимало людей прийшли до «України»… Дякувати Богу, до Нового року розрахувалися з боргами і, звичайно, вже думки про наступний фестиваль. Але коли в країні триває війна, співати про любов не дуже хочеться. Шукаємо, обдумуємо нову фабулу майбутнього концерту. Ще й прикро, що держава цьогоріч запланувала у бюджеті такі копійки на культуру. Пам’ятаєте відомий вислів Черчилля, коли йому під час війни принесли на розгляд бюджет країни, а він запитав, де ж витрати на культуру?! Почувши, що нині не до цього, бо країна воює, він здивовано відповів: «Якщо немає культури, то навіщо ми тоді воюємо?». Переконаний, що до культурно-мистецьких заходів повинна долучатися держава. Готуючи фестиваль, ми звернулися до багатьох, у тому числі й до чиновників, з проханням про допомогу. В Міністерстві культури, Кабміні розвели руками. Отож довелося взяти весь тягар витрат на себе. Але фестиваль того вартий, бо після того, як зробиш добру справу, отримуєш величезне задоволення. Не хочу в жодному разі плакатися, адже ми впоралися… Але сумно від цієї безвиході, до якої ідемо. Бо ми просили допомоги не для себе особисто, а для доброї справи. Хіба ж наші воїни не варті того, аби їм присвятити фестиваль?! Сумно, що це нікому непотрібно і що влада забуває: доки не буде духовного, не буде головного. Держава ж могла потім відеозапис цього концерту демонструвати, пропагувати українські пісні, в тому числі й на сході України. Бо нам особисто слави не треба, ми вже повагу заробили у своєї публіки. Згадуючи фестиваль, присвячений бійцям, ми відчували, що і їм, і глядачам це потрібно. Це найкраще, чим можна утверджувати українську ідею, українство.
– Яка найяскравіша подія цього року запам’яталася Віталію та Світлані Білоножкам?
– Ми їздимо із сольними концертами всією Україною. Вразило, коли приїхали на Донбас… Ми співаємо, а десь поруч пролітають снаряди. Незрозуміло звідки, але пролітали. Коли їдеш цим краємо і бачиш підірвані мости, руїни, спалені хати, то наче стаєш учасником бойової кінохроніки. А найяскравіші враження – від своєї роботи, коли тобі люди телефонують після концерту. Недавно був випадок на ринку: підійшла жіночка, переселенка з Донбасу, і каже, що, побачивши по телевізору наш концерт, мов прикипіла до екрана, забувши про все. Оце, мабуть, і є найвищою оплатою твоєї роботи, творчості.
– Над чим працюєте сьогодні, які пісні з’явилися у репертуарі?
–Триває творчий пошук, шукаємо авторів. Адже не можна вийти до глядача з примітивним сценарієм, тим паче в такий час, коли війна. Пісень хочеться співати патріотичних, отож працюємо над текстами, переробляємо. Серед нових – пісня «Бережи Україну, пам’ятай і бережи кожну хвилину…».
– На вашу думку, чи з’явилося сьогодні в ефірі більше українських пісень?
– Увімкніть радіо FM, що там співають?! Часто якісь «ум-ца-ца». Тягнуть цей «совок». А треба ж виховувати нове покоління, яке будуватиме Україну. Забувають, що українське радіо має великий пісенний фонд, там є і сучасні твори. Таке враження, що цим ефіром керують не патріоти. І чи не вони дають підстави для розмов про нібито меншовартість української музики?!
– Чи буваєте у себе на батьківщині, на Сумщині?
– На жаль, дуже рідко. Живуть на Сумщині люди бідно, усім, кого пам’ятаю, намагався хоч якось допомогти коштами. Побачив таке ноу-хау: на велосипедах багажники переставили спереду, а колись були позаду. Дуже шкода цих працьовитих людей, вони такі ж, як були і при совдепії: щирі, відверті й дуже моральні. І тому варті любові. Налаштовані оптимістично. Усі дуже щиро мене зустрічали, діставали з погребів усе, що мали, аби почастувати домашнім. Готові все віддати. Пишаюся таким народом.
– Ви тішитеся своїми внуками, співаєте з ними…
– Так. На минулому фестивалі співала вже наша внучка Світланка. Це був перший у її житті виступ такого високого рівня, вона дуже хвилювалася, з надзвичайним трепетом виступила. Вона взагалі у нас дуже відповідальна і серйозна дівчинка. Дуже їй подобається навчатися, захоплюється математикою. А внук Віталік уже багато років на сцені, майже професіонал.
– Коли слухаєш ваші давнішні пісні про козацтво, українську славу, то вони всі наче про сьогодення. Чи замислювалися тоді над витоками українства?
–Пригадую таку історію: колись у Білій Церкві, у 1987 році, я вихопив у хору «Гомін» жовто-синій прапор і побіг стадіоном із піснею «Давайте разом заспіваєм, браття», а мені кричали: «Дурень, посадять!». Пісні «Годі, брате, душу рвати», «Боже, дай Україні волю» я співав 30 років тому, їздив із ними Америкою, Канадою, Європою. Виявляється, вони й зараз дуже актуальні й потрібні.
– Від творчості – до теми фазенди. Ви утримуєте багато цікавих птахів. Як вони поживають?
– Працюю над розведенням птахів уже п’ятнадцять років, маю більше десятка павичів, стільки ж самочок. Є понад 150 пар голубів, півтора десятка курей, десяток фазанів, два лебеді. І дві вівчарки. Але тягну цього плуга, бо не уявляю, як жити у приватному будинку, щоб подвір’я було пустим. А ще – велика хмара горобців, які нічого не бояться.
***
Віталій Білоножко більше не з нами. Але він завжди буде у наших серцях. Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття сім’ї з приводу важкої втрати. Розділяємо ваші сум та біль. Світла пам’ять. Честь і шана.
