“Червоними і чорними нитками”. Що відбувається у Будинку творчості композиторів у Ворзелі
Побачене жахіття у Ворзелі спонукало послухати «Два кольори» – диво-пісню, у якій, говорить народний артист України Василь Зінкевич, «виспівана наша доля, печаль наша».
«…Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба».
Цей геніальний твір поет Дмитро Павличко і композитор Олександр Білаш написали у 1964 році, в Будинку творчості композиторів «Ворзель».
З Вікіпедії дізнаємося й давнішні, цікаві подробиці: «Олеся Білаш, донька композитора Олександра Білаша, так розповіла історію створення цього шедевру:
«Батько з Павличком сиділи на якомусь з’їзді комсомолу. Було нецікаво, вони почали поглядати наліво й направо — почали шукати гарних комсомолок, тому роздивлялися по залу. І раптом попереду побачив жіночку з накинутою на плечі хусткою: на чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що просто очі виїдали.
— Бачиш оту жіночку? — спитав батько Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне.
— Червоне — то любов, а чорне — то журба, — відповів Дмитро Васильович.
Вони потихеньку втекли із з’їзду, поїхали до Будинку творчості у Ворзелі. Написали пісню буквально за півгодини».
Сьогодні стежками й доріжками Будинку творчості гуляє страшний розор. Дикі хащі узяли в люту облогу цю місцину. Тут – лише один колір. Лише журба. Нам потрібна культура, високе мистецтво?
Довідково читаємо: територія займає площу 11 гектарів, на ній розташовано 21 будинок (дво-трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 м один від одного, двоповерховий корпус з їдальнею та концертним залом на 120 місць, а також двоповерховий пансіонат на 12 номерів. В кожному з будиночків раніше було встановлено кабінетні роялі, на яких композитори могли займатися.
Як давно це було! Ще до 2011 року на цьому майданчику великої культури проводилися міжнародні музичні майстер-класи і конкурси, сюди залюбки приїжджали митці.
А вже починаючи десь з 2013-го ніби якийсь безжальний руйнівник оселився на цих благословенних гектарах. Завихорило, закрутило, вдарило погибеллю і кинуло в безодню усе, що створювалося десятиліттями. Надбання трудолюбивого, пісенного народу йде прахом. Ще рік. Ще два, максимум. І все. Забудь-земля. Амінь.
Сьогодні вандали донищують ці маленькі оселі, головний двоповерховий корпус. З фасаду будиночка, де Павличко з Білашем написали «Два кольори», якісь манкурти вже й меморіальну табличку вкрали, певно, здали на металобрухт. А що в кімнатах, де “народжувалися” ті самі “Два кольори”?
Шпалери на стінах обдерті, меблі потрощено, повиривано батареї опалення. Страшний розор. Руїна.
Така ж картина і в інших хатинках композиторів.
На стіні одного з будиночків ще є меморіальна табличка про творчу діяльність видатного композитора, професора Миколи Дремлюги. Але скоро і вона, мабуть, щезне.
Завітавши до головної споруди Будинку творчості – двоповерхового корпусу з їдальнею та концертним залом на 120 місць, побачимо немов розбомблену, пошматовану територію (на світлині). Такий собі «музей культури» навиворіт.
І це поблизу столиці, де діють десятки різних організацій культурного спрямування, міністерства, відомства, агенції, фонди, управління.
У Києві державні чиновники різного ґатунку полюбляють говорити високим штилем про українську культуру, про необхідність її підтримки, закликають меценатів, інвесторів підставляти плече мистецтву.
Водночас що спостерігаємо? Щорічне зменшення фінансової підтримки творчих спілок з боку держави, посилення податкового тиску. Це називається драконівськими умовами для господарювання. Поганяй до ями! В таких умовах багато хто опинився, зокрема і Національна спілка композиторів України, на балансі якої і знаходиться вже згаданий нами Будинок творчості.
Очевидно, що для утримання такої великої території в належному стані, оплати комунальних послуг потрібні величезні кошти, яких у Національної спілки композиторів України немає. У такому разі яким чином зберегти це надбання? З подібними, надзвичайно гострими, проблемами мають справу й інші творчі спілки.
Що робити? Яка програма дій може бути доцільною, ефективною, максимально націленою на збереження, відродження таких мистецько-просвітницьких центрів? Сподіватися на інвесторів, як у цивілізованому світі? Можливо. Тоді чому вони не поспішають йти до нас, чого бояться, що їх турбує на цьому шляхові?
Є питання, є. І ця тема, очевидно, потребує окремої розмови.
Якщо не діяти, залишити все напризволяще, на одчай, то скоро цей Будинок творчості буде зрівняно із землею. Вирвано з корінням.Територія заросте чагарниками, бур’янами і сліду не залишиться. І почуємо вирок, що тут – гибле місце.
Як не погодитися з Василем Зінкевичем, який колись сказав, що «у фізичному і духовному організмі України поруйновано клітину національної свідомості. Цю клітину потрібно відновлювати, повертати, вона повинна в нас воскреснути. Щоб ми були вільними. Людина повинна мати вільний лет над просторами господніми…».
А який же лет в чагарниках і хащах, де немає «щедрих кольорів», де є лише журба? Лише падіння, занепад.
І хто ж руйнує цей спадок культури? Хто є лиходійником? Не інопланетяни, звісно. Свої. Манкурти з поруйнованою клітиною національної свідомості.
Змиримося з цим?
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото «Українського репортера»
Пісня “Два кольори”
