Що ж відкриє для себе читач на сторінках «ДЕЩО…»? Як пише авторка у передмові, «ДЕЩО…» «пропонує подивитися на нас, на себе, без пафосу, з самоіронією… З вистражданим оптимізмом! «ДЕЩО…» – про тексти, контексти, підтексти…»

Ці думки охоплюють чималий історичний період нашої Незалежності. Вони датовані, починаючи з 1995 року, зазначає пані Лариса, і «покликані практикувати причинно-наслідкове мислення, розвивати асоціації і образне сприйняття».

У цій розкішній та стильній книзі гармонійно поєднуються тексти авторки і малюнки добре знаного художника Анатолія Казанського, який колись творив у газеті «День». «Але малював, як філософ, провидець, який відчував, застерігав, – наголошує Лариса Івшина. – Не випадково його роботи поверталися щоразу новою гранню. Його стиль був сповнений смаку, гумору, сарказму… У поєднанні малюнків і думок з’являється особлива багатошаровість… Можна сказати – синергія, додана культурна вартість.

Ось у цій синергії кожен читач знайде для себе щось своє. Хтось потішиться афоризмами, крилатими фразами, хтось зацікавиться підтекстом оригінальної думки, а хтось, можливо, згадає, певні ситуації чи події в суспільно-політичному житті країни. За словами авторки, це ще й книга парадоксів. А можливо, дехто з політиків «знайде і себе» у певних висловах.

Між іншим, книга дає можливість і посміхнутися трішечки. Не сприймати усе занадто серйозно.

-По суті, це збірка періоду незалежної України, – сказала в інтерв’ю «Українському репортеру» Лариса Івшина. – Тут зібрано такі собі штришки, краплиночки. Але ж як відомо (і про це я завжди казала), що не варто пити все море, аби дізнатися, що воно солоне на смак. Достатньо і однієї краплинки…

А «краплинок» у книзі чимало. Ось хоча б: «Чому наші революції ходять задом наперед», «Не можна чекати від погано вихованих дітей, що вони стануть батьками нації», «Еліта, це ті, кого не можна купити», «Коли рамки свободи звужуються – треба йти вгору»…

Лариса Олексіївна сподівається, що книга підштовхне читача до обдумування, асоціативного мислення… Вона говорить про видання і як про азбуку політологічного сприйняття України після 1991-го. Отож маємо своєрідний «підручник з альтернативної історії».

Що цікаво, “ДЕЩО…” може бути також і книжкою-розмальовкою. Івшина пояснює, що «кожен може намалювати свій світ, або ж домалювати, перемалювати, заперечити тощо».

Безумовно, видання знайде широке коло читачів, упевнена політик, громадська діячка Ганна Гопко.

-«ДЕЩО…» – це не просто “дещо”, – сказала у виступі Ганна Гопко – В часи інтелектуального виснаження, коли у суспільстві беруть гору певне інформаційне передозування, ТікТокізація, спами, йде величезна боротьба за увагу… Тому дуже добре, що книга подає концентрат думок, підсумок помилок, які були в минулому і які можна виправити.

Народний депутат України, журналіст Микола Княжицький також вважає, що сьогодні, «коли живемо у доволі популістському та поверховому суспільстві, такі голоси мають особливу цінність». На його думку, нині ми говоримо не лише про минуле, але й про майбутнє, яке потребує серйозних, виважених і відповідальних думок».

Історик, науковець Ігор Сюндюков (на світлині нижче) каже, що «ця книга несе до читача величезний заряд, який не дозволяє думати про меншовартісність, вона також застерігає від антикультурної пихи, яка ще є у нашому суспільстві і з якою треба боротися. Важливо, що суспільство дивилося на себе ще й трішки іронічно. І добре, що Лариса Олексіївна не співає тут дифірамби…».

Журналіст, політолог Олег Медведєв у своєму виступі наголосив на особливій ролі газети «День» за період Незалежності, адже саме цей часопис був зразком якісної, глибокої, фахової журналістики, інтелектуальним центром в інформаційному морі, до того ж у творчому доробку редакції – низка знакових, добре відомих книжкових серій, фотовиставки.

Нинішня книга є приємним продовженням цих проєктів. Письменниця, журналістка НатАлія Дзюбенко-Мейс (на світлині) також високої думки про видання «ДЕЩО…». «Створювати короткі, влучні фрази – велика майстерність. Ця книга свідчить і про те, як можна осмислити події, ситуації, факти», – каже пані Наталія.

Цікавими роздумами про газету “День” та творчі проєкти видання, журналістику загалом поділилися радіоведуча, музикознавиця Галина Бабій, публіцист Віталій Портников.

Генерал-лейтенант у відставці, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ Ігор Романенко (на  світлині нижче) зазначив у виступі: книга є дуже важливою ще й тому, що триває війна з рашистами. На його думку, чимало висловів у книзі мають глибокий підтекст. Наприклад: «Другий геноцид за століття – це «двійка» з історії». «Нині загарбницька росія також чинить геноцид на нашій землі. Такі книги як «ДЕЩО…» допомагають в інформаційному плані, зміцнюють силу духу і у війську, і в суспільстві», – промовив генерал Романенко.

Отож вітаємо Ларису Олексіївну з появою такої вагомої і вельми потрібної книжки в нашому інформаційному просторі. А він, як написано в «ДЕЩО…», є «полем битви за свідомість».

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Фото: «Український репортер», Фейсбук-сторінка Лариси Івшиної

Сообщение 100 незвичних думок від Лариси Івшиної. Світ побачила нова книга появились сначала на Український репортер.

Найщиріші вітання видатному майстрові Слова! Многія та благія літа!

Читайте інтерв’ю з Петром Мойсейовичем Перебийнісом: Поет Петро Перебийніс: “Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму”(+відео)

Сообщение Травень-червень – особливий період в житті блискучого поета Петра Перебийніса (+відео) появились сначала на Український репортер.

«Найстрашнішої кари бажаємо путіну та його оскаженілій орді!», – про це нам багато разів говорили колишні бранці рашистів, яких нелюди тримали у шкільному підвалі в селі Ягідне Чернігівської області.

Ми написали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».

Нещодавно книжку “27 днів між життям і смертю” розміщено в експозиції Берлінського бункеру історій (це – Музей російсько-української війни). Дякуємо за цю важливу інформаційну підтримку Віланду Гібелю, одному з керівників музею.

Вдячні також громадянці Німеччини Олені Ганзельманн-Юкін за переклад книжки “27 днів між життям і смертю” німецькою. Пані Олена є патріоткою України, постійно підтримує боротьбу нашої країни з рашистською ордою.

До речі, книжка “27 днів між життям і смертю” є в бібліотеках української літератури в Токіо (Японія), Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України, а також в Музеї книги та друкарства України.

Про що думається? Із вдячністю згадуємо журналістів, усіх колег, які не повернулися з доріг війни. У нашій пам’яті завжди буде киянин Святослав Варення, командир штурмового взводу, старший лейтенант ЗСУ. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед широкомасштабною війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була людина честі, гарний фахівець у своїй справі. Ми постійно, під час роботи над фільмом-розслідуванням відчували надійне плече Святослава. Він був безвідмовним відео- оператором. Його поради були дуже корисними, вчасними. Дуже шкода, що Святка поруч немає з нами і що не знімаємо з ним нові журналістські відео-розслідування.

Звичайно, у кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному… Вже десять років без перерви ведемо сайт «Український репортер». Сповідуємо принципи правдивості, об’єктивності, незалежності, позаклановості. Так, нам нелегко на цій редакційні ниві, але не опускаємо рук, щодня пишемо… Наші герої – воїни, волонтери, діячі культурного, просвітянського фронту…

Знаковими для нашого сайту є відеовиступи Заслуженого діяча мистецтв України, письменника-сатирика Євгена Михайловича Дударя, Народних артистів України, поета-пісняра Вадима Дмитровича Крищенка, Героя України Анатолія Несторовича Паламаренка. 

Ми також тішимося, що нам дописують автори, в  тому числі з Америки, Німеччини, Великобританії, з інших країн. Особливо радіємо, коли читаємо добрі відгуки про свою журналістську працю від людей з різних регіонів України.

Велика усім вам подяка, дорогі наші! Ми дуже цінуємо таку, надзвичайно важливу, інформаційну підтримку. Разом – до перемоги!

Слава Україні! Героям слава!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Журналістське свято воєнної доби. Про що думається? Хочеться Перемоги, справжньої, справедливої, великої появились сначала на Український репортер.

Власне, про митця ми читали й раніше у довідковій літературі, але ось випала нагода близько, навіч побачити його роботи. І це завдяки добре знаній художній галереї «АВС-арт», яка продовжує постійно тримати руку на пульсі мистецького життя. Тут відкрили ретроспективну пам’ятну виставку Народного художника України Золтана Мички (1949-2017) «Мир твоєму дому», у якій близько сорока робіт. Саме таку назву має одна з картин живописця.

Погодьтеся, назва дуже символічна, акцентує на глибинній сутності творчості митця, «пов’язує» всі картини, всю експозицію. «Мир твоєму дому» – це ще й мир твоїй душі, спокій, гармонія, побажання саме такого, блаженного, стану. Зрештою, вона має ще і євангельскі витоки. Усі ми хочемо, щоб наші оселі були в безпеці, щоб жити нарешті під мирним небом. Про це, зокрема, говорила під час відкриття експозиції мистецтвознавець Алла Маричевська. яка разом з донькою художника Юлією Мичка-Левченко, працювала над підготовкою цієї виставки. Експозицію сформовано таким чином, що тут простежується доволі цікавий творчий шлях художника: від академізму – до абстракції.

Хто ж він, Золтан Федорович Мичка? У Вікіпедії читаємо: корінний мукачівець, щонайменше чотири покоління його предків жили в Мукачевому. У 1972-му закінчив відділення художників-оформлювачів Одеського обласного будинку народної творчості. Учасник художніх виставок: обласних та всеукраїнських — з 1973 року, закордонних — з 1987-го. Учасник міжнародних пленерів та симпозіумів. Бібліофіл. Володів мовами східної, центральної та південної Європи. Засновник і директор Мукачівської картинної галереї (1995-2005 роки).

Відомо також, що митець був учасником 130 європейських міжнародних пленерів та симпозіумів у 32-х країнах. Його твори  зберігаються в музеях і колекціях як в Україні, так і поза її межами.

Сьогодні з творами Золтана Мички знайомляться кияни. Засновник і фундатор галереї голова Громадської організації «Фонд муніципальних реформ “Магдебурзьке право”, очільник Київської організації Національної спілки художників України Михайло Поживанов підтримав ідеєю проведення цієї класної виставки. Про вагомі здобутки закарпатського живовописця має знати якомога більше людей.

Для популяризації творчості митця багато зусиль докладає його донька Юлія Мичка-Левченко.

-Я хочу не лише розказати про свого тата, але й крізь призму його робіт показати як він творив, – сказала у виступі на відкритті експозиції пані Юлія. – І мені дуже важливо, що все нові й нові люди приходять на виставку, обмінюються враженнями про картини. Бо коли говорять про людину, про художника, то мистецтво – живе, і це дає силу родині художника. Загалом це вже одинадцята персональна виставка Золтана Мички, яку ми відкрили з 2017 року. Кожна з них – по своєму особлива, світла, добра. Я завжди намагаюся додати нові роботи, показати повніше творчість живописця як для глядача, так і для мистецтвознавців, творчих людей. Родзинкою нинішньої експозиції є малюнки. Готуючи твори для виставки, я навіть розгубилася, що вибрати… Бо мені усі роботи подобаються, як і мамі. А вона, до речі, радила обов’язково показати глядачам малюнки церков. Ці роботи мають ще й архітектурну цінність, бо церкви – давнішні, тато їх малював, причому з різних сторін, у 1970-х роках. Можливо, деяких храмів уже й нема.

Відібрали для експонування також портрети людей, типажі…

Пані Юлія згадує, що Золтан Федорович дуже охоче їздив на пленери, його магічно тягнуло у гори, до монастирів. Пленери були його життям. Бувало, що брав з собою доньку, тоді ще школярку.

-Іноді тато запитує мене: «Якого кольору небо?» Сіре, кажу. А він мені: «Ні, не сіре. Подумай добре!». Він завжди просив мене думати. Після його слів бачу, що небо трішки рожеве. Тато завжди звертав увагу на колір. Я вже тоді розуміла, що він дуже любив людей. У яке б гірське село ми не приїхали, було відчуття, що тато там як свій, що він тут давно живе. Він знав дуже багатьох тамтешніх людей. Йому було важливо показати красу Закарпаття, щоб нею милувалися усі. А особливо його захоплювали діти. Усіх хлопчаків, яких малював, називав «Іванками». На цій виставці є малюнок «Іванко». Тато завжди у поїздки брав з собою багато цукерок, пригощав дітей. Ось така, дуже тепла, любов до дітей відчувається у багатьох його роботах.

Сьогоднішня виставка «Мир твоєму дому» – саме про любов, про отчий дім і що означає він для кожного. Для Золтана Мички рідний дім – мальовниче Закарпаття, Мукачево. Родина – це також дім, як і Україна.

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина каже:

– Я дуже рада, що галерея «АВС-арт» робить велику справу, популяризуючи творчість художників. – Хоч я особисто не знала Золтана Мичку, але мені давно відома закарпатська школа живопису. У газеті «День» ми розповідали про усі важливі мистецькі події в Ужгороді, побували тут зі своїми книгами (Бібіліотека газети «День». – Ред.), в тамтешньому музеї експонувалася наша фотовиставка. Закарпаття – дуже багатий край на талановитих митців. Тому, вважаю, що на творчість кожного талановитого художника має бути особливий погляд талановитого глядача, мецената, журналіста, тих, хто підсвітить цей талант. І дуже добре, що галерея якраз і підсвічує таланти з кожного нашого регіону. А ще мені здається, що перш ніж говорити про європейську інтеграцію, нам потрібно говорити про внутрішньо-українську інтеграцію. Галерея Михайла Поживанова – місце про внутрішньо-української інтеграції, паралельно з європейською. Тому що ми пізнаємо красу одеської школи живопису, закарпатської, інших шкіл… Це такий виразний, глибокий “заміс”… Тому не випадково ось ці, яскраві, українські характери усім нам подобаються. А уявіть собі, якби усі імена наших художників були відомі в Луганську, Донецьку, Севастополі, то скільки б людей мали б бажання жити разом, однією українською родиною!

Микола Кутняхов, член Національної спілки художників України також вважає, що назва виставки є вельми виправданою.

-Оглядаючи картини, складається враження, що панують спокій, гармонія, є потужна енергетика, – розмірковує художник Микола Кутняхов (на світлині перший ліворуч).

Хоч наскрізною ідеєю експозиції є узагальнений образ рідного дому, тим не менш представлені роботи є водночас і різноплановими, висловив свою думку в коментарі авторам цих рядків генерал-лейтенант у відставці, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗСУ Ігор Романенко, який завітав на відкриття виставки.

-На мій погляд, у кожній картині художник показав, як можна чарівно працювати з кольором, «грати» на контрастах, зображуючи, наприклад, пори року. Донька живописця говорила, що у нього є послідовники, учні, які розвивають манеру його письма, щоб вона не була втрачена. Тому що це багатство нашої країни, нашої культури. І це дуже важливо, – промовив генерал Романенко. – Приємно, що, незважаючи на важкий стан в країні, на війну, все ж чимало робиться для розвитку культури. Гарний приклад у цьому показують Михайло Поживанов, родина Золтана Мички. Відвідувачі художньої галереї мають можливість доторкнутися до високого мистецтва, а ще, так би мовити, відновити себе й енергетично.

Продовжуючи розмірковувати над дивовижною кольористикою в роботах митця, процитуємо Аллу Маричевську.

– Дивишся на деякі картини і бачиш, як автор вібрує, скажімо, на межі фігуративу і не фігуративу. Як розмивається форма, але суть, що це пейзаж, все одно залишається, ти його бачиш. Але ти його бачиш уже на рівні емоцій, як колір тебе ніби «насичує».., – говорить пані Алла.

За її словами, низка цікавих робіт на виставці – рисунки та замальовки.

Головний редактор журналу «Образотворче мистецтво», мистецтвознавець Володимир Петрашик особисто знав художника. Про це й говорив у своєму виступі, акцентуючи також на творчій манері Золтана Мички.

Петрашик каже, що в галереї «АВС-арт» цілком справедливо й закономірно звернулися до творчості закарпатського митця. Тут дуже ретельно, на високому професійному рівні підходять до відбору претендентів для участі у виставках.

-Радію, що кияни можуть побачити картини Золтана Мички, – говорить Володимир Петрашик. – Золтан Федорович був не просто художником, це була надзвичайно інтелігентна, мудра людина. Він, вважаю, сформував свою творчу манеру – це важливо для закарпатської школи живопису. Мичка дуже глибоко роздумував над темою релігії. Він глибоко поринав у теми архітектури, народної творчості, любив село. Добре знався на проблематиці культури. З ним було легко спілкуватися. Він був абсолютно доступним.

Отже, запрошуємо до художньої галереї «АВС-арт».

Виставка триватиме до 20 червня, відвідати можна з 12:00 до 18:00 щодня, крім неділі та понеділка.
Вхід вільний. Адреса: вулиця Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич.

Фото: “Український репортер”

Сообщение «Мир твоєму дому». В київській галереї “АВС-арт” – дивовижна художня виставка (+фото) появились сначала на Український репортер.

Його кураторами є Віланд Гібель та Енно Ленце, керівники Берлінського бункера історій, які, за словами колишнього заступника міністра оборони України Ганни Маляр, «пройшли довгий і складний шлях для створення музею».

«Мета музею – не просто історичний опис хронології та наслідків війни, а спроба показати, як її переживають реальні люди. У центрі експозиції – особисті історії українців і записані інтерв’ю про перший день повномасштабного вторгнення. Окрема увага приділена болісному вибору, перед яким опинилися мільйони людей – виїхати чи залишитися. Поряд зі свідченнями людей представлені й предмети, привезені з фронту, – зазначає Deutsche Welle. – Значна частина експозиції присвячена військовій техніці. Відвідувачам демонструють деталі російського ударного безпілотника-невидимки С-70 і частини російського вертольота Ка-52, збитого над островом Зміїний.

Представлені й цивільні речі – наприклад, підірваний у квітні 2025 року автомобіль гуманітарної місії. Експозиція регулярно оновлюватиметься: команда проєкту повідомляє, що щомісяця виїжджає в Україну, щоб привозити нові предмети та інформацію. Тексти до артефактів представлені німецькою та англійською мовами, пропонується безкоштовний аудіогід, в тому числі українською та російською мовами…»

Ми раді повідомити вам, шановні читачі, що сьогодні в цьому музеї є чергове оновлення – поруч з іншими виданнями, важливими експонатами представлено нашу документально-публіцистичну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Про це нам повідомив Віланд Гібель (на світлині нижче), за що ми йому щиро дякуємо.

Вдячні також за сприяння у цьому громадянці Німеччини,  патріотці України Олені Ганзельманн-Юкін. Пані Олена переклала нашу книжку німецькою.

Російські військові увійшли в Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022 року, зробили штаб у місцевій школі й оселилися в хатах місцевих мешканців. Вони зігнали майже всіх жителів села у шкільний підвал, де утримували, як живий щит, майже місяць, аж до своєї втечі з Ягідного. На вулицях селах рашисти багатьох розстріляли.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, у кожного із них було крихітне місце площею приблизно 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. Це були жахливі тортури. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:
«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося. «27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…», – пише професор, письменник Василь Неволов.

Свідчення колишніх заручників – як відкрита рана: рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…

Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним міжнародним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…
Ми дуже хочемо, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих міжнародного трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців. На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…

До речі, один із керівників Музею російсько-української війни Віланд Гібель (на світлині нижче) потужно працює на інформаційному фронті, підтримуючи боротьбу українського народу проти російських окупантів.

Віланд Гібель також розмовляв з мешканцями села Ягідне – бранцями рашистів, розмістив на ютуб-каналі відеорепортаж про сумнозвісний шкільний підвал, а точніше про цю російську катівню. Цей матеріал про Ягідне можна подивитися ТУТ.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Відео: презентація книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Нашу книгу “27 днів між життям і смертю” про злочини російських окупантів у Ягідному розмістили в Берлінському бункері історій появились сначала на Український репортер.

5 травня у виставкових залах палацу відбулося урочисте відкриття персонального проєкту Михайла Поживанова «Простір творчого експерименту».

Подія привернула велиу увагу представників академічної спільноти, провідних мистецтвознавців, громадських діячів та представників державної влади, які завітали на цю приємну подію.

З вітальним словом до присутніх звернувся генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тарас Возняк. Він підкреслив багатогранність постаті автора, зауваживши, що навіть за роки державної служби на високих посадах Михайло Поживанов не втратив тонкого світосприйняття. За словами керівника національної галереї, ці риси сповна відображені у представлених на виставці полотнах, що вирізняються особливим ліризмом та глибиною. про це пишть на сайті Львівської національної галереї мистецтв.

Професор, почесний академік Національної академії мистецтв України Степан Давимука у своєму виступі акцентував на винятковій цілеспрямованості автора. Було відзначено успішний шлях Михайла Поживанова від інженерних посад у металургії та політичної діяльності до вагомих здобутків у царині культури — заснування художньої галереї у Києві шістнадцять років тому, підтримка різних культурологічних та видавничих проєктів. Обрання Поживанова головою Київської організації НСХУ свідчить про високу довіру колег по мистецькому цехові, вагомий авторитет у царині культури.

Академік, професор Львівської національної академії мистецтв, лауреат Шевченківської премії Любомир Медвідь дав високу оцінку професіоналізму експонованих робіт. За його словами, творчість автора сповнена «здорового духу» та енергії переможця, що дозволяє очікувати на подальші яскраві мистецькі відкриття.

До привітань на адресу автора долучилися: уповноважена Львівської міськради з питань культури апарату виконкому Львівської міськради Наталія Бунда, народний артист України, керівник Львівського національного академічного театру опери та балету, член-кореспондент НАМУ Василь Вовкун, відомі художники – член-кореспондент НАМУ Михайло Бокотей, народний художник України Михайло Демцю, заслужений діяч мистецтв Ігор Гавришкевич, народні художники України Петро Сипняк, Володимир Слепченко та Микола Шимчук, почесний академік НАМУ Анатолій Фурлет, професор, кандидат мистецтвознавства Роман Яців, гендиректор Національного музею у Львові імені Андрія Шептицького Ігор Кожан, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМУ Орест Голубець, галеристи Оксана Давимука, Тетяна Костенко, Юрій Комельков, політик, письменник Віталій Барвиненко, громадський діяч, поет Василь Куйбіда та інші поважні гості.

У слові-відповіді Михайло Поживанов висловив подяку керівництву Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького за сприяння в організації виставки. Михайло Олександрович вважає, що Львову належить особлива роль у формуванні його художнього світогляду.Тому цілком закономірно, що у Львові він завжди відчуває сприятливу творчу атмосферу – рідну.

Отже, «Простір творчого експерименту». Як загалом відвідувачі сприймають цей особливий «простір» живописця? Вікторія Сипняк, скажімо, зазначає, що це не «лише про творче хоббі та приватні мистецькі експерименти успішного політика, громадського діяча, бізнесмена і науковця – це спроба говорити про важливе для себе та інших в інший спосіб. Мало хто наважується на такий експеримент, досягнувши помітного суспільного визнання і статусу в іншій сфері діяльності або ніші суспільства».

Поживанов, як бачимо, наважився. Його творчість захоплює, вражає; він не торує легку стежину, а прагне незвіданого в мистецтві, особливого, а це дуже непросто, складно. Художник Поживанов не боїться труднощів на цьому шляху.

Вікторія Сипняк вважає, що «для Михайла Поживанова мистецтво — це не спосіб ще раз самоствердитися або змагатися з професіоналами, це спосіб пізнати ще й цю мову для вільного висловлення власних думок, емоцій та спостережень, як людини. Це простір психологічного вивільнення для самого себе і пізнання себе, крізь призму кольору та образомислення…».

Важлива подія у Палаці Потоцьких викликала чимало позитивних коментарів у соцмережах. У Фейсбуку дописувачка Ніна Кисельова зазначає: «Картини Михайла Поживанова – чудові, святкові. В наш час позитивно впливають на настрій».

Відома художниця з Одещини Тетяна Мітакі пише: «Свято, дійсно свято, коли такі сторінки є в творчому житті творчої людини. Щирі вітання, шановний пане Михайле!»

Дописувачка Анна Діденко зазначає: «У Палаці Потоцьких – грандіозна подія! Творчого злету, пане Михайле, та наснаги на нові звершення!».

Інший дописувач соцмереж – Михайло Бімбо – вважає, що виставка Поживанова є «дуже професійною. Автор – молодець!».

Віктор Коновал також у захваті від експозиції: «Наполегливість та бажання – якості , що приведуть до великих творчих успіхів. Михайле Олександровичу, легкого вам пензля в руки! Ви гарний приклад для всіх!”.

Виставка «Простір творчого експерименту» триватиме до 28 червня 2026 року.

Довідково: Михайло Поживанов — почесний академік НАМУ, доктор технічних наук, професор. Відомий як державний та громадський діяч: народний депутат України кількох скликань, екс-очільник Маріуполя, заступник голови КМДА та заступник міністра економіки України. Засновник Київської художньої галереї «АВС-арт» та мистецької серії «Імена», меценат. З 2021 року — член НСХУ, з 2023-го — член НСПУ. Входить до складу наглядових рад ЛНАМ та НАОМА.

Леонід Фросевич

Сообщение У знаменитому Палаці Потоцьких відкрили виставку художніх робіт Михайла Поживанова появились сначала на Український репортер.

Сьогодні у цій знаній київській галереї триває виставка двох художників – Євгена Бобрика та Володимира Вакуленка «Хроніка трансформаціії: ретроспектива».

Про що експозиція? Вона «постає як візуальний наратив про час, пам’ять і внутрішні зміни, що формують індивідуальний стиль кожного з художників», – пояснюють в галереї «АВС-арт».

Ці роботи «вийшли» з творчих майстерень авторів у різні періоди. Відтак можна простежити творчий шлях митців: якими були естетичні орієнтири на великому відтинку часу, яка тематика домінувала тоді і на чому акцентують увагу нині.

Кожна робота в експозиції є цікавою, сказав під час відкритя експозиції голова Київської організації спілки художників Михайло Поживанов (на світлині нижче праворуч).

Скажімо, біля картин Євгена Бобрика розмірковуєш, що його авторська техніка енкаустики в малярстві (сполучною речовиною для фарб є розплавлений віск) гармонійно поєднується з класичним олійним живописом.

Про творчість художника Євгена Бобрика фахівці пишуть, що його техніка енкаустики “зумовлює соковиту колористичну гаму та експресивну фактурність робіт, у яких монументальність поєднується з декоративністю”. І це яскраво та виразно простежується у його роботах на цій виставці.

Низка робіт митця в експозиції – це жіночий образ. Бобрик акцентує увагу на багатоплановості, загадковості, на певній містичній силі і водночас на ліричній гармонії.

Звичайно, експозиція невіддільна і від часу, у якому нині живемо. А мистецтво, як відомо, непідвладне часові.

Хіба міг художник і архітектор Володимир Вакуленко колись уявити, що у 2026 році він створить інсталяцію «Бахмут, Автопортрет»? Ця робота – поклик його душі, бажання сказати усім, якою постає фортеця Бахмут в думках воїна, його спогадах, переживаннях, в тому, що зветься незламністю характеру, стійкістю, волею до перемоги. Володимира обпекла ця війна – його було поранено під Бахмутом. Після лікування він знову на фронті, цього разу в Третій штурмовій бригаді. Два роки тому отримав важке поранення на Луганщині. Демобілізувався за станом здоров’я.

Митець каже, що після третього поранення намагався знову повернутися до війська. Але… За армійським фахом він – снайпер. Говорить, що війна й досі сниться. Думками часто поринає туди, на передній край, до воюють побратими. «Переживаю за своїх хлопців, – розповідає нам. – Ми тут, в тилу, ніби все добре, а вони ж там, під ворожими кулями…».

Воїн говорить, що разом з цієї виставкою він «повертається до життя». «Це те, що мене тримає…»

Про інсталяцію «Бахмут» Володимир каже, що почав робити ескізи, коли перебував на реабілітації. На фронті нічого не малював. Бо «мозок був заточений на інше», – промовляє. Додає, що майже чотири роки «олівця в руки не брав».

Своїми думками про роботу «Бахмут. Автопортрет» поділився з нами кандидат мистецтвознавства, доцент Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, художник Олесь Соловей:

– Це божа воля, що Господь зберіг нам таку прекрасну людину, митця, воїна-пасіонарія, який у 2022 році став на захист Батьківщини, пройшов колосальні випробування. Його робота «Бахмут. Автопортрет» дуже символічна. Автопортрет на землі, бо ви бачите розсипані гільзи… Набої були «інструментом» захисника у відсічі ворогу. Він, снайпер, годинами вичікував, щоб вразити окупанта, а щоб вороги не виявили, воїн мав зростися із землею… І це був постійний ризик. «Бахмут. Автопортрет» – одна з найпотужніших і символічних творчих робіт. Інсталяція набуває життєстверджувального характеру, цей образ може нагадувати і зорю, і хвилю, і крило птаха. Кожен із глядачів може мати, звісно, і своє бачення. Автор дає нам лише натяг, посилання… Можливо, хтось запитає: а де ж автопортрет? Але тут є сублімація духу автора, який стверджує: «Я – Бахмут». Це те місце, де він постійно перебуває і у спогадах, і у роздумах, і у своїх роботах. Для Володимира мистецтво є дуже важливим, бо це до певної міри ще й ліки. Ліки для душі. І він зрозумів, що треба неодмінно включатися в мистецький процес. Відчувати, що ти потрібний друзям, людям. Що твоє мистецтво актуально. І воно дуже потужне, закладає сенси, зміст.

Розмірковуючи про інсталяцію «Бахмут. Автопортрет», журналістка, музикознавиця, радіоведуча Українського радіо, авторка радіо- та телепрограм Ганна Бабій вважає, що янголи-охоронці вберегли воїна, допомогли вижити після важких поранень.

– Тому Володимир і каже: «Якщо мене залишили в живих, то я маю ще щось зробити у цьому житті». І він творить, працює, – говорить Ганна Бабій. – У нього дуже хороша творча думка, цікаві образи, він оригінально експериментує з різними матеріалами. Ви ж бачите, які різні за стилістикою роботи представлені на виставці: і пастельні, і поліматеріальні, є образи ніби надломлені, водночас і цілісні. Я щаслива, що ця людина сьогодні стоїть без милиць, посміхається і дарує свою творчість людям.

Цілком закономірно, що роботи двох знаних художників привернули увагу як фахівців мистецтва, так і звичайних шанувальників їхньої творчості.

Мистецтвознавець Алла Маричевська зазначає, що цю виставку в галереї «АВС-арт» готували з піднесеним настроєм, з нетерпінням очікували на її відкриття.

Адреса галереї «АВС-арт: вулиця. Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.
Виставка працюватиме до 16 травня, з 12:00 до 18:00 щодня, крім неділі та понеділка.
Вхід вільний.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”

Читайте також: В київській галереї «АВС-арт» відкрили художню виставку Євгена Бобрика та Володимира Вакуленка

Сообщение Тандем відомих художників представляє свою виставку в київській галереї “АВС-арт” появились сначала на Український репортер.

– Костянтине Івановичу, чи була необхідною, на вашу думку, евакуація Києва? Може, це помилка – відмова від евакуації?

– У Києві на той час мешкало близько чотирьох мільйонів, вивезти людей було практично неможливо. Нерозвиненими були автошляхи, не вистачало можливостей залізниці. Ну і, скажемо відверто, смертельної загрози не було. На щастя, Київ має річку Дніпро. Це – своєрідна аеродинамічна труба, що “витягнула” з Києва увесь бруд. У Києві утворилися “важкі” місця: біля Московського мосту і Видубицького озера. Словом, у Києві була напружена ситуація, але не смертельна.

– Це правда, що радянський генсек Горбачов лякав першого секретаря української Компартії Щербицького виключенням із партії, якщо той відмовиться провести в Києві першотравневий парад?

– Справді, Володимир Щербицький розповідав про це на засіданні Ради міністрів республіки, казав, що доповів у Москву про екологічну ситуацію в Києві. Мовляв, проводити парад небезпечно для людей, адже радіаційне забруднення перевищувало норми. На що Горбачов відповів: “Ви сієте паніку, так жити не можна, ви не перебудувалися, ви – панікери”. Особисто Щербицький не підтримував Горбачова – такого собі колгоспного діяча, якому сидіти в чиновницькому кабінеті десь у Ставрополі. Але він раптом став керувати державою…

– Як ви думаєте, чи розсекретили всі документи, пов’язані з Чорнобильською аварією?

– Безумовно, що ні. Дуже багато спекуляцій на цьому ґрунті, я дивився неодноразово по українському телебаченню такі програми, соромно слухати. Ну не можна політикам робити свій піар на горі. Це – зрада людей, розумієте?

Леонід ФРОСЕВИЧ

Архівні фото з відкритих джерел.

Сообщение Чому після Чорнобильської атомної катастрофи не евакуювали Київ (+відео) появились сначала на Український репортер.

Як зазначають організатори, «назва експозиції апелює до слів мандрівного філософа і мислителя Григорія Сковороди – він розглядав видимий світ як лише зовнішню оболонку глибших, прихованих смислів. Ця ідея стає ключем до прочитання творчості митця, для якого живопис є способом дослідження внутрішньої структури реальності».

«Основу виставки становить абстрактний олійний живопис. У цих роботах художник працює з кольором, фактурою та ритмом як із самодостатньою мовою, де площина полотна перетворюється на поле інтелектуального й інтуїтивного пошуку. Простір тут водночас конструюється: перспектива може ламатися, розчинятися або виникати заново, створюючи ефекти багатовимірності. Поруч з абстрактними композиціями з’являються поетичні жіночі силуети в стилі ню.

У цих образах художник закодовує універсальні символи – взаємодію чоловічого й жіночого начал, духовного й тілесного, земного та небесного».

Мені цікаво було почути роздуми про експозицію мистецтвознавця Алли Маричевської.

-Ось одна із картин «Три стадії», у якій, можливо, і закодовано ці універсальні символи, зрештою, і сам процес пізнання світу. Образ трьох яблук… Оголена жінка. Перед безоднею? Лише одне з яблук є цілим. Одне із них надкушене. І – огризок… Три етапи нашого пізнання світу… Пізнання добра і зла. Усвідомлення самого себе. І що нам треба зрозуміти у цьому складному світі, аби збагнути, що нас чекає, як утриматися на руйнівних хвилях, на яку твердиню можемо стати, – говорить Алла Володимирівна.

Розмірковуючи про творчість Шепенькова, зауважимо, що його картини спонукають нас бачити світ глибшим, не одноманітним і аж ніяк не прямолінійним. Абстракція якраз і допомагає у цьому пізнанні.

На думку Алли Маричевської, у низці робіт митця простежується оптична, об’ємна абстракція. Це дозволяє побачити і глибину…

Шепеньков особливий і тим, що у картинах зумів поєднати фігуратив з абстракцією. І зробив це за допомогою певних акцентів. Скажімо, бачимо на картині фактурне крило ангела. Воно дуже гармонійно поєднується з абстракцією!

У творах закладено ще й певну багатовимірність, і у ній кожен пізнає щось своє, невидиме.

Роботи Шепенькова вражають. Наприклад, гарною кольористикою. Тут художник також показує себе великим майстром. Ось подивіться бодай на його картину про абстрактний дощ. Хіба ж не цікаво?! У живописця дивовижне відчуття кольору та композиції, відзначає Алла Володимирівна.

Шепеньков майстерно володіє технікою колажування, аплікації, використовуючи природні матеріали, в тому числі етно, тканину. На деяких картинах видно фрагменти домотканної міні-верети, яка доповнює тему, показує наш, український, світ. Бо це наш всесвіт, особливий, неповторний, різноманітний.

Погляд зупиняється на картині, одним із незвичних елемнтів якої є… цвяхи – рівні, зігнуті, криві. Причому, не намальовані, а реальні, це матеріал, з яким працює автор. Ось вам і приховані смисли, глибинність. Зринає думка, що цвяхи – як люди. Хтось згинається на дорозі життя та під впливом обставин, а хтось – ні, тримає голову високо. А ще хтось в різні сторони дивиться.

На певні міркування наштовхує картина «Середовище» (2019 рік), на якій зображено глуху стіну ніби з цеглинок, видно й чотири кола різного діаметру. Але є і маленький отвір. Можливо, вихід з глухого кута. Тим не менш, однозначного трактування цієї теми, схоже, немає, тут можна поставити багато знаків запитання. Отож це «Середовище» треба розшифрувати…

Олександр Шепеньков – філософський митець, якому колись стало тісно в школі реалізму. Тому й став шукати свій погляд на все, на те, що прорефлексоване вже життям і досвідом, щоб знайти свій стиль, щоб бути впізнаваним. Зрештою, щоб серед всього знаного, відомого, вибрати саме те, що ніхто так ще не бачив і не подавав у творах.

-Скажімо, тема людського життя представлена у картинах митця не просто якимсь певним моментом, а показано життя як тривалість. Як тривалість у часі і в просторі, – розмірковує Алла Маричевська.

Дивлячись на полотна художника, все глибше замислюєшся над сутністю життя, поринаєш у глибини всесвіту, прагнучи пізнати невидиме.

«Мистецтву завжди потрібні ідея та сенс… Будь-яка держава починається з творчого підйому. Коли мистецтво починає щось нове, то твориться і нація», – стверджує Олександр Шепеньков.

Довідково. Олександр Шепеньков народився 1962 року в Черкасах. Закінчив Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «Академічний живопис», проте вже понад десять років його роботи натхненні не класичною технікою та реалізмом, а абстрактними сюжетами. Поряд із живописом митець працює з асамбляжем, рециклінгом, скульптурою, звертається до естетики кітчу та наївного мистецтва.

Адреса галереї «АВС-арт»: Київ, вулиця Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.
Виставка триватиме до 18 квітня.

Леонід Фросевич

Фото на головній сторінці: художник Олександр Шепеньков

Фото із Фейсбук-сторінки артгалереї «Склад №5»

Сообщение Ефекти багатовимірності у творчості художника Олександра Шепенькова появились сначала на Український репортер.

Служба безпеки викрила масштабну схему привласнення земель природно-заповідного фонду Києва на понад 595 млн грн. До організації оборудки причетний колишній народний депутат України Андрій Деркач, який підозрюється у держзраді та переховується в рф.

Про це повідомляє СБУ.

Для реалізації схеми Деркач залучив спільників, які на той час перебували на посадах керівника Обухівського райвідділу Держкомзему та голови Обухівської райдержадміністрації.

Щоб заволодіти землею заповідного фонду, махінатори підробили землевпорядну документацію та внесли недостовірні дані у Державний земельний кадастр України. Потім намагалися легалізувати схему. Для цього після численних поділів, обʼєднань і перепродажів оформили земельні ділянки на родичів та знайомих Деркача і його спільників.

Йдеться про 23 земельні ділянки загальною площею 41,5 гектара, розташовані у заповідній зоні Конча-Заспи на березі Дніпра.

На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки повідомили про підозру всім трьом фігурантам відповідно до вчинених злочинів за двома статтями Кримінального кодексу України. Затримано одного з організаторів оборудки – колишнього очільника Обухівської РДА столичного регіону. Йому загрожує до 12 років тюрми з конфіскацією майна.

Читайте також: Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

Оскільки Деркач та його спільник – екскерівник Обухівського райвідділу Держкомзему столичного регіону – переховуються за межами України, їм заочно повідомлено про підозру.

Від “Українського репортера” додамо:

Андрій Деркач багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача).

Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.

Зрадника не зупиняли, навпаки – заохочували його, давали йому дорогу, відкривали перед ним нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром».

Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи  хижих устремлінь, ненависті до всього українського.

Сообщение Державний зрадник Андрій Деркач вкрав заповідну землю у Києві вартістю півмільярда гривень появились сначала на Український репортер.