5 травня у виставкових залах палацу відбулося урочисте відкриття персонального проєкту Михайла Поживанова «Простір творчого експерименту».

Подія привернула велиу увагу представників академічної спільноти, провідних мистецтвознавців, громадських діячів та представників державної влади, які завітали на цю приємну подію.

З вітальним словом до присутніх звернувся генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тарас Возняк. Він підкреслив багатогранність постаті автора, зауваживши, що навіть за роки державної служби на високих посадах Михайло Поживанов не втратив тонкого світосприйняття. За словами керівника національної галереї, ці риси сповна відображені у представлених на виставці полотнах, що вирізняються особливим ліризмом та глибиною. про це пишть на сайті Львівської національної галереї мистецтв.

Професор, почесний академік Національної академії мистецтв України Степан Давимука у своєму виступі акцентував на винятковій цілеспрямованості автора. Було відзначено успішний шлях Михайла Поживанова від інженерних посад у металургії та політичної діяльності до вагомих здобутків у царині культури — заснування художньої галереї у Києві шістнадцять років тому, підтримка різних культурологічних та видавничих проєктів. Обрання Поживанова головою Київської організації НСХУ свідчить про високу довіру колег по мистецькому цехові, вагомий авторитет у царині культури.

Академік, професор Львівської національної академії мистецтв, лауреат Шевченківської премії Любомир Медвідь дав високу оцінку професіоналізму експонованих робіт. За його словами, творчість автора сповнена «здорового духу» та енергії переможця, що дозволяє очікувати на подальші яскраві мистецькі відкриття.

До привітань на адресу автора долучилися: уповноважена Львівської міськради з питань культури апарату виконкому Львівської міськради Наталія Бунда, народний артист України, керівник Львівського національного академічного театру опери та балету, член-кореспондент НАМУ Василь Вовкун, відомі художники – член-кореспондент НАМУ Михайло Бокотей, народний художник України Михайло Демцю, заслужений діяч мистецтв Ігор Гавришкевич, народні художники України Петро Сипняк, Володимир Слепченко та Микола Шимчук, почесний академік НАМУ Анатолій Фурлет, професор, кандидат мистецтвознавства Роман Яців, гендиректор Національного музею у Львові імені Андрія Шептицького Ігор Кожан, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМУ Орест Голубець, галеристи Оксана Давимука, Тетяна Костенко, Юрій Комельков, політик, письменник Віталій Барвиненко, громадський діяч, поет Василь Куйбіда та інші поважні гості.

У слові-відповіді Михайло Поживанов висловив подяку керівництву Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького за сприяння в організації виставки. Михайло Олександрович вважає, що Львову належить особлива роль у формуванні його художнього світогляду.Тому цілком закономірно, що у Львові він завжди відчуває сприятливу творчу атмосферу – рідну.

Отже, «Простір творчого експерименту». Як загалом відвідувачі сприймають цей особливий «простір» живописця? Вікторія Сипняк, скажімо, зазначає, що це не «лише про творче хоббі та приватні мистецькі експерименти успішного політика, громадського діяча, бізнесмена і науковця – це спроба говорити про важливе для себе та інших в інший спосіб. Мало хто наважується на такий експеримент, досягнувши помітного суспільного визнання і статусу в іншій сфері діяльності або ніші суспільства».

Поживанов, як бачимо, наважився. Його творчість захоплює, вражає; він не торує легку стежину, а прагне незвіданого в мистецтві, особливого, а це дуже непросто, складно. Художник Поживанов не боїться труднощів на цьому шляху.

Вікторія Сипняк вважає, що «для Михайла Поживанова мистецтво — це не спосіб ще раз самоствердитися або змагатися з професіоналами, це спосіб пізнати ще й цю мову для вільного висловлення власних думок, емоцій та спостережень, як людини. Це простір психологічного вивільнення для самого себе і пізнання себе, крізь призму кольору та образомислення…».

Важлива подія у Палаці Потоцьких викликала чимало позитивних коментарів у соцмережах. У Фейсбуку дописувачка Ніна Кисельова зазначає: «Картини Михайла Поживанова – чудові, святкові. В наш час позитивно впливають на настрій».

Відома художниця з Одещини Тетяна Мітакі пише: «Свято, дійсно свято, коли такі сторінки є в творчому житті творчої людини. Щирі вітання, шановний пане Михайле!»

Дописувачка Анна Діденко зазначає: «У Палаці Потоцьких – грандіозна подія! Творчого злету, пане Михайле, та наснаги на нові звершення!».

Інший дописувач соцмереж – Михайло Бімбо – вважає, що виставка Поживанова є «дуже професійною. Автор – молодець!».

Віктор Коновал також у захваті від експозиції: «Наполегливість та бажання – якості , що приведуть до великих творчих успіхів. Михайле Олександровичу, легкого вам пензля в руки! Ви гарний приклад для всіх!”.

Виставка «Простір творчого експерименту» триватиме до 28 червня 2026 року.

Довідково: Михайло Поживанов — почесний академік НАМУ, доктор технічних наук, професор. Відомий як державний та громадський діяч: народний депутат України кількох скликань, екс-очільник Маріуполя, заступник голови КМДА та заступник міністра економіки України. Засновник Київської художньої галереї «АВС-арт» та мистецької серії «Імена», меценат. З 2021 року — член НСХУ, з 2023-го — член НСПУ. Входить до складу наглядових рад ЛНАМ та НАОМА.

Леонід Фросевич

Сообщение У знаменитому Палаці Потоцьких відкрили виставку художніх робіт Михайла Поживанова появились сначала на Український репортер.

Сьогодні у цій знаній київській галереї триває виставка двох художників – Євгена Бобрика та Володимира Вакуленка «Хроніка трансформаціії: ретроспектива».

Про що експозиція? Вона «постає як візуальний наратив про час, пам’ять і внутрішні зміни, що формують індивідуальний стиль кожного з художників», – пояснюють в галереї «АВС-арт».

Ці роботи «вийшли» з творчих майстерень авторів у різні періоди. Відтак можна простежити творчий шлях митців: якими були естетичні орієнтири на великому відтинку часу, яка тематика домінувала тоді і на чому акцентують увагу нині.

Кожна робота в експозиції є цікавою, сказав під час відкритя експозиції голова Київської організації спілки художників Михайло Поживанов (на світлині нижче праворуч).

Скажімо, біля картин Євгена Бобрика розмірковуєш, що його авторська техніка енкаустики в малярстві (сполучною речовиною для фарб є розплавлений віск) гармонійно поєднується з класичним олійним живописом.

Про творчість художника Євгена Бобрика фахівці пишуть, що його техніка енкаустики “зумовлює соковиту колористичну гаму та експресивну фактурність робіт, у яких монументальність поєднується з декоративністю”. І це яскраво та виразно простежується у його роботах на цій виставці.

Низка робіт митця в експозиції – це жіночий образ. Бобрик акцентує увагу на багатоплановості, загадковості, на певній містичній силі і водночас на ліричній гармонії.

Звичайно, експозиція невіддільна і від часу, у якому нині живемо. А мистецтво, як відомо, непідвладне часові.

Хіба міг художник і архітектор Володимир Вакуленко колись уявити, що у 2026 році він створить інсталяцію «Бахмут, Автопортрет»? Ця робота – поклик його душі, бажання сказати усім, якою постає фортеця Бахмут в думках воїна, його спогадах, переживаннях, в тому, що зветься незламністю характеру, стійкістю, волею до перемоги. Володимира обпекла ця війна – його було поранено під Бахмутом. Після лікування він знову на фронті, цього разу в Третій штурмовій бригаді. Два роки тому отримав важке поранення на Луганщині. Демобілізувався за станом здоров’я.

Митець каже, що після третього поранення намагався знову повернутися до війська. Але… За армійським фахом він – снайпер. Говорить, що війна й досі сниться. Думками часто поринає туди, на передній край, до воюють побратими. «Переживаю за своїх хлопців, – розповідає нам. – Ми тут, в тилу, ніби все добре, а вони ж там, під ворожими кулями…».

Воїн говорить, що разом з цієї виставкою він «повертається до життя». «Це те, що мене тримає…»

Про інсталяцію «Бахмут» Володимир каже, що почав робити ескізи, коли перебував на реабілітації. На фронті нічого не малював. Бо «мозок був заточений на інше», – промовляє. Додає, що майже чотири роки «олівця в руки не брав».

Своїми думками про роботу «Бахмут. Автопортрет» поділився з нами кандидат мистецтвознавства, доцент Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, художник Олесь Соловей:

– Це божа воля, що Господь зберіг нам таку прекрасну людину, митця, воїна-пасіонарія, який у 2022 році став на захист Батьківщини, пройшов колосальні випробування. Його робота «Бахмут. Автопортрет» дуже символічна. Автопортрет на землі, бо ви бачите розсипані гільзи… Набої були «інструментом» захисника у відсічі ворогу. Він, снайпер, годинами вичікував, щоб вразити окупанта, а щоб вороги не виявили, воїн мав зростися із землею… І це був постійний ризик. «Бахмут. Автопортрет» – одна з найпотужніших і символічних творчих робіт. Інсталяція набуває життєстверджувального характеру, цей образ може нагадувати і зорю, і хвилю, і крило птаха. Кожен із глядачів може мати, звісно, і своє бачення. Автор дає нам лише натяг, посилання… Можливо, хтось запитає: а де ж автопортрет? Але тут є сублімація духу автора, який стверджує: «Я – Бахмут». Це те місце, де він постійно перебуває і у спогадах, і у роздумах, і у своїх роботах. Для Володимира мистецтво є дуже важливим, бо це до певної міри ще й ліки. Ліки для душі. І він зрозумів, що треба неодмінно включатися в мистецький процес. Відчувати, що ти потрібний друзям, людям. Що твоє мистецтво актуально. І воно дуже потужне, закладає сенси, зміст.

Розмірковуючи про інсталяцію «Бахмут. Автопортрет», журналістка, музикознавиця, радіоведуча Українського радіо, авторка радіо- та телепрограм Ганна Бабій вважає, що янголи-охоронці вберегли воїна, допомогли вижити після важких поранень.

– Тому Володимир і каже: «Якщо мене залишили в живих, то я маю ще щось зробити у цьому житті». І він творить, працює, – говорить Ганна Бабій. – У нього дуже хороша творча думка, цікаві образи, він оригінально експериментує з різними матеріалами. Ви ж бачите, які різні за стилістикою роботи представлені на виставці: і пастельні, і поліматеріальні, є образи ніби надломлені, водночас і цілісні. Я щаслива, що ця людина сьогодні стоїть без милиць, посміхається і дарує свою творчість людям.

Цілком закономірно, що роботи двох знаних художників привернули увагу як фахівців мистецтва, так і звичайних шанувальників їхньої творчості.

Мистецтвознавець Алла Маричевська зазначає, що цю виставку в галереї «АВС-арт» готували з піднесеним настроєм, з нетерпінням очікували на її відкриття.

Адреса галереї «АВС-арт: вулиця. Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.
Виставка працюватиме до 16 травня, з 12:00 до 18:00 щодня, крім неділі та понеділка.
Вхід вільний.

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”

Читайте також: В київській галереї «АВС-арт» відкрили художню виставку Євгена Бобрика та Володимира Вакуленка

Сообщение Тандем відомих художників представляє свою виставку в київській галереї “АВС-арт” появились сначала на Український репортер.

– Костянтине Івановичу, чи була необхідною, на вашу думку, евакуація Києва? Може, це помилка – відмова від евакуації?

– У Києві на той час мешкало близько чотирьох мільйонів, вивезти людей було практично неможливо. Нерозвиненими були автошляхи, не вистачало можливостей залізниці. Ну і, скажемо відверто, смертельної загрози не було. На щастя, Київ має річку Дніпро. Це – своєрідна аеродинамічна труба, що “витягнула” з Києва увесь бруд. У Києві утворилися “важкі” місця: біля Московського мосту і Видубицького озера. Словом, у Києві була напружена ситуація, але не смертельна.

– Це правда, що радянський генсек Горбачов лякав першого секретаря української Компартії Щербицького виключенням із партії, якщо той відмовиться провести в Києві першотравневий парад?

– Справді, Володимир Щербицький розповідав про це на засіданні Ради міністрів республіки, казав, що доповів у Москву про екологічну ситуацію в Києві. Мовляв, проводити парад небезпечно для людей, адже радіаційне забруднення перевищувало норми. На що Горбачов відповів: “Ви сієте паніку, так жити не можна, ви не перебудувалися, ви – панікери”. Особисто Щербицький не підтримував Горбачова – такого собі колгоспного діяча, якому сидіти в чиновницькому кабінеті десь у Ставрополі. Але він раптом став керувати державою…

– Як ви думаєте, чи розсекретили всі документи, пов’язані з Чорнобильською аварією?

– Безумовно, що ні. Дуже багато спекуляцій на цьому ґрунті, я дивився неодноразово по українському телебаченню такі програми, соромно слухати. Ну не можна політикам робити свій піар на горі. Це – зрада людей, розумієте?

Леонід ФРОСЕВИЧ

Архівні фото з відкритих джерел.

Сообщение Чому після Чорнобильської атомної катастрофи не евакуювали Київ (+відео) появились сначала на Український репортер.

Як зазначають організатори, «назва експозиції апелює до слів мандрівного філософа і мислителя Григорія Сковороди – він розглядав видимий світ як лише зовнішню оболонку глибших, прихованих смислів. Ця ідея стає ключем до прочитання творчості митця, для якого живопис є способом дослідження внутрішньої структури реальності».

«Основу виставки становить абстрактний олійний живопис. У цих роботах художник працює з кольором, фактурою та ритмом як із самодостатньою мовою, де площина полотна перетворюється на поле інтелектуального й інтуїтивного пошуку. Простір тут водночас конструюється: перспектива може ламатися, розчинятися або виникати заново, створюючи ефекти багатовимірності. Поруч з абстрактними композиціями з’являються поетичні жіночі силуети в стилі ню.

У цих образах художник закодовує універсальні символи – взаємодію чоловічого й жіночого начал, духовного й тілесного, земного та небесного».

Мені цікаво було почути роздуми про експозицію мистецтвознавця Алли Маричевської.

-Ось одна із картин «Три стадії», у якій, можливо, і закодовано ці універсальні символи, зрештою, і сам процес пізнання світу. Образ трьох яблук… Оголена жінка. Перед безоднею? Лише одне з яблук є цілим. Одне із них надкушене. І – огризок… Три етапи нашого пізнання світу… Пізнання добра і зла. Усвідомлення самого себе. І що нам треба зрозуміти у цьому складному світі, аби збагнути, що нас чекає, як утриматися на руйнівних хвилях, на яку твердиню можемо стати, – говорить Алла Володимирівна.

Розмірковуючи про творчість Шепенькова, зауважимо, що його картини спонукають нас бачити світ глибшим, не одноманітним і аж ніяк не прямолінійним. Абстракція якраз і допомагає у цьому пізнанні.

На думку Алли Маричевської, у низці робіт митця простежується оптична, об’ємна абстракція. Це дозволяє побачити і глибину…

Шепеньков особливий і тим, що у картинах зумів поєднати фігуратив з абстракцією. І зробив це за допомогою певних акцентів. Скажімо, бачимо на картині фактурне крило ангела. Воно дуже гармонійно поєднується з абстракцією!

У творах закладено ще й певну багатовимірність, і у ній кожен пізнає щось своє, невидиме.

Роботи Шепенькова вражають. Наприклад, гарною кольористикою. Тут художник також показує себе великим майстром. Ось подивіться бодай на його картину про абстрактний дощ. Хіба ж не цікаво?! У живописця дивовижне відчуття кольору та композиції, відзначає Алла Володимирівна.

Шепеньков майстерно володіє технікою колажування, аплікації, використовуючи природні матеріали, в тому числі етно, тканину. На деяких картинах видно фрагменти домотканної міні-верети, яка доповнює тему, показує наш, український, світ. Бо це наш всесвіт, особливий, неповторний, різноманітний.

Погляд зупиняється на картині, одним із незвичних елемнтів якої є… цвяхи – рівні, зігнуті, криві. Причому, не намальовані, а реальні, це матеріал, з яким працює автор. Ось вам і приховані смисли, глибинність. Зринає думка, що цвяхи – як люди. Хтось згинається на дорозі життя та під впливом обставин, а хтось – ні, тримає голову високо. А ще хтось в різні сторони дивиться.

На певні міркування наштовхує картина «Середовище» (2019 рік), на якій зображено глуху стіну ніби з цеглинок, видно й чотири кола різного діаметру. Але є і маленький отвір. Можливо, вихід з глухого кута. Тим не менш, однозначного трактування цієї теми, схоже, немає, тут можна поставити багато знаків запитання. Отож це «Середовище» треба розшифрувати…

Олександр Шепеньков – філософський митець, якому колись стало тісно в школі реалізму. Тому й став шукати свій погляд на все, на те, що прорефлексоване вже життям і досвідом, щоб знайти свій стиль, щоб бути впізнаваним. Зрештою, щоб серед всього знаного, відомого, вибрати саме те, що ніхто так ще не бачив і не подавав у творах.

-Скажімо, тема людського життя представлена у картинах митця не просто якимсь певним моментом, а показано життя як тривалість. Як тривалість у часі і в просторі, – розмірковує Алла Маричевська.

Дивлячись на полотна художника, все глибше замислюєшся над сутністю життя, поринаєш у глибини всесвіту, прагнучи пізнати невидиме.

«Мистецтву завжди потрібні ідея та сенс… Будь-яка держава починається з творчого підйому. Коли мистецтво починає щось нове, то твориться і нація», – стверджує Олександр Шепеньков.

Довідково. Олександр Шепеньков народився 1962 року в Черкасах. Закінчив Львівську національну академію мистецтв за спеціальністю «Академічний живопис», проте вже понад десять років його роботи натхненні не класичною технікою та реалізмом, а абстрактними сюжетами. Поряд із живописом митець працює з асамбляжем, рециклінгом, скульптурою, звертається до естетики кітчу та наївного мистецтва.

Адреса галереї «АВС-арт»: Київ, вулиця Глибочицька, 32-В, 3-й поверх.
Виставка триватиме до 18 квітня.

Леонід Фросевич

Фото на головній сторінці: художник Олександр Шепеньков

Фото із Фейсбук-сторінки артгалереї «Склад №5»

Сообщение Ефекти багатовимірності у творчості художника Олександра Шепенькова появились сначала на Український репортер.

Служба безпеки викрила масштабну схему привласнення земель природно-заповідного фонду Києва на понад 595 млн грн. До організації оборудки причетний колишній народний депутат України Андрій Деркач, який підозрюється у держзраді та переховується в рф.

Про це повідомляє СБУ.

Для реалізації схеми Деркач залучив спільників, які на той час перебували на посадах керівника Обухівського райвідділу Держкомзему та голови Обухівської райдержадміністрації.

Щоб заволодіти землею заповідного фонду, махінатори підробили землевпорядну документацію та внесли недостовірні дані у Державний земельний кадастр України. Потім намагалися легалізувати схему. Для цього після численних поділів, обʼєднань і перепродажів оформили земельні ділянки на родичів та знайомих Деркача і його спільників.

Йдеться про 23 земельні ділянки загальною площею 41,5 гектара, розташовані у заповідній зоні Конча-Заспи на березі Дніпра.

На підставі зібраних доказів слідчі Служби безпеки повідомили про підозру всім трьом фігурантам відповідно до вчинених злочинів за двома статтями Кримінального кодексу України. Затримано одного з організаторів оборудки – колишнього очільника Обухівської РДА столичного регіону. Йому загрожує до 12 років тюрми з конфіскацією майна.

Читайте також: Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

Оскільки Деркач та його спільник – екскерівник Обухівського райвідділу Держкомзему столичного регіону – переховуються за межами України, їм заочно повідомлено про підозру.

Від “Українського репортера” додамо:

Андрій Деркач багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача).

Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.

Зрадника не зупиняли, навпаки – заохочували його, давали йому дорогу, відкривали перед ним нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром».

Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи  хижих устремлінь, ненависті до всього українського.

Сообщение Державний зрадник Андрій Деркач вкрав заповідну землю у Києві вартістю півмільярда гривень появились сначала на Український репортер.

«Українська література сьогодні — це частина нашої культурної присутності у світі. Через книжки ми розповідаємо про себе, свою історію й свою стійкість. І важливо, що ці історії читають у десятках країн. Програма Translate Ukraine допомагає зробити українські книжки доступнішими», — сказала  віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна.

Відбір відбувався у два етапи. Спочатку фахівці Українського інституту книги приймали і перевіряли заявки видавців на участь у програмі. Потім проєкти оцінювала Експертна рада.

Про це повідомляє Міністерство культури України.

Цього року на конкурс надійшло 179 заявок від видавців з усього світу — це на 18 більше, ніж торік. Технічний відбір пройшли 176 проєктів, які подали 119 видавців із 44 країн. За результатами оцінювання Експертна рада підтримала 100 перекладацьких проєктів. За планом, усі вони вийдуть протягом цього року.

Найбільше перекладів заплановано польською — 9 видань, англійською — 8, сербською — 7. Далі — чеська та німецька мови (по 6 видань). По 5 книжок вийде арабською, французькою та італійською.

Загалом українські книжки перекладуть 30 мовами. Серед них також словацька, іспанська, литовська, латвійська та македонська (по 4 книжки), грецька, хорватська, болгарська і картвельська (по 3), шведська, азербайджанська, португальська, бенгалі (по 2). По одній книзі видадуть фінською, румунською, івритом, японською, естонською, угорською, данською, албанською і боснійською.

Видання в межах програми Translate Ukraine з’являться не лише в Європі, а й на інших континентах.

Від редакції “Українського репортера” додамо.

У 2025 році журналісти Світлана та Леонід Фросевич видали друком документальну книжку про воєнні злочини російських загарбників в селі Ягідне Чернігівської області під назвою «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Передмову до книжки написав кандидат мистецтвознавства, письменник, професор Василь Неволов. У цьому селі, а саме в тісному підвалі школи у березні 2022 року окупанти тримали в заручниках 368 цивільних людей, 69 із яких були діти. Їх утримували тут, прикриваючись ними як живим щитом, 27 днів, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів площі.

У підвалі померло десятеро людей, більшість з яких задихнулися, збожеволіли. На вулицях села загарбники застрелили 11 мирних жителів, грабували та палили будинки. Колишні заручники дали журналістам свідчення про цей підвал, вони порівнюють воєнні злочини російських солдатів із злочинами нацистів гітлерівського Третього рейху у 1941 -1945 роках. Провідні українські експерти розповідають у цій книжці про причини тотальної жорстокості окупантів стосовно українців.

Про підвал смерті у Ягідному у 2023 році розповідав відомий журнал Time. Сюди часто приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб почути розповіді мирних жителів про воєнні злочини російських окупантів. У лютому 2026 року у Ягідному побував генеральний секретар НАТО Марк Рютте.

Сьогодні цю книжку вже перекладено англійською та німецькою мовами. Треба, щоб про страшні воєнні злочини російських солдатів знало якомога більше людей у світі.

Сообщение 100 українських книжок перекладуть у світі появились сначала на Український репортер.

Твори Крищенка настільки дорогі й милі серцю мільйонам людей, що їх називають… народними. Найвища похвала!

Загалом більше п’ятдесяти поетичних збірок вийшло з-під пера видатного майстра слова. 1 квітня Вадиму Дмитровичу виповнився 91 рік. В Національному університеті біоресурсів і природокористування (НУБІП) відбувся вликий та цікавий концерт з нагоди дня народження поета-пісняра. Виступали зірки української естради, народні артисти, яких добре знають та шанують в народі. Звичайно, в центрі уваги був Вадим Дмитрович, який у розкішному, чарівному слові завжди утверджує красу та велич українського народу, його непоборність, нагадує, що ми козацького роду («гей, ви, козаченьки, – вітер в чистім полі, научіть нащадків так любити волю…»), оспівує кохання та вірність, возносить до небес жіночу вроду, милується благодатною українською землею.

Того вечора у залі звучали не тільки відомі пісні, але й зі щирим словом для присутніх часто звертався винуватець святкового дійства. Це була розмова від серця… до сердець сотень людей, бо йшлося і про сокровенне, і про кредо поета. А яке ж воно?

«Душа поета — вічна таїна,
Всі засміються, а вона заплаче,
Бо свідком стільки раз була вона
Розлук земних і зоряних побачень…»

«…Душа поета, як тонка струна
І, водночас, безмежна, як планета,
Схиляє небо до землі вона,
Щоб ви відчули зоряність поета!»

Cаме поет з такою душею, «тонкою як струна», міг написати дивовижну пісню «Родина». Вперше її заспівав «буковинський соловейко», неповторний Назарій Яремчук. Вона дуже припала до душі українцям. 1 квітня 2026 року в НУБІП цю фантастичну пісню виконали сини Назарія Яремчука – Народні артисти України Дмитро та Назарій. У залі довго лунали оплески. Зворушливо, щемко, сердечно.

«Ви даруєте стільки любові, стільки щастя, нехай усе це сторицею приходить до вас!», – сказав у привітанні Народний артист України Павло Зібров. І заспівав у своєму оранжуванні пісню на слова Вадима Дмитровича «Дві долі», а після цього потішив ще й шлягером «Якщо поруч ти».

Усі митці дуже тепло відгукувалися про творчість маестро, дякуючи за пісні-шедеври. Це, зокрема народні артисти України Оксана Білозір, Іво Бобул, Тетяна Піскарьова. Наприклад, Алла Попова називає Вадима Дмитровича своїм «сценічним батьком», а Світлана Мирвода переконана, що Крищенко є «велетом української культури».

Велика родина щиро вшановувала видатного поета. І лунали чарівні пісні на струнах ніжності, любові, краси. Легендарний шлягер “Берег любові” у виконанні Іво Бобула і Тетяни Піскарьової викликав настільки тривалі та бурхливі оплески, що зала довго не відпускала співаків зі сцени. Супер!

З Тернополя на це свято приїхав лікар-хірург Юрій Футуйма, який закоханий у творчість Вадима Дмитровича і тішить глядачів чудовими піснями на його слова. Ось і цього разу він порадував гарним виконанням пісень, поєднаних з відеокліпами на екрані.

А з Народним артистом України Олександром Василенком, здається, сама весна завітала до університетської концертної зали, щоб огорнути теплом і радістю людину, яка до небес возносить українську пісню. Душевно-шемке виконання пісень «Пахне сад в забутті», «Пора кохань» викликали овації усіх присутніх на цьому дійстві.

З великим задоволенням люди слухали пісні «Котики вербові» (Народний артист України Роман Рудий), «Я – України син» (Заслужений артист України Віктор Кавун), «Файна» (Тарас Кушнір).

Окрасою насиченого творчого дійства став і виступ Народного артиста України Анатолія Паламаренка, який прочитав декілька поезій Вадима Дмитровича. Він потішив глядачів також короткими, цікавими оповідками і тонким, ексклюзивним гумором.

Наприкінці концерту на сцену вийшов Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. І полинуло знамените: «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Знову ж, на слова Вадима Крищенка.

В одному із віршів Вадима Дмитровича читаємо:

«У слово я кладу тепло,
Ним засіваю скрізь і всюди…
А чи зійшло? Чи проросло?-
Хай скажуть люди».

Зійшло і проросло, дорогий Вадиме Дмитровичу! Браво, маестро!

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Зоряний концерт до дня народження поета-пісняра Вадима Крищенка (+відео) появились сначала на Український репортер.

Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про добу воєнного лихоліття, про те, що на серці та в душі.

–У Вас є такі поетичні рядки: «…Стріляю як можу – Словом. Бо нам потрібен мир, переможний мир». Вадиме Дмитровичу, пропонуємо розпочати розмову на тему: поет і війна.

-Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (а скільки ж лилося брехні з їхніх вуст!) раптом ударять ракетами. Я ніби передчував, що станеться щось лихе. 21 березня написав про це вірш: «Хто сіє хліб», де є такі рядки: «Нехай відвернеться війна від тих, хто сіє хліб!». Але ворог не відвернувся. І ось лютий 2022 року: ворог перейшов кордон. Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Звичайно, я дуже переживав… Але вірив, що вистоїмо і переможемо. Кожен день, слухаючи новини з фронту про те, як бореться наш народ, писав про усе це поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».

-Колись, за радянської влади, Ви написали вірш про росію. У ньому є такі слова: «Ми до сварливих не належим, поміж людей повагу сієм, та будьмо дуже обережні, коли цілується росія». Нам відомо, шо цензори викреслювали з Ваших рукописів ці рядки. Але ж якими далекоглядними і застережливими виявилися слова!

Лише в перші роки Незалежності вдалося видати в книзі цей вірш. У студентські роки через те, що я не підтримував зросійщення, ледве не вилетів з Шевченкового університету, де навчався на журналіста. А було так. Прочитав чиюсь статтю про «національні засади…», в якій йшлося, що ми вже з росією «єдині», нема чого «ділити», та й взагалі «треба вчитися у старшого брата»… Думаю: щось не те. І позакреслював ці рядки. Але якесь недремне око подивилося, що Крищенко у партійній газеті зробив крамолу. І викликає мене секретар партійної організації факультету журналістики Володимир Рубан, колись працював помічником україноненависника Кагановича (один із організаторів Голодомору 1932— 1933, генеральним секретарем ЦК КП(б)У. – Ред.). І починає мене розпікати, що я так «розмалював» статтю. Зібрали комсомольські збори. І понеслося… Що я не гідний бути студентом. Але слово взяв декан факультету Матвій Михайлович Шестопал, благородний чоловік, захисник українства. Сказав, що всі молоді люди помиляються, але не можна ламати долю. У підсумку збори обмежилися суворою доганою з попередженням… Згодом на державних іспитах мені поставили «четвірку», пояснивши, що вищу оцінку я «не заслуговую». Перспектива одержати «червоний» диплом розтанула. Але я був гордим, не став нікому вклонятися, просити… Давався взнаки ген і діда, прадіда, які були роботящими людьми, але ніколи не ставали на коліна перед тими, хто намагався зігнути.

Читайте також: Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка

-Своєрідним маркером цієї вашої житейської філософії є і те, що за розповідями людей, які Вас знають, Ви ніколи не розмовляли російською.

-Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.

-Ваша перша поетична збірка вийшла далекому 1963 року. Саме тоді Ви познайомилися з поетом-класиком Андрієм Малишком. Що пригадуєте з того періоду?

-Після закінчення університету став працювати на ВДНГ, де діяла потужна інформаційна радіостанція. Виставка була, як Україна в мініатюрі. Сюди приїжджали відомі люди, зокрема, світові лідери. Мене як відповідального секретаря начальство просило супроводжувати їх, бо, мовляв, я добре знаю українську мову. Одного разу зателефонував мені відомий критик Володимир П’янов і каже, що Малишко – пристрасний рибалка. Чи не міг би я посприяти, щоб він закинув вудку на виставковому ставку, щоб спіймати маленьку рибку. Звичайно, таке не дозволялося. Хоча риби там було повнісінько. Пішов я за дозволом до директора. Він погодився, лише попросив сказати міліціонерові, щоб відійшов кудись убік, словом, щоб не бачив… Бо ж люди довкола, а тут депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет рибалить. Приїхав Малишо. І одразу ж до ставка. В азарті витягував рибку одну за одною. Я раджу йому маленьких не брати, бо ще ж ростуть… Але рибальська пристрасть дуже захопила поета. Зловив чимало. Наприкінці Малишко й говорить, що читав мої вірші, попросив ще мої рукописні поетичні твори. А він був дуже обережний у своєму слові, щоб когось похвалити. Через деякий час він мені й каже: «Ваші вірші, як пісня». Думаю: це добре чи погано. В душі я відчув, що Малишко благословляє мне не тільки на творчість, але й на пісенну творчість. Пісні – лише частина нашого письменства. Хоча дивно, чому немає номінації «створення пісні» у Національній Шевченківській премії. Адже Україна славиться пісенною творчістю. Я тричі номінувався на Шевченківську премію. І ніби вже погоджували… Але кажуть – «такої номінації нема». Подібне стосується гумору й сатири.

–Доля звела Вас ще з одним знаним поетом – Борисом Олійником. Які спогади у Вас про нього?

– З Олійником ми дружили ще зі студентських років. Він піднявся високо, як ніхто з письменників. Був певним чином «дитям радянським». Але творчість його була глибоко українською. Хоча у нього є вірші, з якими можна не погоджуватися. Однак є вічні вірші, що буває дуже рідко у наших поетів.

–Для кого із сучасних виконавців Ви сьогодні пишете пісні?

-Звичайно, є низка співаків. У мене є вісім пісень, які у соцмережах, на ютуб-каналі мають мільйонні перегляди. Хочу сказати про прекрасного виконавця Іво Бобула, нещодавно він здійснив пісенний тур з моєю піснею «Берег любові». Серед молодших митців – дуже цікавий співак Михайло Брунський. Нещодавно в дубайській опері (Об’єднані Арабські Емірати) він заспівав українською пісню «Нічка цікавая». У нас з ним є одна пісня – «Незнайомка», вона має вже понад сто тисяч переглядів. Багато хто каже, що це як бальзам на душу. Я дав пісенну дорогу молодому, цікавому співаку Дмитрові Андрійцю.

-У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був. У чому річ?

Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається. І пісня стала народною. Хтось колись сказав: пишайся, що твоя пісня вже не твоя, а – народна. Не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.

-А як Вам златоглавий Київ? Все більше скла, бетону… Все менше пам’яток історії, давнини.

-Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.

Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.

-Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?

– Дорогі мої! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала.

Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.

-Дякуємо за цікаву розмову.

Бесіду вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Сообщение Поету-пісняру Вадиму Крищенку – 91! З Днем народження, дорогий Маестро! (+відео) появились сначала на Український репортер.

368 людей, 69 із яких – діти, сиділи в сирому підвалі майже без їжі та води, у кожного із них було по 60 квадратних сантиметрів площі. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли. 27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому підвалі померли десятеро селян.

Торік світ побачила документально-публіцистична книжка «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», авторами якої є журналісти Світлана та Леонід Фросевичі. У книзі також розміщено gr-коди на відеорепортажі та інтерв’ю про ягіднянський підвал смерті.

У передмові до видання кандидат мистецтвознавства, професор, письменник, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов зазначає:

«27 днів між життям і смертю» – це книжка про те, як українці змінюються через війну, як наша повсякденна мова стає мовою війни, колись звичні й важливі речі – болючими тригерами, а певні відчуття та емоції – такими, які хочеться забути, але водночас і запам’ятати назавжди. Автори зібрали й виклали думки та переживання багатьох жителів села Ягідного, які після повномасштабного вторгнення росіян в Україну на довгі 27 днів опинилися між життям і смертю…

Книжка Світлани і Леоніда Фросевичів не лише проникає у душу, а й продирає нутро. Вона залишає наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Війна завжди приходить несподівано. Просто одного разу пролунають постріли, спалахне вогонь у вікні – й звичний хід днів безповоротно порушиться. І настане час боротися за власне виживання та вирішувати, за якими барикадами опинитися.

Напевне, документальні твори про війну саме такими і мають бути: з голим, жахливим фактажем, як дроти без ізоляції, простими, без надмірних словесних кучерявостей, але із чіткими промовистими деталями. Звісно, про злочини ворога, навіть якщо про них боляче згадувати, необхідно писати: щоденні вбивства, допити заручників, яких ґвалтували, в яких стріляли… Як і про мешканців окупованих тодішніх сіл і містечок, яким не було куди тікати і яких ніхто не рятував від перманентної загрози їхньому життю. Такі тексти мають бути – як сама війна, в якій ми не завжди можемо встановити хід подій, але за наслідками (розкиданими тілами та розлитою кров’ю) ми знаємо, що тут сталося.

«27 днів між життям і смертю» – глибока, захоплива розповідь про життя в окупації, його драму, проблеми вибору й самоідентичності, національної психології та патріотизму, радикальних поглядів і ліберальної байдужості. Це локальна історія одного звичайного села на Чернігівщині, прагнень, мотивації та цілей його жителів перед небезпекою, коли за лічені години можуть помінятися історія і твоє місце в ній…»

Сьогодні публікуємо окремі фрагменти із книги. Клишні бранці розповідають, яким був для них день звільнення – 30 березня 2022 року.

Іван Петрович ПОЛЬГУЙ:

«30 березня ми почули, що почався обстріл, – згадує Іван Петрович. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвал. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях підвалу отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Навкруги жодного російського солдата. Тільки дим довкола – горіли ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Ми плакали від щастя, від того, що нас визволили, що вийшли живими з підвалу.

– Мабуть, 30 березня не відразу повірили, що лихо позаду?

– Так, у селі все ще було страшно. Ми чули автоматні черги, вибухи. Чимало людей боялися йти додому, тому залишилися у підвалі. Зрештою, багатьом і нікуди було йти, бо хати спалені… Дуже важко отеє згадувати, хоча й часу спливло досить. Не можемо забути. Ніби якийсь страшний фільм. У людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померли 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання».

Валентина Василівна ДАНІЛОВА:

«Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов. Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

Ольга Володимирівна МЕНЯЙЛО:

«30 березня ми зрозуміли, що довгоочікувана воля нарешті узяла усіх нас під своє крило. Окупантів вигнали з Ягідного. Чи раділи ми? Звичайно. Ми настільки далеко загнали свої емоції, що спочатку їм наче щось заважало пробитися назовні через заціпеніння. Уявляєте, ми не знали, як радіти, забули, що це таке. Люди ходили довкола школи і ніби впускали волю у свої душі… Все більше, більше… Однак обличчя односельців ще залишалися сірими…

30 березня усі ще ночували у підвалі, боялися йти додому. Бо невідомо, чи не повернеться русня. Ми із сім’єю також залишилися у підвалі. Вночі очей не зімкнули. А ніч видалася такою щасливою! Нас переповнювали емоції, але й переживання. Сиділа на лаві й думала: як же нам з дитятком бути в холодній, розтрощеній хаті?
Наступного дня, коли усі побачили наших солдатів, то зрозуміли, що росіяни таки не повернуться. І тоді вже дали волю емоціям, стали цілуватися, обніматися, вигукувати: «Слава Україні!», «Героям Слава!».

Хоч нам ще був потрібен час, щоб відійти…

– Чим зустріла вас рідна домівка?

– У хаті все було перетолочено, змішано із землею, розграбовано. Коли ми прийшли, якраз мрячив дощ. Даху нема (снарядом розбило), вікон теж нема, газу нема, в кімнатах вітер свище. Хіба ж можна жити в таких умовах із чотиримісячним дитятком? Ще у підвалі, о п’ятій ранку 31 березня, я кажу невістці, щоб залишалася з дитиною тут, бо не можна йти додому. «Ти не уявляєш, що там робиться». Ледве її умовили залишитися. Отож прийшли ми з чоловіком та сином до понівеченої оселі. Треба ж облаштовувати її. А як? Русня вкрала всі електроінструменти: дриль, шуруповерт, болгарку. Забрали навіть молотки й цвяхи. Немає і плівки, щоб закрити вікна. У віконний металопрофіль цвяха не заб’єш, тож і плівку нічим припасувати до вікна. Добре, що сусід виручив зі скотчем, знайшли трохи плівки й так приклеїли її тимчасово.

Орки поцупили й побутову техніку: великий телевізор-плазму (син купив із першої зарплати). А ноутбук внучки не могли увімкнути, бо розбили. Інший комп’ютер зламали, забравши процесор. А пральна машина їм не сподобалася – була «не першої свіжості».

Ірина Валеріївна АНИКИЄНКО:

«30 березня окупанти нам наказали не виходити з підвалу. Через деякий час чуємо, що ворожа техніка від’їжджає. Ми сиділи у підвалі десь до 17-ї години. Один із чоловіків вийшов на подвір’я і каже: «Немає нікого». Майже всі кинулися на вулицю. Чоловіки охороняли територію, щоб гранату ніхто не кинув чи, не доведи Господи, якась інша біда не трапилася. Я кажу: «Мене теж в охоронці записуйте, буду на варті». Ніхто тієї ночі у підвалі не спав. А вранці над нами пролетів дрон. Ми помахали йому. Хвилин через десять у село зайшли наші воїни. Радість, сльози…»

Валерій Іванович ПОЛЬГУЙ:

«Коли прийшли наші, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити.

– Вашу оселю було пограбовано. Якою побачили її після повернення додому?

-Штовхнув двері – й на мене вискочив мій пес, якого окупанти зачинили в будинку. Рашисти повиносили з хати усе, що тільки можна було. Накидали до кімнат курей і зачинили там пса. А він їв їх із голоду, пір’я літало по хаті. До того ж, окупанти перевернули догори дриґом усі шафи, столи. Коли почав розпалювати твердопаливний котел, у ньому почали вибухати набої. Орки прикрили їх сміттям, папером, щоб не було видно. А на межі із сусідським подвір’ям поклали свій продуктовий пайок, прикріпивши до нього розтяжку з гранатою. Сподіваючись, що голодні люди візьмуть ці харчі. Ягіднянця розстріляли, закопали на городі, а зверху поставили розтяжку з вибухівкою… І подібних випадків було чимало – селяни знаходили в будинках розтяжки, гранати, снаряди».

Надія Миколаївна АНІКІНА:

«Після втечі окупантів я набрала номер доньки з чужого телефону, щоб сказати, що з нами все добре. А вона мені розказує: «Матусю, я знала, що ти жива». Їй наснилося, що я зайшла до її кімнати і, обійнявши, промовила: «Не переживайте, у нас все гаразд». Донька тоді відчула мої обійми, мою присутність. І я з того моменту почала молитися. А люди в підвалі, я бачила, молилися весь час, кожен про себе шепотів…

– Коли вас звільнили, ви одразу пішли додому?

– Ні. Ми ж нічого не знали. Думали, що окупанти будь-якої миті можуть повернутися. Коли тиша була вже довгою та гнітючою, чоловіки вибили двері й вийшли надвір. Нам наказали сидіти. Аж коли переконалися, що ніде нікого немає, ми вийшли на вулицю. Яке це було неймовірне відчуття! Я зрозуміла, що досі не знала справжньої свободи. А тут – ми можемо вільно вийти на вулицю. Не нас випустили, а ми самі можемо вийти. І ми стояли, просто вдихали цю свободу й не могли нею надихатися.

– А ваш чоловік як сприйняв звільнення?

– Сергій радів, каже: «Ти мені обіцяла звільнення на мій день народження, і ось воно. Такого подарунка мені ще ніхто не дарував». А було це так: коли ми сиділи у підвалі, чоловік промовив: «Так хочу, щоб на мій день народження ми були вільні». Вирішила його підтримати: «Сергійку, я тобі зроблю сюрприз, на твій день народження ми будемо вільні». Він тоді засміявся, а коли на його день народження, 30 березня, нас звільнили, то сказав: «А ти, виявляється, провидиця. Раніше не можна було, щоб нас звільнили?». «Ну ти ж хотів на свій день народження», – кажу. Наступного дня ми вже гуляли шкільним подвір’ям, і чоловік таки навідався до нашої оселі, але одразу повернувся. Розказав, що заглянув на кухню, а на столі лежить мобільний телефон – можливо, замінований. Був дуже схвильований, що окупанти так понівечили наше затишне житло. Я намагалася його заспокоїти – усе відремонтуємо.

І тут ми чуємо: хтось кричить, що йдуть військові. У нас знову почалася паніка, усі кинулися до підвалу. Раніше рашисти любили розважатися – стріляли у повітря, або нам під ноги, то ми спочатку дітей до підвалу заштовхували, а потім уже самі ховалися. Останніми до підвалу заходили чоловіки. Це була жахлива картина. Того дня ми, перелякані, знову забилися до підвалу. І раптом хтось кричить: «Це наші!». Ми всі почали плакати – і діти, і жінки, і чоловіки, ридали всі. Десь через пів години прийшли наші захисники і сказали, що нас було заміновано, довкола стояли розтяжки. Потім під’їхали автобуси, нас вивезли військові, які знали дороги. Нам пропонували безпечні місця. Хтось поїхав за кордон, а нас прихистила родина віруючих людей, абсолютно безкоштовно. Ми у них прожили два місяці. А потім ще жили у Бучі, там помер мій чоловік. Він збирався вже до Ягідного. Я кажу йому: «У нас там ні дверей, ні вікон немає». А Сергій наполягав: «Все одно їдьмо додому».

– Як вас зустріла оселя?

– Це був жах. Переступивши поріг, втратила дар мови. Меблі побиті, прострелені, порубані. Абсолютно нічого неушкодженого не залишилося. Довелося налагоджувати побут із чистого аркуша. Я зняла відео на телефон, на що ці варвари перетворили моє затишне помешкання. У вітальні – суцільний мотлох, серед якого – засохлий хліб, гумовий чобіт. У спальні – вирваний балкон, окупанти через нього виходили на вулицю. Кілька купок дровенят на килимі. Мабуть, збиралися розпалювати багаття. Здається, тут були подушки з усього села. У кухні все потрощено, колоди, каміння. Вбудовані шафи повністю порубані, натяжна стеля – прострелена. У ванній – крани повиривані, унітаз потрісканий.
Що могли – покрали, що не могли вивезти – потрощили. Навіть патрони з люстри позрізали. Розбили газовий котел. Іноді думаю: добре, що мій чоловік не побачив цього жахіття».

Тамара Борисівна КЛИМЧУК:

«Усе сталося раптово, несподівано. 30 березня – цілковита тиша, дивимося – ворожої техніки немає. Ми вийшли на подвір’я. Невже воля? Не вірилося. Здавалося, що навіть весняне повітря пахло свободою. Рашисти дременули. І все ж ми боялися йти додому, залишилися ночувати тут. Чоловіки чергували. Згодом ми дізналися, що в одній із хат було п’ятеро п’яних окупантів – спали, і в гуртожитку – кілька. Понапивалися тувинці, і їх забули. Наші бійці усіх затримали.
Хата мене не дочекалася. Лише обвуглені чорні стіни. І горе довкруж. Вже аж тоді, коли вийшли з підвалу, я дізналася, що мого зятя, Віктора Михайловича Шевченка, вбили 3 березня на порозі його ж хати. Йому було 50 років.

Перед окупацією він вивіз дружину, мою доньку Людмилу, двох діток у безпечне місце. А сам повернувся додому. Вони 25 лютого попрощалися, і вийшло, що бачили чоловіка й татуся востаннє. Віктор пропрацював у радгоспі 27 років. Мій чоловік (нині покійний) колись подарував йому рушницю. Обидва були мисливцями. Коли село зайняли російські солдати, зять сказав: «Буду стерегти хату». Що сталося з ним 3 березня – достеменно ніхто не знає. Застрелений ворогами він пролежав у дворі до 21 березня. А потім окупанти закопали тіло за хатою, у грядках… Така страшна біда у нашій сім’ї».

ВКЛОНІМОСЯ УСІМ ВИЗВОЛИТЕЛЯМ ЯГІДНОГО

Розмовляючи з мешканцями Ягідного, ми постійно чули від них слова подяки воїнам за звільнення від лиховісної рашистської орди. Жорстокі бої на цих теренах разом з іншими підрозділами вів і 15-й батальйон 58-ої Окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, яким командував майор Богдан Гарнага. Він зі своїми побратимами наприкінці березня 2022-го увійшов у села Ягідне, Золотинка…

Це була жахлива картина: розстріляне ворогами Ягідне, вбиті люди на сільських вулицях, подвір’ях, обабіч автодороги на Київ. Біля школи стояв великий гурт людей, що тільки-но вийшли з підвалу: знесилені, змарнілі, згорьовані… Зате скільки радості було в очах кожного: нарешті закінчився цей концтабір, село тепер вільне. Вони тепло обіймали бійців, дякували. І крізь хвилі радості пробивалися уривчасті спогади про щойно пережите пекло – вголос, із гнівом до московитської погані.

Слова нещодавніх заручників дуже вразили воїнів, які на війні вже бачили все. Комбат Богдан Гарнага, комбриг Дмитро Кащенко, офіцери і солдати були шоковані від почутого й побаченого у шкільному підвалі. Навіть не могли знімати перші години визволення на відеокамеру – так було боляче.

Хто ж він, Богдан Гарнага з позивним «Бахмат»? Кадровий військовий. Офіцер новітньої доби, за плечима якого Національна академія Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Збройних Силах уже добрий десяток років. Полковник, нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня (на світлині нижче).

…Широкомасштабне російське вторгнення застало Богдана Гарнагу на Сумщині. Билися за Конотоп. Відходили з боями на інші ділянки фронту, максимально знищуючи рашистську орду, яка сунула, здавалося, незліченними колонами.

А потім були гарячі рубежі на Чернігівщині. Тодішній командир 58-ої бригади, Герой України, полковник Дмитро Кащенко розповідав у пресі, як неймовірно важко було воїнам стримувати російську озброєну нечисть, що кидала на наших хлопців танки, атакувала з повітря, шматувала гарматами. Точилися бої і біля сіл Ягідне, Скорінець, Красне, Золотинка, Ладинка. Назви цих сіл завжди пам’ятатимуть бійці з підрозділу Богдана Гарнаги. Тут шалено товклася війна. А крові ж української скільки пролито!

З великою шаною згадуємо тих, хто віддав своє життя заради вільної країни, заради порятунку інших.

Богдан Гарнага розповів нам, що 1 квітня 2022-го біля Золотинки на ворожій міні підірвався командир мінометної батареї 15-го батальйону 58-ої бригади капітан Ковальчук Євген Володимирович (позивний «Артист»). Він – із Сумщини, у вересні йому мало б виповнитися 30. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Трагедія сталася біля села Золотинка, – говорить наш співрозмовник. – Коли ми були у Ягідному, місцевий мешканець попросив капітана Ковальчука поїхати у Золотинку і забрати сім’ю з двома дітками. Раніше, коли підрозділ увійшов до Золотинки, Євген бачив цю родину і пообіцяв, що вивезе усіх у безпечне місце. Отож згодом разом із місцевим і помчав туди, через поле. Машина натрапила на міну. Обоє, на жаль, загинули. А перед цим, за кілька годин, на автошляху біля Ягідного підірвався мій водій на джипі – солдат Максименко Максим Леонідович».

13 квітня того ж року в селі Скорінець, розташованому за 15 кілометрів від Ягідного, на полі бою поліг командир розвідувальної роти, молодший сержант М’якушенко Андрій Миколайович. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ніби ось поруч і капітан Юрочек Володимир Михайлович (позивний «Юрек»). Загинув 15 березня 2024-го. Упродовж десяти років захищав Україну. Його було поранено 11 разів! І після чергового шпиталю Юрочек вже був на передовій…

У березні 2022 року після прориву противника в напрямі Ягідне – Шестовиця Чернігівської області проводив контрдиверсійні дії в тилу противника.

Замінував основний шлях логістичного забезпечення Ягідне – Лукашівка та Шестовиця – Ягідне, відтак було знищено п’ять одиниць ворожої техніки.

У березні 2022 року після захоплення росіянами села Лукашівка Чернігівської області Юрочек отримав завдання вивести сімох поранених бійців із зони ризику. Наказ було успішно виконано. Окрім цього, знищено командно-спостережний пункт, захоплено документи, схеми, радіостанції та зброю…

Березень 2022 року: Володимир Юрочек разом із бійцями відбивав штурм села Скорінець. З гранатомета знищив ворожий бронетранспортер та врятував командира роти, який отримав тяжке поранення. Згодом спільно з воїнами 15-го та 16-го мотопіхотних батальйонів 58-ої бригади діяв у тилу противника в напрямі сіл Скорінець та Ягідне, а потім – в районі Ладинки та Золотинки, виявляючи артилерійські позиції окупантів.

15 березня 2024 року в районі Лукашівки на Сумщині, рятуючи побратимів, під час мінометного обстрілу капітан Юрочек Володимир Михайлович загинув.

Він був янголом на землі, еталоном справжньої людини. Побратими вважали «Юрека» лідером на цій війні. Низько вклоняємося усім полеглим героям. Честь і шана.

Ми часто чуємо і також кажемо: герої не вмирають! Але ж як хочеться, щоб вони були серед нас… Реальність – жорстока.

Приходьмо до Алей героїв. Божечку ти наш, скільки ж тут світлин мужніх синів і доньок великого і непереможного українського народу! Помолімося стиха, запалімо свічечку пам’яті.

Відео з презентації книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному»

Сообщение Чотири роки тому, 30 березня українські воїни звільнили село Ягідне. Колишні бранці рашистів згадують цей день (+відео) появились сначала на Український репортер.

На семи локаціях зафіксовані ворожі влучання, повідомило командування Повітряних сил.

Згідно з даними військових, із 18:00 суботи, 28 березня, російські загарбники запустили по Україні:

аеробалістичну ракету “Кинджал” – із повітряного простору Рязанської області РФ;
442 безпілотники різних типів – із напрямків російських міст Брянськ, Курськ, Орел, Міллерово і Приморсько-Ахтарськ, а також із території тимчасово окупованих Гвардійського та Чауди (АР Крим). Близько 300 із цих цілей були дронами типу Shahed.

Ворожу атаку відбивали авіація, зенітні ракетні війська, підрозділи радіоелектронної боротьби та безпілотних систем, мобільні вогневі групи Сил оборони України.

Попередньо визначено, що станом на 09:00 неділі протиповітряна оборона збила/заглушила 380 російських БПЛА різних типів, серед яких – Shahed, “Гербера” й “Італмас”.

На семи локаціях зафіксовані влучання 16 ударних безпілотників ворога, ще на 14 – падіння збитих цілей (уламки).

Сообщение Воїни протиповітряної оборони знешкодили ворожих 380 безпілотників появились сначала на Український репортер.