Телеграма випала з його рук. У ній було лише кілька слів: помер батько.
У Криворівні саме знімали одну з найважчих сцен «Тіней забутих предків» — передсмертний танець Івана Палійчука. За сотню кілометрів у цей час ховали батька Івана Миколайчука.
Він нікому не сказав про телеграму, щоб не зупиняти зйомки. Та під час дубля знепритомнів. Коли Сергій Параджанов прочитав звістку, то наказав негайно везти актора до рідного села. На цвинтар Іван приїхав уже після поховання.
У цій історії — весь Миколайчук. Він не вмів грати наполовину. Не ховався за роллю і не відділяв мистецтво від власного життя. Тому в його очах на екрані завжди було більше, ніж було написано в будь-якому сценарії.
Іван народився в буковинській Чорториї, у багатодітній селянській родині, де росло 13 дітей. Ще хлопчиком грав у сільському театрі, співав, володів кількома музичними інструментами й змалку всотував той світ, який згодом переніс у кіно.
На проби до Параджанова він прийшов ще студентом, хоча виконавця головної ролі вже майже обрали. Коли Миколайчук почав грати, присутні зрозуміли: перед ними не просто здібний актор. Перед ними — Іван Палійчук.
«Тіні забутих предків» зробили його відомим далеко за межами України. Майже одночасно він зіграв молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Йому було трохи за 20, але вже тоді він став обличчям нового українського кіно — глибокого, самобутнього і вільного.
За коротке життя Миколайчук зіграв 34 ролі, написав 9 сценаріїв і зняв 2 власні фільми. «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ» — у цих стрічках Україна переставала бути декорацією. Вона говорила своєю мовою, співала свої пісні, жартувала, кохала і страждала.
Саме цього радянська система й боялася.
Миколайчука звинувачували в «націоналізмі», відсторонювали від роботи, не затверджували на ролі, перекроювали сценарії. «Пропалу грамоту» більш як на 10 років сховали від глядачів. Його талант визнавали, але водночас намагалися тримати подалі від камери.
Сьогодні, 3 серпня, день пам’яті Івана Миколайчука. Саме цього дня 1987 року він помер у Києві після тяжкої хвороби. Йому було лише 46 — вік, у якому митець зазвичай виходить на вершину, а Миколайчуку вже доводилося прощатися з життям.
У «Вавилоні ХХ» його герой говорить: «Коли поет помирає, з ним помирає щось таке, що не кожний може побачити».
Разом із Миколайчуком справді пішло багато нездійсненого — ролі, сценарії та фільми, які він уже не встиг створити. Але зробленого за 46 років вистачило, щоб назавжди змінити українське кіно.
Як актор, режисер і сценарист він повертав українським героям живі характери. Вони не були декоративними «українцями» з радянських фільмів — вони кохали, помилялися, сміялися, страждали й думали, як справжні люди.
Він не встиг зіграти всіх ролей і зняти всіх своїх фільмів. Але встиг головне — стати актором, без якого вже неможливо уявити українське кіно ХХ століття. І коли Іван Миколайчук знову з’являється на екрані, здається, що повертається цілий світ — із карпатськими піснями, добрим сміхом, сумними очима й тією Україною, яку він так добре знав і любив.
За матеріалами “Українська перемога”
