Хоча повномасштабна війна триває, питання майбутньої повоєнної міграції українців уже сьогодні стає однією з центральних тем суспільної дискусії.
Демографи, соціологи та економісти дедалі частіше наголошують, що боротьба за людський потенціал постане перед Україною пріоритетним завданням, – можливо, не менш важливим для повоєнного відновлення, ніж відбудова зруйнованої інфраструктури.
Про це йдеться в дослідженні, яке розміщено на сайті Інститут солціології НАН України.
Як зазначається, “точно спрогнозувати, якою буде повоєнна міграційна ситуація в Україні, сьогодні навряд чи можливо. За приблизними оцінками, лише від 50 до 30% українців, які мають зараз тимчасовий захист за кордоном, розглядатимуть можливість повернення в Україну, втім, міграційні рішення людей залежатимуть не лише від безпекової ситуації в Україні, а й від міграційної політики у приймаючих країнах, від сімейних обставин, кар’єри, освіти дітей, соціальних зв’язків і, зрештою, від того, як довго тривав період перебування закордоном, яким людина надалі бачить своє майбутнє і як його «локалізує». Не менш важливим буде й те, які плани матимуть більшість громадян, які під час війни не виїжджали або виїжджали і вже повернулися: чи залишатимуться вони жити у своїх громадах, переїжджатимуть у межах країни чи шукатимуть можливостей за кордоном. Нарешті, у разі успішного повоєнного відновлення Україна може поступово стати країною, що приваблюватиме людей – для роботи, навчання, підприємництва.
…Після 24 лютого 2022 року мільйони людей залишали домівки не після тривалого планування, а протягом годин або днів, рятуючись від обстрілів, окупації та загрози життю. Питання про причини потенційного переїзду, у тій формі, в який його включали до моніторингу до повномасштабної війни, втратило актуальність: для мільйонів громадян України переїзд уже не був гіпотетичним вибором, – він став питанням фізичного виживання.
Через обмеження на виїзд чоловіків призовного віку нова хвиля вимушеної зовнішньої міграції від самого початку характеризувалася різким гендерно-віковим дисбалансом, не характерним для довоєнної міграції: за оцінкою UNHCR, у перші місяці повномасштабної війни жінки й діти становили близько 90% тих, хто залишав Україну. Війна призвела до масового розділення сімей і поширення практик транскордонного життя, коли повсякденні родинні взаємини підтримуються попри проживання членів сім’ї в різних країнах.
Перші рішення про виїзд здебільшого сприймалися як тимчасові. Люди очікували швидкого завершення війни й планували повернутися за кілька тижнів або місяців. Однак тимчасовість затягнулася. Діти пішли до місцевих шкіл, дорослі почали вивчати мову, шукати роботу, оформлювати документи й налагоджувати побут. За даними звіту Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), українці, які виїхали за кордон після початку повномасштабної війни, досить активно інтегрувались на ринках праці приймаючих країн. У 2024 році рівень зайнятості серед працездатних українців у Польщі сягнув 78%, у Литві – 72%, у Великій Британії – 69%, а в Чехії, Данії, Естонії та Нідерландах також становив понад 60%.
Водночас значна частина працює нижче своєї кваліфікації: диплом, професійний досвід і соціальний статус, здобуті в Україні, не завжди конвертуються у відповідну позицію в новій країні. Також, через тимчасовий статус захисту, значна частина українців, які виїхали після 2022 року, відчувають нестабільність своєї ситуації через труднощі у оренді житла, пошуку постійного працевлаштування, не говорячи вже про наслідки багаторічного розділення сімей. Однак, тривалість перебування поступово змінює плани, у тому числі через «укорінення» в нових країнах молодшого покоління українців. За даними опитування Центру економічної стратегії, якщо наприкінці 2022 року про намір повернутися до України заявляли 74% опитаних українців за кордоном, то навесні 2023 року – 63%, на початку 2024 року – 53%, а наприкінці 2024 року – вже 43%. Водночас частка тих, хто точно планує повернутися, скоротилася більше ніж вдвічі – з 50% до 20%.
Важливим є питання, чи війна, що триває п’ятий рік, може спричинити нову хвилю масового виїзду громадян? Дані моніторингу Інституту соціології НАН України за 2025 рік не підтверджують припущень про готовність до нової хвилі масової еміграції серед українців, які залишаються в країні. Сім із десяти респондентів узагалі не розглядають можливість переїзду «заради кращого життя» (саме так сформульовано запитання анкети). Навіть серед тих, хто допускає зміну місця проживання, інтерес до переїзду в межах України (22%) перевищує інтерес до виїзду за кордон (16%).
Втім, ці настрої помітно відрізняються між різними групами населення. Найвищу потенційну мобільність демонструє молодь. Серед людей віком 18–29 років половина (50%) допускає можливість переїзду, причому понад третина (37%) розглядає і можливість виїзду за кордон. У групі 30–55 років можливість переїзду допускають 31% респондентів, з них 18% – виїзд за кордон. Серед людей віком 56 років і старше ці показники становлять відповідно 17% і лише 5%.
Гендерні відмінності значно менш виразні. Чоловіки дещо частіше за жінок допускають можливість виїзду за кордон (20% проти 12%), тоді як інтерес до переїзду в межах України практично однаковий.
Регіональні відмінності також не є надто великими. Найвищу потенційну готовність до переїзду демонструють люди, які нині проживають на Сході України (33%), найнижчу – на Півдні (25%). Водночас навіть серед жителів Сходу майже дві третини (65%) не розглядають можливість зміни місця проживання.
Цікавими є також результати щодо досвіду вимушеного переміщення після початку повномасштабної війни. Водночас, на жаль, інструментарій дослідження не дозволяє встановити, чи стосується це внутрішнього переміщення, чи виїзду за межі України. Загалом 73% опитаних не змінювали місця проживання після 2022 року. Водночас понад чверть населення (27%) пережила вимушене переміщення: 16% переїхали, але згодом повернулися додому, ще 11% переїхали й досі проживають на новому місці.
І тут знову важливу роль відіграє вік. Досвід переміщення мають 34% молодих людей віком 18–29 років, 30% людей середнього віку та лише 20% людей віком 56 років і старше. Іншими словами, чим старша вікова група, тим меншою була її територіальна мобільність під час війни.
Жінки дещо частіше за чоловіків змінювали місце проживання (30% проти 23%), що, найімовірніше, відображає відмінності у можливостях виїзду та сімейних стратегіях в умовах воєнного часу.
Найпоширенішим досвід переміщення є серед людей, які нині проживають на Сході України: його мають 35% респондентів. Для порівняння, серед нинішніх жителів Заходу цей показник становить лише 15%. Це закономірно, адже саме східні області найбільше постраждали від бойових дій і пов’язаних із ними переміщень населення.
Отже, серед українців за кордоном із кожним роком слабшає готовність до повернення й посилюється інтеграція в нових країнах. Усередині країни, навпаки, не сформувалася нова масова орієнтація на еміграцію. Хоча потенційна мобільність дещо вище серед молоді, серед старших вікових груп переважає орієнтація на проживання в нинішньому місці. Водночас, враховуючи зв’язок між тими, хто виїхав і тими, хто залишився, можна сказати, що головною особливістю української міграції після 2022 року стає формування транскордонного соціального простору. Мільйони людей живуть у різних країнах, але часто й далі залишаються частиною спільного сімейного, економічного й суспільного життя.
Після війни: нова логіка (не)мобільності
Якщо на початку незалежності міграція часто сприймалася як стратегія пошуку кращого життя, то сьогодні для більшості українців головною цінністю дедалі більше стає не можливість виїхати, а можливість залишитися.
Завершення бойових дій навряд чи означатиме різкий перелом міграційних настроїв. Не варто очікувати ні одномоментного повернення з закордону мільйонів українців, ні нової хвилі масової еміграції. Швидше за все, післявоєнна (не)мобільність розгортатиметься поступово й різними траєкторіями: частина українців повернеться з-за кордону, частина залишиться жити за кордоном назавжди, частина внутрішньо переміщених осіб, ймовірно, залишиться жити в нових громадах, тоді як більшість населення, яка ніколи не виїжджала і не планує переїзду, продовжить будувати своє життя там, де вони є. Водночас важливо пам’ятати, що після такої тривалої та руйнівної війни немобільність людей далеко не завжди є питанням особистого вибору. Для багатьох саме вік, стан здоров’я, матеріальні можливості, доглядові обов’язки та інші життєві обставини визначатимуть де і як вони будуватимуть своє життя після війни.
Найімовірніше, післявоєнна міграція буде значно різноманітнішою, ніж це можна уявити сьогодні. Поряд із поверненням і остаточним неповерненням дедалі більшого поширення набуватимуть повторні переїзди, тимчасові повернення, життя між двома країнами, транскордонні родини, дистанційна робота та інші форми просторово розподіленого життя. Уже сьогодні багато українців є транслокальними, – вони інтегруються у країнах перебування, але водночас зберігають тісні родинні, професійні, економічні та громадянські зв’язки з Україною. Водночас, за сприятливого сценарію повоєнного відновлення, Україна може поступово перетворитися не лише на країну повернення власних громадян, а й на країну імміграції. Масового припливу нових мігрантів одразу після завершення війни очікувати навряд чи варто, однак у довшій перспективі відбудова економіки, дефіцит робочої сили та інтеграція до європейського простору можуть зробити Україну привабливою для іноземних працівників і тих, хто раніше виїхав.
Отже, головною особливістю повоєнної України стане не масова міграція сама по собі, а неконфліктне і продуктивне співіснування різних моделей мобільності. Саме ця різноманітність траєкторій визначатиме соціальне й демографічне майбутнє країни”, – роблять висновок соціологи.
