Як нам забороняли говорити рідною мовою і ховати своїх геніїв

Олександр Горобець
Олександр Горобець

Якби мене запитали, звідкіля, з якого часу походить наше нинішнє активне українство, не замислюючись, відповів би: з передостаннього дня літа 1903 року – з 30 серпня. Яйце нашого славетного роду проклюнулося саме того дня у Полтаві.

На ту знамениту добу призначалося відкриття в місті пам’ятника Іванові Петровичу Котляревському (1769 – 1838) – батькові нашої сучасної української мови, літератури і літнорми, автору знаменитих «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-Чарівника». Постамент, погруддя і всі інші опоряджувальні роботи виконано на громадські кошти. Їх збирали в народі. До гуртової каси надійшло загалом 11 768 карбованців і 67 копійок. Одначе імперська влада заборонила на монументі зробити рідномовний напис.

Серпневої днини до Полтави з’їхалося видимо-невидимо простого люду. А серед них повпреди, речники літературно-мистецької скерованості. На цій оказії вперше в історії поділеного історично українства мали зустрітися віч-на-віч представники краснописьменства Наддніпрянщини і Галичини. Брати, сказати б, по духу, по перу і по крові, штучно розведені кордонами і державними постулатами. Хто ревно і ретельно слідкував за творчістю один одного через кордон.

До причти скликав їх автор альманаху «Полтавська муха», майстер народної, індивідуалізованої й гранично виразної мови. Гуморист і сатирик. Неперевершений майстер влучного, дотепного слова. Той, який ще до Тараса Шевченка написав, що «Мужича правда все колюча, а панська на всі боки гнуча».

З одного боку на торжество прибули – Олена Пчілка, її донька Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Олександр Олесь, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко та чимало інших знаменитостей.

Зі сторони галичан до Полтави завітали: Василь Стефаник, Кирило Студинський, Юліан Романчук, Євген Левицький, Мирон Кордуба, Василь Сімович та ще чимало славнозвісностей.

На моє переконання, найбільш яскраво, виразно і широко описав усі ті славетні події 30 серпня 1903 року в Полтаві тоді ще порівняно молодий, але згодом відомий політик, історик, літературознавець, письменник, публіцист Дмитро Дорошенко.

Дмитро Іванович занотував: « У Києві ми довідалися, що на полтавське свято їде багато народу. Весь поїзд у напрямку до Полтави розмовляв українською мовою. У Полтаві на двірці вказували мені то на одного, то на другого українського письменника чи діяча: це приїхав Коцюбинський, казали, а це Чикаленко, а це Єфремов.

Ми пройшли пішки з двірця на т. зв. Архієрейську вулицю, де стояла дерев’яна церква, збудована останнім кошовим Запорозької Січі Калнишевським, перевезена недавно з Ромен; я ще бачив її в Ромнах, де вона стояла на передмісті Засилля. Тут, на краю великого яру, що весь поріс деревами, у садибі родини Комличенків знайшли ми пристановище й прожили там цілий тиждень…»

Далі Дмитро Іванович згадує:

«Другого дня почалися свята. Бульвар, на якому стояв пам’ятник, був з двох боків оточений лавами кінного війська, але всіх вільно пропускали. Оповідали, що малі військові відділи були сховані в кількох дворах поблизу. Монумент – мідний бюст поета на високому мармуровому постаменті, прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з „Енеїди”, „Наталки Полтавки” і „Москаля-Чарівника”, – був дуже гарний. Напис простий: „Іван Котляревський. 1769–1838”. На другому боці слова з „Наталки Полтавки”: „Де згода в сімействі, де мир-тишина, щасливі там люде, блаженна сторона”.

Первісний напис мав звучати інакше: „Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському”, але уряд такого напису не дозволив. Увесь пам’ятник, виконаний полтавським різьбарем Л. Позером, був дуже зграбний і робив надзвичайно приємне враження. Я трохи спізнився на момент відкриття, але, здається, воно відбулося мовчки: просто було знято запону, яка обгортала бюст.

Я застав лише, як Борис Грінченко складав вінки до підніжжя монумента і відчитував голосно написи. Публіка вітала кожен вінок голосними оплесками. От і все. Церемонія відбулася просто і спокійно. Військо могло сміливо залишатись у своїх касарнях! Населення Полтави брало участь у святі: було видно силу міщанської молоді, хлопців і дівчат, у мальовничому національному вбранні, і це надавало веселого, святочного вигляду цілому натовпові.

Та „головний бій” мав бути даний увечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти українською мовою, та більше – нікому. Академія відбулася у великому гарному „Просвітному будинкові ім. М. Гоголя”. Це властиво був великий театр з партером, галереями, ложами і великою сценою. Зала була вщерть заповнена публікою, так що справді „не було де впасти яблукові”. В одній з лож сидів віце-губернатор, в другій – архієрей. На сцені за великим столом засідала президія міської ради з „міським головою” Трегубовим на чолі.

Я примостився на сцені збоку разом з кореспондентами. Академія складалася з двох доповідей про Котляревського: одна – відомої дослідниці історії України Олександри Єфименкової, друга – Івана Тешенка. Обидві виголошувалися російською мовою. По тому були привітання, спершу – від закордонних гостей, себто від Юліяна Романчика, голови української парламентарної репрезентації й віце-голови віденського парламенту; Кирила Студинського, проф. університету у Львові; письменника Василя Стефаника; Євгена Левицького, редактора „Діла”; Мирона Кордуби, історика; Лева Лопатинського, директора українського театру; Миколи Губчака, театрального діяча; Леся Кульчицького, редактора одного українського часопису на провінції (забув його назву); лікаря д-ра Теофіла Грушкевича; Василя Сімовича, делегата „Січі”.

Тільки-но з’явився на сцені Романчук, залунали такі овації, що він довго не міг говорити. Коли ж промовив перші слова: „честь тобі, славний городе…” – знову овації струсонули залу, й по скінченні привіту – знову буря оплесків. Здавалося, що від гуркоту заваляться стіни!

Безкінечні овації супроводили слова кожного промовця. Вся зала злилася в одному пориві, люди впадали в екстаз, звуки рідної мови електризували публіку, і тяжко передати словами той настрій, який опанував усіх нас. Та ось з’являється ще один промовець, він говорить від імені „Зеленої Буковини” і кінчає своє слово енергійним віршем: „Мусить щиро наше серце за народ свій битись! Будь що буде, грім чи пекло – не будем журитись!”

Хто ж це такий? – питаємо один одного, коли трохи стихли оплески. Та це, кажуть, доктор Немоловський з Хотина, з північної Бессарабії, що прилягає до Буковини. Це спантеличило голову зборів, що мав нещасливий обов’язок не допустити до слова українських промовців з Росії: він порахував Немоловського за гостя з-за кордону і тому не перепинив його. Наближається, одначе, черга на „своїх” промовців. Вони мають говорити за азбучним порядком, отже, першою говорить Ольга Андрієвська, делегатка від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою.

Тільки-но це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. В залі констернація. Не всі ще розуміють, що сталося. Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Серед мертвої тиші він заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, що привіз привіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, він передає одну тільки обкладинку, а текст привіту повезе назад до Харкова. З цими словами він кидає свою обкладинку на стіл*.

Серед мертвої тиші підходить Михайло Коцюбинський і робить те саме, віддаючи саму обкладинку без адреси. Трегубов, мов у якомусь півсні, мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора на столі. В цей час з галереї чуємо голос: „Виходьте всі з зали”. І вся публіка, як один муж, підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів. Все сталося так швидко, що я, наприклад, лише тоді отямився, як опинився на чистому повітрі, на площі перед театром.

***

Полтавська міська Дума (управа) подала до сенату скаргу на міністра за заборону українських привітів. Лише за три роки сенат виніс рішення: заборону „скасувати” (?!) і звернути увагу міністрові на його „неправильний вчинок”. Але сталося це вже по революції 1905 року при змінених політичних обставинах, а головне – Плеве вже не було в живих: він упав жертвою атестату».

Я спеціально зацитував так багато з літературної спадщини Дмитра Івановича Дорошенка, щоб знали про те, що відбувалося, як імперська влада не так ще давно душила українську мову, нашим дідам і прадідам не дозволяла навіть розмовляти рідномовно. Хочу, щоб це знали і пам’ятали всі! Хоча пишуться ці рядки про іншу знамениту нашу людину – великого композитора Миколу Віталійовича Лисенка.

Був серед високих гостей Івана Котляревського того серпневого дня і Великий Маестро. Як же ж міг він не приїхати на всенародне вшанування батька грамотного українства, коли ось уже чотирнадцять років на сценах багатьох країн світу гриміла його опера, написана за безсмертним твором Івана Петровича – «Наталка Полтавка», як він уже почав працювати над музичною інтерпретацією «Енеїди». 51-літнього композитора радо зустрічали представники українства з обох боків сурогатного кордону по Збручу, бо й там, і там його люди просто-таки боготворили, насамперед за церковний гімн «Молитва за Україну» (1885 року), за громадський славень «Вічний революціонер».

А на одному зі спільних серпневих літературно-мистецьких засідань прибульців до Полтави було прийнято рішення в обох Українах широко вшанувати 35-ті роковини творчої діяльності Миколи Віталійовича. З цією метою створили творчу групу під керівництвом журналіста і письменника Сергія Єфремова і мецената, поміщика Євгена Чикаленка. Останній взяв на себе основну частину фінансових витрат на поїздки в Галичину, прийом гостей з-за умовного кордону в Києві, Чернігові, Петербурзі, де мали відбуватися торжества з нагоди вшанування творчості визначного корифея українського мистецтва.

Трійцю посланців до Галичини у Львові, Чернівцях і Тернополі зустрічали так урочисто, возвишено і помпезно, що, повернувшись додому, розчулений Микола Віталійович Лисенко з потрясінням у голові казав: «Я не чекав у своєму житті, що моя праця, мої послуги народові можуть бути так високо оцінені нашими людьми».

Євген Чикаленко, роздуваючи вуса, ховав у них приємну, осяйну усмішку. «Хто на що спромігся, те й заслужив», – мудро промовляв чорночубий і чорнобородий молодик, 27-літній літературний мудрець Сергій Єфремов. «Побачимо, – казав, – як ми зустрінемо наших побратимів…»

Микола Лисенко

Про те, як відбувалися згадувані врочистості в Києві, віднайшов я розповідь у пресі української діаспори авторства Л. Васильківського. Хто виступав під цієї личиною, встановити мені не вдалося.

Одне із зарубіжних видань кінця шістдесятих років минулого століття писало його словами: «До Києва прибули численні делегації з України та Галичини. 19 грудня 1903 року М. Лисенка вітали українські артисти в театрі Берґоньє першою українською оперетою «Чорноморці», якою Лисенко починав свій шлях у театральній музиці. Другого дня був вечір, організований «Літературно-артистичним товариством», що відбувся в залі «Купецького зібрання» при участі делегацій з усіх кінців України: Над­дніпрянщини, Галичини й Буковини. Серед делегатів були представники музичного світу росіян, поляків, чехів, грузи­нів. Зворушливим явищем став виступ селянської делеґації з села Романівка, де М. Лисенко бував багато разів та записував народні пісні.

Представник селян такими словами вітав Лисенка:

«Дякуємо від щирого серця за вашу працю не­впинну, за те, що нас простих людей не цураєтесь, мови на­шої рідної, безталанної не забуваєте, що нашу пісню-тугу про наші кривди та неволі на папері списали та на всесвітній суд виставили. Дай же вам Боже ще довго й щасливо прожи­ти. Слава вам, наш соловейку, слава!»

На цьому ж концерті виступав селянський хор з Охматова, під проводом музики-етнографа Порфирія Демуцького, учня М. Лисенка. Ще був другий концерт 21 грудня 1903 року у Київ­ському оперному театрі, де ставили першу українську оперу М. Лисенка «Різдвяна ніч» та відспівали ювілейну кантату «Б’ють пороги ».

Один з авторів писав так: «В умовах царського поліційного режиму ці святкуван­ня були незвичайним явищем. Ця культурна подія змобілізувала весь свідомий Київ, порушила свідомість малосвідо­мих мас».

Он як уміло й зворушливо закрутив…

Як справжній, удатний музика, Микола Лисенко завжди був у центрі подій, поміж людьми, уважних і допитливих дивувало лише, а коли ж він, неборака, встигає писати свої нові й нові, такі блискучі, віртуозні твори? На такі запитання Маестро лише віджартовувався на той кшталт, що лише добірне товариство є його невичерпним джерелом натхнення. Заслужений авторитет і просто-таки всенародна слава дали можливість Лисенку 1908 року домогтися від влади права на відкриття у Києві Українського клубу, де можна було б вільно спілкуватися рідною мовою. Приміщення складалося з чотирьох кімнат і доволі просторої зали, містилося на Великій Васильківській.

І це була велика гордість українців, котрі юрмилися довкола знаменитого інструменталіста. Тут збирався різноманітний балакучий, пісенний люд, котрий обговорював свої літературно-культурні новинки. Повсякчас влаштовувалися різноманітні концерти, вікторини, вистави, лекції. Головою громади був обраний, звичайно ж, великий композитор, котрий зумів на честь відкриття української домівки навіть написати фортепіанний твір.

Щонайбільшим успіхом користувалися тут так звані літературні п’ятниці. Позаяк у них, як правило, брали участь Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка і Леся Українка, поети і письменники Вороний, Олесь, Стешенко, Чупринка. А субота й неділя були переповнені різноманітними сценічними акціями. Цю частину контролював особисто Микола Віталійович. Йому, кажуть, жодного разу не відмовили в участі такі корифеї мистецтва, як Нечуй-Левицький, Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Русов, Науменко, Кошиць, Цесевич, Донець, В’язов та інші. Для київської голитьби ці виступи, як правило, були безкоштовними, з багатіїв адміністрація встановлювала високі ціни. І це всім дуже подобалося. Поміщик Євген Чикаленко завжди за свій візит на виставу платив до каси клубу 10 рублів, що перевершувало ринкову вартість гарної корови…

1911 року Український клуб готувався відзначити піввікову поминальну подію – дату смерті Тараса Григоровича Шевченка. Віталій Лисенко написав на слова Володимира Самійленка урочисту кантату.

Але тут на приміщення в центрі Києва несподівано налетіла з обшуком поліція. Знайшли начебто недозволену україномовну продукцію. Тут же поступила заборона на урочисте відзначення поминального торжества Кобзаря. Але 9 березня клуб був забитий похмурими, рішуче налаштованими людьми.

Ніхто не виголошував промов. В залі було встановлено великий портрет Тараса у вінках, вишитих рушниках. В центрі залу поставили фортепіано, і Великий Маестро виконав на ньому свою патетичну кантату на честь безсмертної пам’яті Тараса Шевченка. Він же зіграв «Вічного революціонера» і «Молитву за Україну». Всі люди, об’єднані тріумфальними звуками проникливої, звитяжної музики, стояли і плакали.

Новий наступ царська охранка влаштувала 1912-го. При цьому обшуку знайшли українські журнали і книги, буцімто видані за кордоном. Влада готувалася на цій підставі взагалі закрити українську національну вольницю і відібрати приміщення в Клубу. Бо саме тут гуртувалися поїздки українців на Чернечу гору в Канів до Тараса Шевченка. Тут, як доносили шпики, вже звучали виступи із закликами до самостійності України, до повалення царату. Лисенко доклав усіх зусиль до того, щоб зняти будь-які обмеження в діяльності Українського клубу. Його навіть перереєстрували, підвели під сімейну назву для однакового читання в українській та російській транскрипції – «Родина»… Готувалися до нового відкриття. Як тут сталося повне нещастя: помер Великий Композитор. Йому тільки-тільки виповнилося шістдесят з половиною літ…

Київ морально ще не відійшов від грандіозного похорону 47-літнього письменника, лексикографа, історика Бориса Грінченка. Його поховали у квітні 1910-го. І тут знову нагла смерть…

Ось як про все розповідав у пресі української діаспори Л. Васильківський: «Ховали Лисенка в сумну й непривітну листопадову не­ділю десятки тисяч українського громадянства Києва. Число учасників похорону обраховували на понад п’ятдесят тисяч. На місце вічного відпочинку прийшли проводити великого гро­мадянина всі, хто почував себе, хай і не зовсім свідомо, частин­кою українського народу.

Напередодні похорону, при перенесенні тіла покійного з його помешкання до Володимирського собору, велика сила народу, що тісною лавою заповнила всю Благовіщенську ву­лицю, занепокоїла російську владу, яка не знала, що почати, щоб перешкодити стихійній українській маніфестації. Перше, що поліція вигадала, — це не дозволити священикам зупиня­тися для читання Євангелії та не дозволити галицькій делегації нести срібний вінок на червоній оксамитовій подушці.

Чинено всякі перешкоди й студентському хорові. Народу була така сила, що поліція не могла вплинути на перебіг цієї сумної маніфестації першого дня. Попереду йшли учні школи М. Ли­сенка і несли віко труни, далі йшли делегати Галичини: депу­тат галицького сойму о. О. Нижанківський, представник львів­ського «Бояна» проф. Ф. Колесса, від «Сокола-батька» д-р Во­лошин і проф. Шухевич та ін.

А далі — представники Над­дніпрянщини, хор, духівництво, далі за труною небіжчика рід­ня, а за нею три колісниці вінків, серед яких був і вінок з трави, зібраної на могилі Тараса Шевченка, та вінок з рідного села Лисенка, сплетений з степової трави. Жалібна процесія, помалу посуваючись, ледве встигла дійти до Бібіковського бульвару, як почало смеркати й були запалені смолоскипи. Це надало процесії ще більшої урочистости. Після внесення труни до Володимирського собору по­ліція не впустила туди нікого, крім родини та священиків, і зачинила собор, а кінна поліція розганяла народ з площі.

У неділю вранці весь майдан навколо Володимирського собору був заповнений народом, так що поліція не могла про­братися крізь густу лаву людей у собор, і весь розпорядок опинився в руках громадянства. Здається, це були єдині укра­їнські похорони, коли поліція залишилася поза громадським ланцюгом та мусіла приглядатися збоку. Після служби Божої похоронна процесія попрямувала Володимирською, Караваївською й Васильківською вулицями на Байкове кладовище.

На цьому українському пантеоні, що все ще чекає своїх геніяльних будівничих, був похований і М. Лисенко. Порядок під час походу процесії тримали студенти, які, взявшися за руки, оточили чоло походу. Перед труною йшли делеґати з незчисленними вінками, а за ними йшов об’єднаний хор університету, вищих жіночих курсів та духовної семінарії під диригуванням О. Кошиця. Хор був такий численний, що О. Кошиць ледве міг диригувати настромленою на палицю шап­кою.

Перед українським театром М. Садовського, що містився в домі «Общества грамотности», похід зупинився. Двері театру були зачинені, а на поверсі крізь відчинені вікна видно було в театральному фойє портрет Миколи Лисенка, вкритий жалоб­ним чорним крепом. Заборонений грати на похоронах поліцією, жалобний марш з опери «Гетьман Дорошенко» був виконаний оркестрою театру М. Садовського, при зачинених дверях, але відчинених вікнах, крізь які, неначе з підземелля, неслися тихі, сумні звуки жалобного маршу. Поліція кинулася до две­рей, аби перешкодити виконанню маршу, але двері були зачинені. Доки поліція дісталася до будинку, марш був викона­ний і тисячі учасників похорону, вислухавши прощальну му­зику, рушили спокійно далі на кладовище.

Ще напередодні М. Садовський звернувся до управи ки­ївської поліції з проханням дозволити провадити небіжчика на кладовище з театральною оркестрою, на що послідувала ла­конічна заборона: «Никаких демостраций!..» Невільно було грати на вулиці, але чейже вільно було грати у власному бу­динку театру, та ще й при зачинених дверях!..

Так хитро обійшов заборону київської поліції М. Садовський.

На кладовищі через пізній час лише дехто міг попроща­тися з М. Лисенком. Промови в конспекті були напередодні по­хорону цензуровані київським губернатором. Промовляли О. Русов, І. Стешенко, проф. Шухевич і о. Нижанківський. Пам’ятаю надзвичайно цікаву промову І. Стешенка, який говорив про спорідненість М. Лисенка з Т. Шевченком. Один взяв у народу слово, другий пісню й возвели народне слово й пісню в перлину творчости. Ці два імена є фундаментом національної української самостійности й самобуття. Та коли скінчиться будівля цього храму, прийде народ і поклониться своїм пророкам, а їх імена уведе в храм без­смертя.

Отець Нижанківський визначив три моменти в житті М. Лисенка. Перший, коли М. Лисенко прислав свій перший збірник до Галичини і замінив галицькому українцеві сурогат української пісні дійсною українською мелодією; другий — визнання цього факту устами галицької делегації на ювілеї М. Лисенка; третій — сумний момент: «Ми перед свіжою моги­лою. Вмер батько наш, але від цієї могили вічно буде розхо­дитися дихання невмирущої краси народної української душі, виявленої М. Лисенком у народній пісні».

Під час похорону не обійшлося без інцидентів з поліцією. Коли труну знесли з катафалька, поздіймавши з неї вінки, поліція загледіла, що її вкрито червоною китайкою і до дея­ких вінків причеплено червоні стьожки. Негайно поліція ви­магала познімати червоні стьожки та червону китайку з тру­ни, вбачаючи в цьому прояви революційности. Дехто з грома­дян почав пояснювати, що покрито домовину червоною китай­кою, бо так велить старий козацький звичай, та й, опріч того, жалобна українська барва не чорна, а червона.

«Начальство» їхнє хотіло нічого знати й вимагало віддати всі червоні стьожки й китайку. Так і забрали все це, як трофеї перемоги над укра­їнською маніфестацією. Всі ці інциденти не порушили сумної урочистости величавого похорону, але другого дня про те, що трапилося на похороні, говорив весь Київ, а реакційні чорносотенні російські газети рознесли відомості про демонстрації «мазепинців» по всій Росії…»

Я розповів цю щемну історію лише з однією метою – щоб ніхто з українців не забував, в якій безпощадній боротьбі з імперією, її драконівськими циркулярами й указами виборювалося наше законне право рідномовно розмовляти, задушевні пісні співати і навіть ховати своїх національних геніїв. Будьте достойні цієї пам’яті!

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Фото Олексія ІВАНОВА

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − ten =