Поляк помер від сорому за свій донос на “фашиста”. Випадок з автором “Українського репортера”

– Бандера-Бандера! – кричав до мене сивий, немолодий поляк, обличчя якого стало багряно-червоним від нездорових емоцій.

…Перебуваючи у Польщі, я неодноразово чув від співвітчизників різноманітні неприємні історії, в яких поляки – чи то роботодавець, чи колега по роботі, чи просто сусід – доволі негативно ставилися до українців лише тому, що вони українського походження, тобто присутня така собі дискримінація за національністю.

Скажу відверто, що спочатку я особливо не вірив цим розповідям, оскільки цілком логічно вважав, що, по-перше, не можна судити про націю за окремими неприємними випадками, а по-друге, спостерігаючи, як не зовсім коректно, а то й інколи і неадекватно поводять себе українці за кордоном, реакція поляків для мене була логічною.

Спілкуючись із різними прошарками польського населення, від інтелігенції й до простих робітників, я помітив цікаву деталь, притаманну нашому західному сусіду – це обережність, інколи побоювання, навіть страх від усвідомлення того, що вони ведуть бесіду з українцем – учасником російсько-української війни. Та, зрештою, ненависть, яка присутня на генетичному рівні у поляків до росіян, завжди перемагала, й у нас доволі часто виходили цікаві бесіди.

Однак є тема в польському середовищі, яка всіх поляків, різних за освітою, вихованням, достатком, об’єднує – це ненависть до Степана Бандери, УПА і навіть до повстанців-гайдамаків… Інколи доходило до курйозів на кшталт: «…Ну, ок, УПА воювала за Україну, як ви зараз проти Росії, це добре… Однак УПА – це бандити, тому, що вони (упівці) воювали проти Армії Крайової, яка захищала польське населення на території України…».

Всі мої намагання пояснити їм головну деталь, що УПА ВОЮВАЛА НА ТЕРИТОРІЇ України за Україну, а не на території Польщі, на відміну від Армії Крайової, яка вела свої каральні акції проти українського населення за межами Польщі, саме на території України, просто не сприймалися. Власне, на тому наші бесіди й завершувалися… Ну, хворий на бацилу шовінізму наш західний «друг і партнер», і хворий дуже, варто це визнати.

Однак, що також варто відзначити, позиція поляків ніяк не впливала на рішення, приміром, місцевих правоохоронних органів у непростих питаннях, що зачіпали сторінки не лише історичні. Законність, якої вони дотримувалися, є зразковою. Іншими словами, пацієнт хворий, але не безнадійно, більше того, є позитивна симптоматика до одужання.

В підтвердження цих думок розповім випадок, який за певних обставин можна було б віднести навіть до курйозних чи комічних…
Одного дня я прямував до склепу (магазину – по-польськи) за покупками. Не дійшовши пару сот метрів до магазину, мене зупинив наряд поліції, що ніби проїжджав поряд.

Перевіривши мої документи, поліціянти ввічливо запропонували мені проїхати разом із ними до відділку для уточнення певних деталей. Сівши в авто правоохоронців, ми швидко прибули до відділка.

Мене відразу відвели в окремий кабінет, на одній стіні якого було розміщено величезне дзеркало, як у голлівудських фільмах. Відразу зрозумів, що справа серйозна, напевне, хтось там за тим дзеркалом на мене буде дивитися, упізнавати чи ще щось…

Через хвилин 10–15 до кабінету увійшов поліціянт і пояснив причину мого перебування у поліції. На мене поскаржилася особа за нібито пропаганду фашизму, оскільки на мені були кепка із зображенням прапора УПА (насправді Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор») і футболка, на якій зображено великий тризуб – Малий Державний герб України. На моє цілком логічне запитання, чи поліцейські розуміють, що таке фашистська або нацистська символіка, відповіді я не отримав, однак почув, що зараз під’їде експерт – і все стане на свої місця.

Після такої заяви місцевого правоохоронця у мене виникли сумніви щодо фаховості можливого експерта. Однак, як виявилось, експерт був фахівцем своєї справи, принаймні у питанні символіки. Зайшовши до мене в кабінет, він уважно подивився на мою футболку, кепі і з посмішкою заявив своїм колегам, що у пана, тобто мене, немає жодної нацистської чи комуністичної символіки. Далі він запитав, хто такий той розумник, що поскаржився на українця?

– Той пан вже тричі скаржився, що бачить фашиста на вулицях міста, тому й заявив, – відповів поліцейський і жестом показав на дзеркало, де, як я зрозумів, сидів заявник…

І тут розпочалося найцікавіше – до кабінету вбігає чоловік похилого віку, маленького зросту, який, тицяючи на мене пальцем, буквально волає, що такі, як я, вбили його сім’ю 70 років тому десь на Волині…

– Бандера-Бандера! – кричав сивий, немолодий чоловік, обличчя якого стало багряно-червоним від нездорових емоцій.

– Пане, ходімо, – заявив поліціянт і, взявши за лікоть заявника, спробував вивести його із кабінету…

– Судіть фашиста, судіть убивцю! – все волав старий поляк… І тут я вигукнув:

– Я подам до суду за наклеп! Я не фашист! Ніякого стосунку до фашистського руху, що виник в Італії й вождем якого був Муссоліні, я не маю!

Старого заявника ніби заціпило, він раптово замовк, обличчя його стало настільки червоним, що, здавалося, воно ось-ось лусне від люті…

– Та він знущається над нами, вбивця! – знову заволав дід.

Скажу відверто, у цей момент я вважав, що все, зараз діб 5 мені точно дадуть, ну хоча б для того, щоб заспокоїти заявника.

– Досить, – раптово пролунав голос поліціянта. – Романе, ви вільні, прошу вибачення за незручності, вас підвезти додому?

– Ні, дякую, – відповів я, – однак до суду я подам, оскільки під цими прапорами я захищав Україну від російського агресора, під таким прапором я ховав своїх побратимів і пробачати таку наругу над їхньою світлою пам’яттю не буду…

– Це ваше законне право, – відповів поліціянт і, провівши мене до виходу, потиснув мені руку та ще раз попросив вибачення.

Вийшовши із відділка, я й гадки не мав, що це був лише початок трилеру…

Наступного дня до будинку, де я мешкав, прибула поліція, але вже в іншому складі, причому один поліціянт був у цивільному одязі.

– Пане Романе, – звернувся до мене правоохоронець в уніформі, – ви вчора були у відділку з питання скарги, що ніби ви пропагуєте фашизм, так?

– Так, – відповів я, – мене вчора відпустили, оскільки український тризуб і червоно-чорне знамено не є фашистськими чи нацистськими символами.

– Так, ми знаємо, ще раз просимо у вас вибачення, – відповів коп у цивільному. – Але ми прибули з такого приводу – пан, що поскаржився на вас, сьогодні о сьомій годині ранку помер, і ми…

У цей момент я подумав: ну все, зараз мене візьмуть як головного підозрюваного й дадуть років 10 мінімум.

– І ми, – продовжував поліцейський, – хочемо уточнити, чи дійсно ви будете подавати до суду, оскільки відповідача немає в живих. В принципі, ви маєте право подати в суд на нас, на поліцію, що завдали вам клопоту та неприємностей, ми з розумінням поставимося до вашого прагнення…

– Чому він помер? – перебив я довгу промову поліціянта.

– Вчора ввечері, – продовжив коп, – ми перевірили базу переселенців із Волині, сім’ї особи, чи самої особи, що скаржилася на вас, у списках не виявили. Для уточнення цієї інформації наряд поліції, що вчора вас затримав, завітав додому до заявника.

В ході розмови з’ясувалося, що заявник насправді не є переселенцем із Волині чи іншого регіону України. Його сім’я, рідні ніколи не проживали в Україні взагалі. Таким чином, наші колеги повідомили пану заявнику, що на випадок суду він, окрім того, що програє справу, буде ще й підданий ганьбі у нашому містечку.

Тож з метою врегулювання конфлікту, який виник повністю з вини заявника, наші колеги порекомендували йому особисто переговорити з вами, щоб ви не подавали до суду. Заявник відмовився їхати до вас, посилаючись на погане самопочуття та різкі болі в ділянці серця. Поліція запропонувала відвезти його до шпиталю, що й було зроблено.

О 7.15 до нас зателефонував лікар і повідомив, що пан, якого ми вчора доставили, помер від серцевої недостатності. Ми ретельно переглянули всі записи відеокамер. Згодом надійшов висновок медичного експерта – смерть не зумовлена насильством, особа померла через серцеву недостатність. Наших колег, які вчора проводили бесіду, ми на час слідства відсторонили від виконання службових обов’язків. Однак учора ви двічі наголосили, що будете подавати до суду. Якщо так, ми надамо весь необхідний супровід справи, щоб ви не постраждали…

– Ні, дякую, – відповів я, – до суду подавати не буду, українці з мертвими не воюють! Я можу йти?

– Так, ще раз перепрошуємо…

Після цієї пригоди кілька днів мене не покидала думка: що ж заважало тому немолодому, поважному, зі слів поліціянтів, чоловікові спокійно доживати свій вік у небідній Польщі?

Невже ті «бандери», про яких волав небіжчик, такі страшні й небезпечні, що аж через 70 років вони викликають паніку, страх і ненависть не лише у росіян, а й у поляків?

Чи варта життя така нездорова реакція на тризуб, червоно-чорний прапор?

Відповіді у мене немає. Напевне, лише поляк за національністю, або росіянин, зможуть чітко відповісти, звісно, якщо не помруть раніше до того…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

На цю тему дивіться також відео (монологи письменника Євгена Дударя в редакції “Українського репортера): 

Роман Федько

Роман Федько

Історик, учасник АТО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 6 =