Тоталітаризм має свій «язык»

Лариса Масенко

Напередодні Дня української писемності та мови у видавництві «КЛІО» побачила світ книжка доктора філологічних наук Лариси Масенко «Мова радянського тоталітаризму».

Презентація відбулася в Національному музеї літератури України і зібрала не лише мовознавців та людей, не байдужих до цієї делікатної проблеми, а й дуже багато молоді. У чималій актовій залі музею не змогли вміститися всі бажаючі: люди стояли у проходах і навіть у коридорі біля прочинених дверей.

Презентація видання…

– Звідкіля ці юнаки і дівчата? – запитую красивого, сивочолого пана, який фотографує на мобільний прибулих на презентацію.

– За всіх не скажу, але серед них є мої студенти, – каже Сидір Степанович Кіраль, доктор філологічних наук, професор кафедри української та класичних мов Університету біоресурсів і природного користування (колишня аграрна академія) і, побачивши моє здивування додає: – У нас, в університеті, ведеться активна робота з патріотичного виховання молоді. Тож напередодні Дня писемності я вирішив загітувати своїх студентів, і вони відгукнулися без жодного примусу.

Можливо, тому, що у нас не зовсім традиційне вивчення української мови і літератури. Кожного року я даю першокурсникам завдання написати такий роздум: «Українська мова і література в моєму житті». Вони пишуть, якими були уроки в школі, досить відверто розповідають про якісь життєві ситуації. Окрім того студенти виконують творче завдання «Історія мого роду». Цікаво і мені, і їм.

Є в університеті заняття з культури української мови. Кілька поезій про мову студенти вивчають напам’ять. Я підбираю такі, які залишають глибокий слід у свідомості молодих людей. А ще дискутуємо щодо двомовності, й не безрезультатно: протягом останніх років навіть ті студенти, які у родинах спілкуються російською, категорично виступають проти державної двомовності й до мене на заняття ходять у вишиванках.

А сьогодні мої вихованці (садівники, ветеринари, технологи, дизайнери, машинобудівники) послухають виступи розумних, цікавих людей. Передусім саму Ларису Терентіївну, яку я знаю давно як науковця, надзвичайно поважаю і шаную її за громадянську позицію. Переконаний, що її дослідження надзвичайно актуальні, адже дають достовірну інформацію про мовну ситуацію в Україні.

Імпровізоване інтерв’ю з професором відбувалося у фойє перед входом до актової зали, неподалік від столика з книжковою продукцією, де юрмилися люди. Цікавлюся у продавця, де можна знайти представника видавництва?

– Це я – директор видавництва «КЛІО» Віра Соловйова, – приголомшує відповіддю продавчиня. – У нас досить давні, добрі стосунки з пані Ларисою. Свого часу я створювала видавництво Києво-Могилянської академії, і відтоді вона – наш видавничий капітал. Я тішуся з цього, адже разом підготували чимало видань, і я думаю, що вона мені довіряє як видавцю. До того ж ми разом активно популяризували її праці. Зокрема, підготували багато презентацій по всій Україні, які завжди збирали багато зацікавлених людей. Ось і зараз після Києва буде презентація її книжки в Чернівецькому університеті.

Сама винуватиця події була небагатослівною, вся в передчутті зустрічі з багатолюдною аудиторією, яка того вечора завітала до Музею літератури. І все ж на запитання, як виникла ідея такого дослідження, поринула у студентські спомини. Мовляв, нічого цього могло й не бути, адже на 5-му курсі університету вкрай розчарувалася, коли зрозуміла, що філологія, на якій вчилася, в радянських реаліях – фальшива наука, а в літературознавстві неможливо чесно працювати.

– Хотіла змінити фах і піти в медичний, – згадує пані професорша. – Однак рада, що цього не сталося. Адже мені пощастило потрапити в Інститут мовознавства до справжніх вчених і там знайти себе. Про реальний стан справ на мовних теренах я знала ще в студентські роки, знайома з самвидавом. Пізніше, читаючи курс соціолінгвістики, почала збирати матеріали. Тривало це років зо 20, і нарешті видала книгу.

Дослідження вела в двох аспектах: з одного боку – щодо фальшивої мови правлячого режиму, а з другого – реальної мови документів цієї доби, яка показує справжнє ставлення влади до народу. В цих документах сотні тисяч заарештованих, а точніше жертв, яких не називали людьми, особами чи хоча б громадянами, а просто ворожими елементами. Читаючи сталінські тексти, складається враження, що сам Сатана зійшов у людській подобі. Вважаю, що ці документи не треба перекладати українською, а варто видавати в оригіналі, демонструючи мову терору і насильства. До того ж там чимало слів, які важко піддаються перекладу.

Щодо призначення свого дослідження, то я спрямовую його молоді, студентам. Передусім гуманітаріям, але не лише філологам, а й політологам, історикам. У мене самої були дві аспірантки, які продовжили цю тему і нещодавно успішно захистилися. Та й у час декомунізації я сподіваюся, що моя книжка посприяє цьому процесу.

… до прочитання і осмислення

Лариса Масенко не першопроходець у цьому мовознавчому лабіринті. У своїй праці вона згадує імена і посилається на дослідження тих людей, які доклалися до висвітлення цього непростого питання.

Передусім ідеться про британського письменника Орвелла, який у своєму романі «1984» звернув увагу на появу та функціонування специфічної мови у двох тоталітарних державах ХХ століття:

гітлерівській Німеччині та сталінському СРСР. Письменник зобразив супердержаву, де вся влада належить одній партії, яка запровадила устрій, заснований на масштабному фізичному, духовному та ментальному поневоленні народу. Для розумового закріпачення людини тут створили офіційну мову, яку письменник назвав «новомовою». Вона стала не лише засобом мисленнєвої діяльності та ідеології партії, соціалістичного ладу, а й мала унеможливити всі інші форми думки. Усі ці висновки Орвелл зробив на основі скрупульозного вивченням мови всеохопної державної пропаганди двох тоталітарних утворень.

В українському мовознавстві феномен тоталітарної мови ще не дістав належного висвітлення. Тож праця Масенко – наріжний камінь у підмурівок цієї будови. У ній поставлено знак рівності між двома тоталітарними режимами, які пережила Європа у ХХ столітті: нацистським і комуністичним, що принесли в жертву своїй ідеології мільйони людських життів. Різниця між ними лише в тому, що нацизм спирався на расову теорію вищості однієї нації і неповноцінності інших, а більшовизм сортував людей за класовою ознакою, прирікаючи одних на панування, а інших на винищення.

Однак злочинну суть комуністичного режиму більшовики приховали значно краще за нацистів, робить висновок науковець. Якщо німецькі соціал-націоналісти керувалися відверто антилюдською ідеологією вищості своєї нації, яка нібито давала їм право на дискримінацію інших етнічних груп аж до їх винищення, то більшовики діяли під привабливими гаслами рівності всіх народів, знищення експлуатації і встановлення справедливого ладу. Щоправда, для досягнення цієї прекрасної мети всередині національних спільнот слід було знищити ті соціальні групи, які перешкоджали такому рухові.

При цьому перші керувалися етнічним принципом, другі – класовим, який виявився ефективнішим ще й тому, що брехню піднесли до статусу державної пропаганди. «Народилися два Радянських Союзи, – цитує Роберта Конквеста Лариса Масенко. – Вигаданий мав цілий набір фантомних інституцій, покликаних надати людського обличчя огидній дійсності, офіційно утвердивши ідею одностайного суспільства, в якому, щоправда, були «вороги народу», яких треба було знищити».

Потужна ідеологічно-пропагандистська машина продукувала потрібні політичні міфи і доктрини у масовій свідомості. Й основним інструментом поневолення розуму стало фальшиве слово, що спотворює мислення людини.

Паралельно з реальним, вигаданий світ створювала спеціальна сфальшована мова, що оперувала десемантизованими порожніми словами, покликаними підмінювати поняття.

У радянському партійному дискурсі і пропаганді знецінення слова досягло безпрецедентних масштабів. У своїй книзі Масенко робить спробу розглянути мову радянського тоталітаризму в двох аспектах: як засіб створення фіктивної привабливості картини світу, призначеної приховувати огидну дійсність, і як зафіксовану в документах каральних органів мову насильства й ненависті, що відображала реальне ставлення влади до народу. І хоча в цього явища (новомови) є безліч назв (совєтський язик, мова тоталітаризму, радянський політжаргон, мова совдепії), суть її не змінюється.

Оскільки радянський тоталітарний дискурс був сформований на базі російської мови, яка за часів СРСР, як і в добу царської Росії, відігравала роль загальноімперської комунікації, професор Масенко ставить питання, чи доцільно перекладати тексти українською. Особливо, коли йдеться про офіційні документи каральних органів: НК (рос. ЧК), НКВС, ГПУ, КДБ. Багато з них мають лише російськомовні форми. Приміром, прикметник «особый» («отдел», «совещание», «особист») український словник подає як прикметник «особливий». Однак це далеко не одне й те саме. Тож скоріше йдеться про калькування, ніж про переклад.

Ще одна проблема тоталітарного мовознавства – домінування оцінки над значенням слова. Так, широковживаний епітет «сталінський» в епоху культу особи став синонімом усього найкращого: сталінські премія, стипендія, лауреат, конституція.

Не менш важливі й квазіуточнювальні означення. У радянському тлумаченні загальновідомі терміни «гуманізм», «патріотизм», «демократія» обов’язково супроводжувалися уточнюючими означеннями «соціалістичний» або «буржуазний», що робило ці поняття діаметрально протилежними.

Мову совдепії важко уявити без радянських абревіатур та складноскорочених слів, якими кишіли не лише доповіді та звіти, а й наукові праці, літературні твори тих часів (ЦК, КПСС, СРСР, ВЛКСМ, ГУЛАГ, Госплан, Совнарком, партком). Як не обійтися й без лозунговості новомови. Магічність гасел у тому, наголошує автор книги, що констатація бажаного висловлена так, ніби це дійсність. Тож засилля гасел уздовж вулиць і доріг, в руках демонстрантів під час свят мало переконати кожного у невідворотності комуністичного прогнозування «світлого майбутнього».

Один із найбільших підрозділів наукового дослідження присвячений «ворогам народу». Більшовики, поведені на класовій боротьбі та терорі, заклали глибоко цю ідею не лише в мізки тогочасної компартійної спільноти, а й їхніх нащадків. Приміром, в Україні на початку 20-х років минулого століття влада нарахувала близько 20 ворожих категорій населення, куди потрапляли всі –від партійців до селян.

Ані в публічних промовах, ані в ділових документах, приречених на ліквідацію, їх не називали людьми. Згадуються «остатки умирающих классов», «осколки контрреволюционных элементов», «заговорщики» і навіть «бывшие люди». Саме на них були спрямовані «мероприятия по ускорению отработок», серед яких голодомори і масові чистки.

Так званих зрадників Батьківщини, шпигунів, ворожих елементів і навіть просто неблагонадійних заарештовували цілими сім’ями. Усіх треба було «изъять». Це дієслово не застосовують до живих істот, і російський словник подає його як «устранить», «вынуть», «удалить», «отобрать». Однак це трактування не для комуністів, які «изымали» дітей «врагов народа» у дитбудинки.

Досить детально в книзі досліджено русифікацію України, починаючи з 30-х років і до розвалу СРСР, а також подано мовну ситуацію у пострадянській Україні. Однак не буду переказувати їхню суть, це треба почитати самому й оцінити, наскільки судження автора збігаються чи різняться з вашими.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ

Фото Кирила ХМІЛЬОВА

Про Ларису Масенко «Український репортер» розповідав тут

Премія за оборону українського слова

Професор Лариса МАСЕНКО: «Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії»

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”