Професор Лариса МАСЕНКО: «Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії»
Мовне питання постало в такій гострій формі, що привернуло увагу не лише українського суспільства, а й євроспільноти. Чому так сталося, хто в цьому винуватий і що робити? Відповіді на ці та інші запитання наш кореспондент шукав разом з відомим мовознавцем, професором Ларисою Масенко.
– Пані Ларисо, то чому саме зараз державність української мови стала кісткою поперек горла багатьом недоброзичливцям як усередині країни, так і зовні?
– Збурення не сталося на порожньому місці. Спротив цей накопичувався роками, не отримуючи належної відсічі. Всі 26 років влада нічого не робила для утвердження української мови в її державному статусі.
Попри те, що цей статус вона отримала ще за часів СРСР у 1989 році, за роки незалежності на цьому шляху просування майже не було. Прикро, але той радянський закон набагато прогресивніший, ніж нині чинний закон Ківалова-Колісниченка.
Шкода, що він залишився декларативним. Якби ми тоді пішли шляхом прибалтів і встановили контроль за виконанням законодавчих норм, сьогодні не мали б головного болю.
– То ви вважаєте, що час для розбудови гуманітарної складової держави, в тому числі її мовного компоненту, було прогаяно?
– Звісно, цим слід було перейматися одразу після проголошення незалежності. Заради справедливості слід сказати, що спочатку навіть щось робилося. Значну роль відіграли дисиденти, які повернулися з місць позбавлення волі й частина їх потрапила в парламент. Деякі місцеві органи влади, приміром, тодішня Київська міськрада, були досить прогресивними і національно свідомими.
Але все згодом заглухло. Ми не зупинили русифікацію, яка почалася ще за царської імперії і продовжилася за радянської. Натомість прийняли закон Ківалова-Колісниченка, фактично впровадивши другу державну мову. Посилаючись на цей закон, українську просто почали витісняти. Встановився дивний тип двомовності, коли обидві мови претендують на всі сфери. Це призводить до того, що гине та мова, яка у слабшій позиції.
– І що ж робити?
– Те, що робить національно свідома частина суспільства: вимагати зміни чинного законодавства і встановлення дієвих механізмів контролю за його дотриманням. Нині значно активізувалися громадські рухи, які займаються тим, що мала би робити держава. Під їхнім тиском вже напрацьовані три законопроекти, в яких передбачено контрольні інституції, що перейматимуться мовним режимом. І це не наше ноу-хау: у Франції діють аж три структури, відповідальні за мовну політику: при президентові, прем’єр-міністрові й окремо є академія, яка відстежує якість французької мови.
– Мабуть, під час міжнародного мовного скандалу, який розгорнувся довкола нового закону про освіту, це буде досить складно зробити. Дехто навіть каже, що чіпати цю сферу зараз взагалі не варто.
– Ми не мусимо зважати на всі забаганки сусідів, які диктують вигідні їм умови. Свого часу на країни Балтії також тиснули, але вони робили своє, і «нам своє робить». Щоправда, ситуація в Україні складніша, тому маємо докласти максимум зусиль, аби пояснити нацменшинам, що вони мають знати державну мову (такий світовий порядок), і переконати євроспільноту в правильності своїх дій.
– Наразі щось не дуже виходить…
– Але ж крапля точить камінь. Навіть за не надто наступальної позиції маємо позитивні зрушення. Скажімо, Венеційська комісія вже почала розуміти Україну хоча б у деяких аспектах. Коли посилали на експертизу горезвісний закон Ківалова-Колісниченка, то там таки визнали, що він загрожує державній мові. Раніше європейці нас узагалі не чули. Їм і в голову не приходило, що державну мову можуть пригнічувати.
Там лише в наш час постало питання захисту мов національних меншин від тиску державних мов. Причому не завжди вникають в особливості кожної держави. Водночас влада в кожній державі дбає передусім про свої національні інтереси.
Неспроста ж Франція не підписала хартію, пославшись на те, що вона загрожує єдності держави. На нас тоді натиснули, хоча згодом розробники документа зізналися, що про реальну ситуацію з мовами в Україні не здогадувалися. Та й врешті у хартії йдеться лише про захист тих мов, яким загрожує зникнення через малу кількість носіїв та обмежений ареал поширення, а не тих, за ким потужні держави.
– Біда в тому, що маємо проблему не лише з агресивними сусідами. Є нерозуміння мовної проблеми всередині держави. Що з цим робити?
– Свого часу незабутній Джеймс Мейс писав, що в Україні чверть населення національно свідома, майже таку ж кількість становлять їхні опоненти зі зросійщеною ідентичністю, решта ж – це люди, байдужі до національних проблем.
Саме до цієї решти треба достукатися. Може, навіть не до них, а до їхніх дітей. Для цього слід ввести мовний режим у школах. Бо нині чимало вчителів в українських школах розмовляють державною лише на уроках, виводячи її з буденного спілкування.
Зробити такий крок буде нескладно. У мене є загальнодержавна статистика: свіже опитування, проведене в рамках німецько-українського проекту, щодо того, чи мають учителі та викладачі поза уроками спілкуватися зі своїми підопічними українською. «Так» відповіли 70% респондентів.
– І все ж дивно, що українцю треба втовкмачувати його ідентичність. Це на наш менталітет так вплинули голодомори та репресії, чи в чому тут причина?
– Такі явища, як винищення цвіту нації репресіями і голодоморами, рикошетять по наступних поколіннях. Джеймс Мейс першим дослідив цю тему, внісши поняття «постгеноцидне суспільство».
Багатовікове колоніальне минуле України, розмивання національної ідентичності в пізніші часи, шалена інтернаціоналізація зробили свою справу.
– Прикро, що навіть можновладці не відчувають себе українськими державниками. Маю на увазі не «п’яту колону», а високопосадовців, які нібито й послуговуються українською, але вона в них нерідко гірша за іноземну, знанням якої часто хизуються.
– Знаєте, я б сказала, що тут справа навіть не в тому, що вони погано розмовляють державною (кажуть, у Буша-старшого була дуже погана англійська), а в ставленні до цієї справи, розумінні, що це твій народ, твоя країна. Якби у нас, як у США, працювала система державного будівництва, за якої в керманичів є усвідомлення своєї відповідальності перед народом за все, проблем не було б.
В Україні маємо до цього формальне ставлення, за якого високопосадовці просто зобов’язані користуватися українською мовою, хоча багато з них насправді російськомовні.
– Ще один головний біль – грамотність журналістів україномовних ЗМІ. Бекають, мекають у прямих ефірах, про кличну форму не чули, з числівниками не дружать, а всі запрошені гості у них чомусь з’являються… Мабуть, претензії слід пред’являти як до них, так і до викладачів, які не навчили елементарній грамотності?
– Я мало дивлюся телевізор, а по радіо слухаю переважно передачі, які стосуються культури. Там більш-менш усе гаразд. Стосовно того, що ви кажете, то виші в нас і справді різні. Але є чимало таких, де дають досить гарну освіту. Думаю, тут головну роль відіграє підбір кадрів. Якби за основу брали професіоналізм, то якістю мовлення не довелося б перейматися.
– Що робити з русифікованими прізвищами? Вони звучать дико, а їхні носії пишаються нібито причетністю до великоросів. Чого тільки не почуєш: Малєванная замість Мальована, Пасєка замість Пасіка і врешті цілий звіринець: Кот, Заяц і навіть Лісітца. Якби людина мала хоча б елементарні знання з історії (своєї чи сусідської), то знала б, що в Московії таких прізвищ ніколи нікому не давали.
– З прізвищами справді біда. Щоправда, вона індивідуальна. Адже ніхто не перешкоджає людині змінити його, виправивши помилки у написанні, чи просто замість неблагозвучного взяти пристойне. Але через низький рівень культури, національну упослідженість такого не стається.
– Можливо, підійде азійський варіант: в одній із колишніх республік СРСР законодавчим актом усім прізвищам повернули їхнє первинне звучання?
– Це справді варіант, але для цього потрібна політична воля. У нас її немає. А самі люди, мабуть, бояться мороки з документами.
– Такої мороки, як вони нині мають із закордонними паспортами, ще пошукати. Але ж витримують…
– Повторюся: все залежить від кожної конкретної людини. Влітку часто буваю в селі Київської області, де купила хату, спілкуюся з місцевими селянами. Недавно мала розмову з молодою жінкою, яка розповіла мені про свою перемогу над відділом реєстрації новонароджених, змусивши записати сина Тимура через «і» з крапочкою. І дуже бідкалася, що старшого Максима не вдалося записати Максімом. Що тут скажеш?!
– То на просвітлення немає надії?
– Я б так не сказала. Нині громадськість значно активізувалася. І безплатні мовні курси влаштовує, і в побутових справах спуску не дає. Скажімо, молоді люди вимагають обслуговування в кафе та ресторанах державною мовою, меню українською. Закликають знайомих ігнорувати ті заклади, де до зауважень не дослухаються. Їм би у поміч нормальний закон про державну мову – проблем поменшало б.
А ще порадила б зважати на світовий досвід. Бо навіть у таких країнах, де державній мові нічого не загрожує, приміром США, на радіо, телебаченні, у газетах з багатомільйонними накладами постійно є матеріали про культуру мови.
Олександр ВИГОВСЬКИЙ
Фото Олексія ІВАНОВА
