Закон «Про освіту». Захисникам нацменшин варто прикусити язики
Навколо Закону «Про освіту» усе ще спалахують суперечки та гострі дискусії. Ми побачили навіть таку собі міжнародну бурю в національній мовній склянці.
Щоправда, сірник у копицю сіна кинули самі нардепи, надто запекло сперечаючись про зміст 7-ї статті закону. А далі оливи у вогонь підлили добре організовані структури національних меншин і навіть деякі місцеві ради. У їхніх публічних зверненнях йдеться про небажання навчати дітей державній мові й навіть звучать вимоги переглянути стандарти ЗНО з української для випускників шкіл з мовами навчання національних меншин. Пропонується вимірювати рівень знань з української за стандартами, що застосовуються до інших іноземних мов, з яких проводить тестові випробування УЦОЯО.
Потужну підтримку активісти отримали з-за кордону. До дискусії, причому часто в безапеляційному тоні, а іноді й із нотками погроз, долучилися кілька сусідніх держав (Угорщина, Польща, Болгарія, Румунія, Молдова, Греція). Їхні дипломатичні служби враз перейнялися долею своїх співвітчизників, які проживають на території нашої держави.
Свою стурбованість нормами нового закону щодо мови навчання представників нацменшин в Україні вони висловили з різним ступенем толерантності. Одні, забувши про операцію «Вісла», згідно з якою депортували українців з їхніх споконвічних земель, пообіцяли «спостерігати за процесом упровадження закону й здійснювати усі необхідні кроки щодо забезпечення полякам в Україні доступу до навчання польською мовою».
Інші, зокрема Угорщина, яка щедро роздає свої паспорти українським громадянам, пригрозила не підтримувати жодних ініціатив України в міжнародних організаціях. Румуни скасували державний візит свого очільника в Україну.
Свої «п’ять» вставив навіть одіозний президент Молдови, який вже «забезпечив» усі громадянські права співвітчизників у Придністров’ї і тепер перейнявся долею українських молдован. Звісно, не обійшлося й без втручання «старшого брата», який особливо «чуйний» до проблем нацменшин у своїй державі. У заяві МЗС Росії йдеться про те, що хоча в українському законі не згадується російська мова, «очевидно, що головною метою нинішніх українських законотворців є максимальне обмеження інтересів мільйонів російськомовних громадян України, насильницьке встановлення в багатонаціональній державі моноетнічного мовного режиму». А це, мовляв, не що інше, як спроба «майданної» влади здійснити повну українізацію освітнього простору країни.
Повчати когось Росія, мабуть, вважає за потрібне з огляду на те, що має надзвичайно стерилізований освітній простір, в якому немає місця національному різнобарв’ю. Тож і про русифікацію тамтешніх корінних народів на просторах «единой и неделимой» навіть ніхто не згадує. Недарма на пилинку в чужому оці там реагують миттєво, не помічаючи колоди у власному.
Усе це було б смішно, якби не так сумно. Адже річ у тім, що розбудовувати нашу державність наші можновладці взялися через чверть століття після проголошення незалежності, попередньо обмінявши ядерний арсенал не на гарантовану міжнародну безпеку, а на фіктивний папірець. Саме тому нині, в умовах війни, Україна цілком залежить від хоча й кволої, та все ж підтримки міжнародного співтовариства. А отже, й сусідів, які – хто прямо, а хто завуальовано – претендують якщо не на нашу територію, то вже точно на наших громадян.
Роздаючи свої паспорти українцям усупереч забороні про подвійне громадянство, відмовляючись приймати біженців із Близького Сходу, вони чинять жорсткий спротив у рамках домовленостей Євросоюзу. Бо й справді, навіщо їм сирійці, якщо Україна за податки своїх громадян виховає і навчить їхніх одноплемінників, цілком інтегрованих у тамтешній культурно-освітній та економічний простір. Де ще у світі є така лафа?
Однак вернімося до предмету суперечки, чи то пак міжнародного скандалу, – мовної статті Закону «Про освіту». Його активно взялися гасити чиновники. Прем’єр-міністр Володимир Гройсман доручив міністру закордонних справ Павлу Клімкіну і міністру освіти Лілії Гриневич провести зустріч із послами Європейського Союзу в Україні, аби роз’яснити їм деталі нового закону про освіту в частині, що стосується мови навчання представників національних меншин.
Така зустріч із представниками 11 країн, Ради Європи та ОБСЄ відбулася. На ній міністр освіти зробила ґрунтовну презентацію і пояснила дипломатам, що Україна не порушує своїх міжнародних зобов’язань. У початкових школах нацменшин освіта відбуватиметься рідною мовою поряд із ґрунтовним вивченням української. До 5 класу знання державної мови має бути на такому рівні, щоб у старших класах дитина могла вивчати цією мовою інші предмети. При цьому, вивчення її рідної мови не припинятиметься.
Але мовою освіти в Україні повинна бути державна мова. До того ж реформа освіти надає однакові шанси для кожної української дитини на якісну освіту, навіть якщо вона має інше національне походження. Аби було зрозуміло, про що йдеться, пані міністр пояснила це на прикладі Закарпатської області. Там 35% дітей складають ЗНО з української мови та літератури на 1, 2, 3 бали, а в Берегівському районі, де компактно проживає угорська громада, цей показник сягає 75%. Це означає, що такі діти позбавляють себе шансу на вступ до вишів. Новий закон вирішує цю проблему і дає однаковий доступ до навчання у вищій школі для всіх випускників шкіл.
Аби зменшити градус напруги, Лілія Гриневич нагадала послам сусідніх держав, що в них зовсім немає шкіл із навчанням усіх предметів українською мовою. Тому наша практика, яка запроваджується новим законом про освіту, цілком відповідає європейській сучасній практиці.
Такими беззаперечними аргументами міністр дещо пригасила несприйняття нового закону. Однак наскільки вдалося переконати дипломатів щодо нашої правоти – невідомо, адже жоден з них не захотів давати будь-яких коментарів. Щоправда, їх дещо заспокоїв той факт, що Україна погодилася направити на експертизу до Ради Європи мовну статтю закону про освіту, щоб підтвердити відсутність порушень своїх міжнародних зобов’язань.
За даними Міносвіти, в Україні налічується понад 730 шкіл національних меншин. Загалом 10% школярів вчаться не українською мовою: з них 9,4% – російськомовні школи (близько 500), в 0,4% шкіл навчання проходить угорською та румунською мовами і ще в 5 школах вчаться польською.
На цьому «мовна буря» всередині України стихла. Однак це не означає, що про неї забули за кордоном. Якщо ми й надалі не приділятимемо цій проблемі належної уваги, а просто надішлемо (вже надіслали до Венеційської комісії) закон на зовнішню експертизу, то скоріш за все зазнаємо фіаско і на міжнародній арені, й навіть у самій Україні не матимемо належної підтримки.
Перший камінь спотикання вже є. У п’ятій доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) Ради Європи, оприлюдненій минулого тижня, йдеться про те, що, внаслідок незаконної анексії Криму Росією та збройного конфлікту на сході України, в політичному дискурсі переважає «антиросійська риторика». Так і хочеться запитати, а яка б мала – проросійська?
І хоча далі в документі сказано, що у Києві та інших регіонах зафіксовано мало випадків залякування або нападів на окремих осіб чи групи на основі їхньої російської ідентичності, все одно зроблений висновок про «різке зростання ненависті та загалом негативний вплив на вразливі групи».
Основою для такого висновку послужив звіт, який охоплює проміжок часу з 2011 року по 23 березня 2017 року. Причому він не стосується Криму, де не залишилося жодної української школи, а права кримських татар цілковито знехтувані Росією.
Ні слова не сказано й про тимчасово окуповані райони Донецької та Луганської областей, де за українське слово чи національний прапор можна поплатитися життям. Зате для решти України навіть розроблено спеціальний план дій на 2018 – 2021 роки, згідно з яким Рада Європи «продовжуватиме співпрацювати з владою України у сфері боротьби з ненавистю та дискримінацією меншин і сприяння толерантності та взаєморозумінню».
Щоправда, якщо уважно прочитати весь документ, то з’ясується, що там усе змішано в одну купу, і не зрозуміло, про які меншини йдеться (про нац- чи секс-). Тож висновок про «різке зростання ненависті за останні три роки й негативний вплив на вразливі групи» пересічний європеєць може запросто віднести й до нашумілого мовного питання в освіті, експертизу якого робитиме Рада Європи.
Саме тому світовій спільноті й нашим пострадянським громадянам слід дохідливо пояснити, до чого призводить упослідження державної мови на власній території. Найсвіжіший приклад – Крим, де українською ніхто не переймався чверть століття, і де під гаслом «защити соотечественников» сусід здійснив анексію української території.
Не завадить нагадати й про те, як боролися за свою національну ідентичність країни Балтії. Там і справді дещо перегнули палицю з вивченням мов і отриманням громадянства, однак світова спільнота мовчки проковтнула цю пігулку. А ще варто було б разом із направленням закону на експертизу надіслати супровідні матеріали з аналізом політики сусідніх держав щодо української нацменшини, яка фактично привела до їх зникнення.
Врешті слід було б розібратися із задавненою невизначеністю термінів міжнародного мовного законодавства. Об цю перепону щоразу спотикаються товмачі, коли йдеться про державність української мови. Річ у тім, що безперечне і захищене міжнародними законами право корінних народів на навчання рідною мовою переносять і на ті національні меншини, які насправді є діаспорою народів, що мають свої етнічні батьківщини за межами України. Їхнім мовам ніяке знищення не загрожує. Скоріше вони загрожують територіальній цілісності держави, яка жодним чином не обмежує їхні права на національну ідентичність, а всього лише вимагає від своїх громадян поряд із рідною знати державну мову.
Олександр ВИГОВСЬКИЙ
Світлина часів Революції Гідності
Фото Леоніда ФРОСЕВИЧА
