Наше суспільство хворе байдужістю, жадібністю, жагою швидкої наживи

Історик, учасник АТО Роман ФЕДЬКО
Історик, учасник АТО Роман ФЕДЬКО

 Блокування російських соціальних мереж – крок цілком логічний, однак невже російські соцмережі є головним ворогом? Нині, на четвертий вже рік війни, у нас в Україні діє ціла купа російських компаній, які належать близькому оточенню Путіна, діє мережа російських банків, і найголовніше – діє ворожа за духом, за світоглядом Російська православна церква, яка щодня, щохвилини вливає отруту брехні у вуха українців. 

17 травня набув чинності указ Президента Петра Порошенка про введення санкцій відносно низки російських інформаційних продуктів, зокрема соцмереж «ВКонтакте» і «Одноклассники», ІТ-компаній, «Яндекса» і бухгалтерської програми 1С.

Крім того, суттєво розширено коло російських телерадіокомпаній, IT-компаній і виробників програмного забезпечення, які потрапили під обмеження.

Варто сказати про колізію. За українським законодавством блокування будь-яких інтернет-ресурсів можливе лише у судовому порядку. Сам процес закриття ресурсів є недосконалим і має бути врегульований на законодавчому рівні. Зрештою, будь-який пересічний користувач без особливих умінь та знань зможе легко обійти ці заборони, встановивши на свій ПК, гаджет, телефон VPN-програму, яких в мережі Інтернет купа.

Утім, чи дійсно технічно можливо заборонити доступ до певних ресурсів мережі Інтернет? Звісно, що ні. Відкидаючи юридичний бік питання про правомірність указу з огляду на чинне законодавство та технічний аспект реалізації цього документа, варто зазначити, що він, указ, носить яскраво пропагандистський, медійний характер.

Складається враження, що його підготовлено за такою собі рознарядкою, щоб продемонструвати нашим західним партнерам, що й Україна щось все-таки робить для санкційного удушення російського агресора. Та чи відчує агресор ці смішні потуги нашої влади? Вона вчергове своїми невмілими, недолугими кроками розписується у своїй немічності та найголовніше – в небажанні робити хоча б щось заради перемоги.

Сучасні війни ведуться не лише танками, артилерією чи авіацією. Засоби масової інформації, державна інформаційна політика, зрештою пропаганда мають не меншу руйнівну силу, ніж масовані артобстріли, саме під їхнім впливом у спільноти виникає відчуття або ейфорії, або паніки, яка, до речі, однаково згубно впливає на свідомість населення.

Інформаційну війну Україна, на мою думку, програла. Повністю й безповоротно. На Заході про війну на Донбасі у кращому випадку нічого невідомо, у гіршому – сформовано картинку на основі перегляду російського телебачення.

Тепер щодо блокування російських соціальних мереж. Крок цілком логічний, однак невже російські соцмережі є головним нашим ворогом? Нині, на четвертий вже рік війни, у нас в Україні діє ціла купа російських компаній, які належать близькому оточенню Путіна, діє мережа російських банків, і найголовніше – діє ворожа за духом, за світоглядом Російська православна церква, яка щодня, щохвилини вливає отруту брехні у вуха українців.

Радіо «Шансон» із пропагандою тюремної романтики та «русского мира», низка телевізійних каналів всеукраїнського значення, зокрема «Інтер». Ненависть, українофобство, постійна антиукраїнська агітація – все це ллється з наших, так званих українських, ефірів…

Однак, як на мене, біда не в тому, що вони ще діють, не заборонені на час війни, а деякі взагалі – назавжди. Біда наша в тому, що частина українців, наших співвітчизників, залюбки добровільно «їдять» цю брехню. Вони щодня живляться цими інформаційними антиукраїнськими бацилами, а потім, ніби ті зомбі із фільмів-катастроф, блукають серед нас, сіючи навколо себе смертоносні віруси.

Скільки ще має загинути наших захисників, щоб пересічним українцям (не владі, бо тут все давно вже зрозуміло) нарешті дійшло, що ворог реальний, він біля нашого порогу, що в нашій державі війна. Справжня, без прикрас, без бравурних заяв. Вона кривава й смертоносна. І триває війна не лише на полі бою. Вона усюди.

Підступний, брехливий, цинічний псевдобрат активно її веде по всій Україні, сіючи із своїх пропагандистських ефірів вагони брехні та ненависті. Звісно, можна звинуватити й чинне керівництво в тому, що антитерористична операція, яка за всіма канонами мала б бути максимум місяць, переросла у повноцінну війну, термін якої вже понад три роки. І невідомо, коли їй буде кінець…

Можна звинуватити й чинного президента, який заради піар-балів робить доволі суперечливі кроки. Можна пригадати йому й липецьку фабрику «Рошен», яка справно платить податки до російського бюджету. Можна. Однак чим кращі ті, хто, сидячи на своїх диванах, продовжують добровільно себе наповнювати антиукраїнством? Нічим…

Зрештою, який народ – таке і керівництво. Воно не прилетіло з далекого Марса, не приїхало з Австралії чи Німеччини. Ні, це все наша, доморощена псевдоеліта… Вони живуть серед нас, ходять із нами в одні магазини, їхні діти навчаються разом із нашими… Це сумний зріз нашого суспільства…

Воно по-справжньому хворе. Хворе байдужістю, жадібністю, жагою швидкої наживи навіть на шкоду собі та своїм нащадкам. Проїдьтеся лісами Полісся чи Карпат. А точніше, місцями, де вони ще недавно були. Це мертві поля… Поїдьте туди, де нелегально добувають бурштин – там справжній місячний пейзаж… І біда у тому, що то все робиться руками українців…

Вони самі свідомо забирають Україну у своїх дітей. Вони вбивають рідну природу… Не корупційні чиновники чи правоохоронці, ні… Це лише маленька верхівка тієї хвороби, на яку хворе наше суспільство…

Лише в меншої частини з нас є імунітет від тієї хвороби. Та занадто мало нас… І щодня стає менше… Війна. Вона забирає найкращих. Принципових, щирих, справжніх людей, українців, козаків, які не нищать свою землю, а захищають її всупереч усім, всупереч хворій логіці «ватників» та диванних тилових пацюків. У нас є шанс вижити, залишитися українцями, однак для цього потрібно діяти.

І почати необхідно із себе, поставивши собі єдине запитання: хто ти? Зрозуміти одну просту істину, яку знали наші праотці, славетні лицарі-козаки, повстанці: ми господарі на нашій, Богом даній, землі, й саме від нас залежить її доля. Не від кривавої, брехливої Москви, не від аморфного, сонного західного світу, а від нас. Тест на українськість – це головний тест, який треба здати всім нам. Лише потім ми зможемо по-справжньому сказати, чого ми варті, чого заслуговуємо!

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

 

 

 

 

Роман Федько

Роман Федько

Історик, учасник АТО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + 15 =