Журналісти стали “Марусиними ведмедями”
Тепер ми знаємо, де і як тренуються “Марусині ведмеді”. Більше того, побували у їхній “берлозі”.
Отже, 199-й Навчальний центр ВДВ Збройних Сил України. Маруся Звіробій сказала, що витягнула нас, групу журналістів, “із зони комфорту” в польові умови, щоб ми на собі реально відчули, що означає підготовка “ведмедя” – універсального солдата – для фронту саме у цьому підрозділі.
У цій групі була й команда “Українського репортера”.
Сам командувач ВДВ, Герой України генерал-лейтенант Михайло Забродський дав “добро” на те, щоб протягом двох днів потренували журналістів “по повній” – і неодмінно так, як інстуркторська група Марусі вчить “ведмедів”.
Мимохіть згадуєш роки давнішньої служби в армії, військову кафедру в університеті й курсантський польовий табір поблизу Батурина… Зринають якісь аналогії, паралелі, деталі: знову – армійські намети, автомати, кулемети, окопи, стрільбище, смуги перешкод…
Але відразу ж починає пульсувати інша думка: так, тут — армія, але вона якась особлива. Можливо, тому, що командує підрозділом “Марусині ведмеді” жінка — Маруся, що в інструкторській групі — профі армійської справи, що тут — залізна дисципліна, особливий вишкіл. Зрештою, дух інший. Тут немає мажорів. Тут — справжні…
Тут розумієш, чому воїни так душевно кажуть про бойове побратимство…
Це вже потім ми глибше познайомимося з нашими інструкторами. І дізнаємося, що ці хлопці захищали країну на сході, були поранені… Командування дозволило їм знову служити, за контрактом – передавати бойовий досвід новачкам. Є тут і колишній кіборг, і воїни, які захищали Дебальцеве, билися на Савур-Могилі…
А поки що деталі для журналістського блокнота. “Шикуйся! Рівняйсь! Струнко! Бігом!”. Це до нас, цивільних? Так. А що ви хотіли?
Ми часто будемо чути ці команди, особливо – “Бігом! Бігом!” І думаєш, щоб тільки не підвести, встигнути, бути на висоті, зрештою довести, що ти також можеш бути серед них, справжніх…
Щодо одягу, зброї — майже повний фарш: шолом, броник, автомат, два “ріжки”, плюс фотоапарат, диктофон, блокнот… І кожному — шеврон від Марусі (той самий, з емблемою ведмедя). На кожному бронику фломастером виведені чиїсь псевдо: Майстер, Змій, Сталкер, Золотий, Cherry…
Можливо, ці “ведмеді” сьогодні на фронті… Хай щастить вам, хлопці!
Напихаємося в “люксовий” салон вже бувалого ГАЗ-66, нас — 18, і вже “повна коробочка”, і тісно. А сержант Бас, який постійно випромінює оптимізм, каже, що сюди помістить ще зо 20, мовляв, сідайте “ялинкою”… Цей той Олександр Бас, який з побратимами горою стояв за Україну в Донецькому аеропорту. Кіборг!
І знову чується чи то жарт, чи наказ: “Дєд, а ну вези їх нашою дорогою, щоб відчули…” Знаєте, які дороги на полігоні?! Мине годин п’ять, і я встигну розпитати у Дєда (звати Русланом), що йому 40 років, родом з Гайворона, воював в мінометному підрозділі.
Сьогодні та вчора саме “Дєд” опинявся там, де потрібна була допомога нашим журналісткам-курсанткам: допомагав “снаряджати” автоматні ріжки, поправляв амуніцію, іноді й по-батьківськи заспокоював…
Взагалі кожен із команди Марусі Звіробій заслуговує на велику подяку, і ми, журналісти, щиро потиснули їм усім руки, коли від’їжджали. Маруся усю нашу навчальну програму тримала під повним контролем, казала: “Ви мусите вижити!”. І ми виживали…
Вогнева, тактична, медична підготовка, основи розвідки та маскування (до речі, цікава наука). Коли на галявині, посеред лісу курсанти-журналісти наносили один одному тактичний макіяж, ото вже чулося жартів! Ми настільки глибоко засвоїли “лекцію” про науку засідок та маскування, що наш інструктор-розвідник (а він пройшов війну!) поставив найвищу оцінку. Під час практичного заняття зізнався, що навіть він не зміг виявити повністю усі наші засідки (хоча було й чимало наших “провалів”).
Після посиленого курсу в розвідшколі наша група передислокувалася до іншого лісового табору. Черговий курс: як вижити… Вартові, пости, графік чергувань… Знову одержуємо набої (цього разу холості), чуємо інформацію про діяльність “диверсійно-розвідувальних груп” умовного противника. А після 10-ї вечора й почалося: напади “диверсантів”, відбиття атак… Щоправда, не завжди успішно наші курсанти з цим справлялися. Десь після опівночі наш пост №4 було “знищено” – “диверсант” увійшов у табір, відкрив “вогонь”…
Несподіваним було й те, що вночі “ворог” декілька разів атакував наш загін під прикриттям танка. Табір “огризався” масованим вогнем. Словом, не ніч, а випробування.
А вранці, приїхавши на танкодром, ми побачили цього “броньованого диверсанта” – Т-80. Механік-водій Сашко каже, що це — дуже надійна машина. Дощ, болото по вуха, а рови нагадують вулканічні вирви. Сашко запускає двигун, своєю машиною він зараз буде випробовувати курсантів на міцність. Десь там — окопчик, і ця броньована “звірюка” підімне твоє укриття. Як сірникову коробку.
Але ж Маруся поставила завдання — вижити.
“Ця звірюка лагідна, – промовляє танкіст. – Не бійтеся”!
По-доброму посміхається сержант Бас… За мить він вже на броні, і Т-80 рве з місця. По тих самих вирвах… І як тільки тримається Бас, думається чомусь. Та ж це звично для таких профі. Димова завіса, ручні протитанкові гранати, автомат, і ти стрибаєш у цей окопчик… А воно реве і пре на тебе… Не забути б відкрити вогонь, а як тільки ця “лагідна звірюка” накриє твій окопчик і покаже “хвіст” – кидай гранату..
Отакий шалений драйв. Його було чимало за ці два дні.
“Посвяту в курсанти Марусиних ведмедів пройшли! Чесно заслужили шеврони в подарунок”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуку Маруся Звіробій.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА
Ігор КОЗІЯНЧУК
Далі буде.
