Після повернення з війни Володимир Сироватко всиновив трьох хлопчиків
1 вересня 2019-го. Маленький Максим притискає руку до серця і щиро виспівує слова гімну на шкільній лінійці. «У мене ще й День народження у найголовніше свято країни – у День Незалежності», – каже вчительці. Усмішкою і помахом руки він вітає батьків і братиків.
Старший брат гордо вишикувався у сусідньому ряду серед другокласників, молодший засмучено стоїть поряд із батьками, йому в школу лише наступного року… Максим – першачок. Мама з татом дають звичні настанови «бути уважним, слухатись, приносити хороші оцінки…», втирають сльози радості й вкотре переконуються, наскільки правильне рішення прийняли понад два роки тому, – повідомляє Аrmyinform.
«У важкі хвилини, під час найсильніших обстрілів, коли життя висіло на волосині, чітко визначив для себе, що більше всього на світі хочу повноцінну сім’ю з дітками. Це дуже особиста історія. Спочатку ми з дружиною готувались до одного сина чи доньки, але, коли почули про непросту долю трьох братів, вже не могли пройти повз. Ми знайшли синочків у маленькому бідному дитячому будинку на Одещині. Так сталось, що ми є вже третіми батьками у цих братів, та вірю, що саме нам вдасться виховати їх хорошими людьми й справжніми патріотами. Як це зробити? Головний рецепт простий – любити їх. Коли вони тільки прийшли в нашу сім’ю, то не знали, що таке ялинка, кольорові олівці, мандарини, усіх чужих тіток і дядьків називали татками і мамами… Нині це зовсім інші діти. Більшого щастя, ніж вони, я не знаю…»
Так розмірковує Володимир Сироватко – боєць, який повернувся із фронту та всиновив трьох хлопчаків. Поки що вони мало знають про службу батька. Не знають, як його відділення прицільно крили із ГРАДів і САУ, як тато втрачав на війні друзів… Та хлопців уже виховують як справжніх патріотів – вихідними ходять до парку не лише морозива з’їсти, а й вшанувати загиблих до Стели пам’яті.
– Виховуємо їх як справжніх козаків, – ділиться секретами Володимир. – Сини із Одеської області, з російськомовного регіону. Тож спершу дітям важко було зрозуміти, про що ми говорили. Кожне слово доводилося пояснювати. Поступово привчали до мови нашої сім`ї. Нині, як бачите, це вже не проблема. Навіть нас виправляють, якщо якийсь суржик проскакує. Розповідаю казки про видатних українців. Найулюбленіша для них це «Як Тарас Шевченко переміг дракона» і «Як сміливі чумаки знайшли Молочний Шлях». Разом дивимося серйозні фільми про козаків та українські мультики. Останній «Вогнем і мечем». Секрет виховання простий – проводити з синами багато часу, спілкуватись, слухати, цікавитись…
Розпорядок у хлопців більш ніж активний. Батьки роблять із ними зарядку, грають у настільні й спортивні ігри, відвідують ярмарки, форуми, табори…
– Не так давно повернулись із Форуму татусів, ще були на «сімейному тімбілдінгу» з різними змаганнями та конкурсами, – додає Володимир. – Граємо в футбол, танцюємо, разом вигадуємо казки… Дітки дуже змінились за ці роки, що вони у нас, підросли, почали допомагати дружині у хатніх справах… А головне – почали радіти життю. Разом нам сумувати точно не доводиться.
З моменту всиновлення хлопців пройшло більше двох років. Точно непростих, але щасливих. Попереду – ще багато шкільних лінійок, сміху та сліз… І нехай досі знаходяться люди, що скептично запитують: «Воно вам треба? Жили б собі спокійно!» Усмішка на обличчі Володимира і його дружини є найпереконливішою відповіддю на запитання.
– На війні все інакше. Статки, будинки, коштовності, автомобілі… Це все немає значення. Гроші прийдуть і підуть. Справжня цінність – це людське життя, а ще сім’я та діти… Розумію, що це звучить банально, але це правда. Хто знає. Можливо, аби не війна, ми б з дружиною і далі вагались. А так – он якими щасливими стали. Вже і не уявляємо собі інакшого життя. Відчуваю неймовірну гордість, коли одразу в три голоси мене кличуть татом.
