Війна зруйнованих міст
Гітлерівці завдали Україні менше руйнувань. Не вони підірвали Хрещатик і Дніпрогес, не вони палили елеватори із зерном і викрадали колгоспну худобу, яка загинула у втечі на схід, та й людей у Німеччину викрали менше. І якщо Бахмут став новим Сталінградом, то фашисти зараз пруть зі сходу.
Вже багато місяців їхні орди штурмують це місто, що стало фортецею, передмістя та поля навколо нього завалені їхніми трупами, там уклали десятки тисяч гарматного м’яса: есесівців-вагнерівців, зеків, еленерівців, чмобиків та кадрових армійців. Військові експерти навіть запровадили новий термін для тактики людських хвиль: “м’ясні атаки”. Хоча тактика ця старовинна, споконвічно російська, згадайте подібні атаки під Ржевом, в яких Жуков уклав близько півмільйона солдатиків і сказав знамениту фразу: «Баби нових народять».
Зрозуміло, що внаслідок багатомісячних боїв та обстрілів від затишного Бахмута залишилися лише кістяки будівель, оточені місячним пейзажем. Точно так були знищені Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Маріуполь та безліч інших міст і селищ, а серйозні руйнування завдані Харкову, Херсону, Миколаєву, Запоріжжю, Дніпру та іншим містам. Що викликало масову втечу населення від «братів-визволителів», які прославилися вбивствами, тортурами та мародерством. За різними даними, покинуло країну від 6 до 7,5 млн осіб. Це колосальна гуманітарна катастрофа.
Біженці з України з’явилися і тут, за океаном: мій син, монреальський адвокат, допомагає їм у Канаді, є вони й у наших флоридських місцях: курси з англійської мови при церкві баптистів у сусідньому містечку, ближче до Джексонвілла, відвідують троє чи четверо. До речі, церква неодноразово проводила мітинги на підтримку України та збирала кошти на допомогу їй.
Війна в особистому вимірі
Мій давнішній друг по університету (випуск 1978-го), який утік у 2014 році з Донецька до Києва (в ту хвилю окуповані райони Донбасу залишило понад мільйон прихильників України), останні роки жив у благословенному Ірпені, але через вісім років росіяни дістали його і там . Довелося із сусідами майже сорок днів провести у підвалі їхньої п’ятиповерхівки, рятуючись від обстрілів (сусідня, наприклад, обвалилася).
Готували на багатті, жили без світла, але найнебезпечніше було ходити по воду до колодязя – могла зустрітися російська солдатня, яка вже була відома своїми звірствами. Після того, як інтервентів відігнали, ірпенський цвинтар поповнився сотнями свіжих могил… Коли стало зовсім несила, Микола з дружиною по лісах пробрався до доньки до Києва. Зараз щоп’ятниці їздить в Ірпінь та відновлює із сусідами будинок. Розбитий снарядами п’ятий поверх змогли відремонтувати, а на дах грошей не вистачає.
Не тільки він, а й багато інших університетських друзів тікали з Донецька у 2014-15 роках. Більшість осіло в Києві і знову відчувають всі тяготи війни: повітряні тривоги, ракетні удари, нальоти дронів-камікадзе, відімкнення електроенергії та води, довгі години у бомбосховищах та метро. Такою є плата за сусідство з росією.
Дісталося і моїм родичам. Племінниця з Дніпра виїхала з родиною до Австрії, де невдовзі й народила – важко даються такі мандрівки на дев’ятому місяці вагітності. Але правильно зробила – місто постійно обстрілюють і б’ють по житлових кварталах ракетами (згадайте недавнє влучання ракети в багатоповерхівку, що прогриміло в середині січня, коли загинуло безліч жителів). Після таких нальотів довго збираюся з духом, щоб подзвонити двоюрідному братові (йому 77 і він вирішив залишитися вдома), дізнатися, чи живий…
Родичі з Миколаєва теж поїхали, одні до Болгарії, інші до Німеччини – не зумівши взяти місто, росіяни із помсти посилено обстрілювали його. Не заспокоїлися й зараз, коли їх викинули за Дніпро. Нелюди.
Але найдовша, найважча і найнебезпечніша одіссея дісталася моїй маріупольській кузині та сім’ї її дочки. 18 березня мешканцям оточеного та наполовину знищеного російським артогнем та бомбардуваннями міста оголосили про досягнення домовленості на виїзд колони власних автомобілів.
Будинок кузини на той час був побитий осколоками, вікна довелося зашити дошками та залізними листами, але він уцілів – єдиний на весь квартал. Навколо одні руїни.
Це Лівий берег, район навпроти Азовсталі, останнього оплоту героїчних захисників Маріуполя, тож там війна вирувала особливо люто: комбінат посилено обстрілювали з усіх видів зброї та бомбили тонними бомбами. Лівому берегові теж дуже перепадало, у результаті багато сусідів моїх родичів загинули. Хтось під снарядами, а когось і завалило у підвалах. Загалом, слід було будь-якою ціною вирватися.
По виїзді з Маріуполя старші поїхали до Криму (на неокуповані території інтервенти не пускали), а онука кузини, хвацька мотогонщиця з юності, таки зуміла на своєму старенькому «Вольво» прорватися до Запоріжжя через лінію фронту і вивезла до Німеччини сім’ю свого хлопця! Старші ж через Крим, Кубань, всю європейську Росію, Латвію, Литву та Польщу теж дісталися Німеччини. Кузина ― в одних домашніх капцях. На збори їм дали 40 хвилин…
Військові паралелі
Що цікаво, будинок кузини (в ньому свого часу народилася і жила моя мама) і справді везунчик, але з радянсько-російським везінням. У Другу світову він теж уцілів! У серпні 1943-го радянські аси літали бомбити Азовсталь (традиція у них така – будь що бомбити комбінат), але німецькі зенітники свою справу знали, і сталінські соколи воліли звільнятися від бомб на підльоті – якраз над житловими кварталами Лівого берега. Одна бомба вибухнула поруч із будинком, мало не розколовши його навпіл, я бачив цю тріщину. Впади вона трохи ліворуч за курсом і писати ці рядки було б нікому… Втім, не нагнітатимемо, осторонь будинку було влаштовано капітальний підвал, а у предків, гадаю, вистачало розуму ховатися в ньому під час привітів від радянської батьківщини. Як і у нащадків.
Між іншим, через рік, влітку 1944-го, точно так від російської бомби мало не загинула моя майбутня теща, незабутня Марія Петрівна, тоді зовсім юна дівчина-підліток. Більшовики навіщось бомбили їхнє молдавське містечко, в якому жодних військових цілей не було, і її батько відрив у винограднику щілину, ховатися від нальотів. Так ось, уже сховавшись у щілині, Маруся раптом згадала, що забула свій неабияк цінний іграшковий сервіз німецької роботи і метнулася за ним у хату. В цей час у щілину і вдарила бомба…
До речі, на Азовсталі я працював у середині 80-х, коли Горбачов затіяв прискорення, інтенсифікацію, автоматизацію та роботизацію. Ми ставили там верстати з програмним управлінням та з роботами. Гарний завод був! Для тих, хто розуміється на цій справі, звичайно, хто розуміється на індустріальній красі.
І ось що я думав щодо радянських нальотів серпня 1943-го: навіщо? Навіщо бомбардувати новенький, цінний для військової промисловості завод, якщо зрозуміло, що твої війська впевнено наступають і скоро він повернеться до ваших рук (Маріуполь звільнили 10 вересня)? Адже уцілілим він був би набагато кориснішим. А чорт його знає, навіщо. Мабуть, давалася взнаки, як і зараз, вікова звичка росіян до руйнування, що стала другою натурою: ламати не будувати, душа не болить.
Роботи заходу сонця
І в Бахмуті я працював на відомому заводі шампанських вин – писав про це. І на Авдіївському коксохімі і, будучи класним налагоджувачем, працював на більшості заводів Донбасу. На жаль, немає більше левової частки тих заводів. Деякі були з обладнанням і персоналом вивезені (вкрадені) до Росії ще 8 років тому, багато зачахли без зв’язків з Україною і були зупинені, як ДМЗ, на якому я починав своє трудове життя, або взагалі розпродані на металобрухт, а по багатьох вогняним валом прокотилася війна, не залишивши каменю на камені.
Олексій Арестович війну восьмирічної давнини називав «війною зруйнованих заводів», то як її називати зараз, коли розмах бойових дій і масштаб руйнувань на порядок більше? Того Донбасу, який я пам’ятаю з дитинства, того могутнього, мальовничого та багатого індустріального краю, опорного краю держави, яким ми пишалися, більше немає.
Але що заводи – немає цілих міст! У Маріуполі знищено 75% будинків, у Сєвєродонецьку та Лисичанську 85%, ну а в Бахмуті та Вугледарі всі 100%. Як і в Мар’їнці, де жорстокі бої не затихали з 2014 року, і вже кілька місяців лінія фронту проходить через центр міста. Я жив неподалік, сотні разів проїжджав через це затишне містечко, тримав рахунок свого кооперативу в місцевому банку, а тепер Мар’їнки немає.
Чи відродиться Донбас у всій силі та славі після перемоги України? Навряд чи. Ненька так, вона отримає шанс розцвісти та стати окрасою Європи, але колишнього Донбасу вже не відновити. Дав би Бог сил руїни прибрати, щоб нові покоління не лякати. Хоча дещо слід залишити, щоб не забували про те, що росія була, є і завжди буде найлютішим ворогом вільної України.
На закінчення повернуся до тих роботiв, що ми налагоджували в середині 80-х. Чому? А тому, що вони дозволяють зробити темпоральний прогноз. річ у тому, що вже через шість років після початку масової роботизації СРСР розвалився. А тепер згадайте, що днями путін доручив уряду до 1 липня розробити та запустити федеральний проект із розвитку вітчизняної робототехніки та впровадження роботів у промисловому виробництві.
Так, бункерний ушльопок живе в ірреальному перпендикулярному світі, але роботи прикмета правильна і РФ неодмінно розвалиться. Оскільки ж зараз ситуація набагато гірша, ніж у 1991 році, то й станеться ця радісна подія набагато швидше.
Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США
