В умовах війни журналістика не лише може, але й повинна бути агресивною і громадянською – Остап Дроздов

В умовах затяжної війни з російськими агресорами, активізації п’ятої колони, реваншистських сил редакція “Українського репортера” вважає за доцільне розмістити фрагмент допису із Фейсбука відомого журналіста, телеведучого Остапа Дроздова на тему інформаційної відсічі загарбникам; загалом матеріал і про те, які позиції має тримати справжня українська журналістика на цьому фронті, з яких калібрів бити по знавіснілій орді.

“Ставлю просте питання: як ми маємо говорити з ворогом?

З ворогом, який щодо нас застосовує всі калібри не лише вогнепальної, але й гібридної зброї. Як ми маємо говорити з ворогом в умовах його збройної аґресії + повномасштабної підривної роботи зсередини? ЯК МИ МАЄМО ГОВОРИТИ з ворогом і про ворога? Чи можна з ворогом, який убиває людей і забирає території, говорити мовою ворожнечі – чи ні-ні-ні, ми терпляча нація котів леопольдів, які з убивцями та їхніми місцевими прихвостнями хочуть жити дружно?

Настав час ревізії такого терміну, як «мова ворожнечі». Прошу зауважити, ВСІ атаки на укртабір ЗАВЖДИ базуються на звинуваченнях у використанні мови ворожнечі. Цей термін вони взяли на озброєння й перетворили в пастку. Цим терміном вони унеможливлюють будь-яку тверду, міцну українську риторику. Це не про расу, не про ґендер, не про нацменшини, не про міґрантів, не про іншовірів, не про орієнтацію, не про антисемітизм і не про всі базові права людини, які захищаються у всьому світі. В нашому випадку йдеться про інше.

Вороги свідомо підтягують мову ворожнечі під будь-які висловлювання, які гіпотетично можуть образити одноклітинних тилових щурів, які уневажують українську державність, своєю духовною і культурною столицею вважають Москву, працюють на поширення ідей руского міра, називають українських солдатів убійцамі, підтримують гуманітарну окупацію, марять про триколор у Києві, заперечують факт нападу РФ, топчуться по базових для українців цінностях і тд. Не розхитуйте човна, бо, відітє лі, щурів нудить. Ну то ідіть і поригайте за борт.

Так же до абсурду дійдем. Гасло «слава нації – смерть ворогам» може трактуватися як заклик до вбивства. Називання терористів терористами є формально незаконним, позаяк нема обвинувачувальних рішень суду по них (до речі, на цій підставі уже переглянуті шкільні підручники). П’ята колона уже відкрито заперечує трактування Росії як ворога, оскільки це «другий за величиною торговельний партнер». Опираючись на «мову ворожнечі», вживання слова «мскль» тягне на міжнаціональну ворожнечу. Я серйозно: якщо держава не перегляне дуже хитку і слизьку норму про мову ворожнечі, то вся антиросійська риторика (ВСЯ!) буде незаконною. Вся. Вони про Україну можуть говорити всякі гадості, а в нас, відітє лі, мова ворожнечі, тому треба всім прикусити язички, аби п’ята колона українофобів не обідилась.

З цим треба покінчити. Оця шизофренія (війна з росією на передку – і уті-путі в тилу) повинна припинитися.

В умовах збройної аґресії РФ треба терміново підкоригувати термінологію «мова ворожнечі» (в Європі вона теж постійно плаває залежно від викликів). Тому що це – кляп самим собі. Самим собі затикаємо рота – тоді як ворог по всіх фронтах фігачить по нас безлімітно і з усім спектром лексики. В умовах війни журналістика не лише може, але й повинна бути агресивною і громадянською.

А як інакше? Тилових щурів, які мріють про расєю-матушку на території України, які ідеологічно підтримують ворога і живуть російським порядком денним, треба завжди і всюди називати тиловими щурами і не переживати, чи це їм, одноклітинним, подобається. Це – питання суто етики, а не закону. Моя етика дозволяє цих істот називати істотами. Готовий особисто прийти на засідання Комісії з питань журналістської етики і в очі медіа-проституткам повторити свій діагноз.

Зараз, коли місцева вата товче з усіх гармат в унісон із установками «Град» на передовій, – нашій професії (її залишкам) пора вмикати державницьку логіку, вносити суттєві корективи в зумисно пригнічену риторику медій. Пора не боятися сказати, що з ворогом і його місцевими поплічниками треба говорити так, як цього вимагає діалектика протистояння.

Взагалі-то не завадив би круглий стіл за участю ключових українських ЗМІ на тему: якою має бути риторика медій в умовах війни і чому не потрібно боятися української пропаганди. Але, знаючи, що олігархічні ЗМІ працюють проти України, далі будуть на всі етери запрошувати представників російських партій, далі будуть «дружити з усіма», далі сюськати-муськати з внутрішнім посібником ворога, отже, залишається робити своє діло на своєму маленькому місці”.

Остап ДРОЗДОВ, журналіст

Малюнок Андрія Петренка.

Від редакції «Українського репортера». Дуже слушні думки. На війні Слово не повинно бути кволим і млявим, боязким і принишклим, закованим в евфемізми і “дипломатичні ланцюги”. Наші воїни дають відсіч окупантам на фронті, а журналістика має бити з усіх калібрів тут, в тилу, де нахабніє п’ята колона, де розперезалася усіляка шушваль з олігархічних корит, де “шубравці з вогнем граються”, знаючи нашу безмежну гуманність. Давно назріло проведення круглого столу щодо риторики медіа в умовах війни. Слово має випростатися, стати на повен зріст, воно повинно стати ще й атакуючим! Це – наша земля, маємо воювати за неї в тому числі й бронебійним, гострим Словом.

 

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.