У Звинячі на Тернопільщині під час похорону загиблого героя на небі з’явилася веселка
Давно вже не збиралося стільки люду у Чорткові побіля храму Верховних Апостолів Петра і Павла, як у неділю, 11 вересня. Не менше півтисячі чортків`ян прийшли, аби навколішки зустріти тіло 51-річного земляка Андрія Скуржанського , що загинув за Україну, звільняючи Харківщину.
Це місце за довгих вісім літ уже стало знаковим у Чорткові від 2014 року, коли уперше тут злинула тужлива “Пливе кача” за заліщанином Орестом Квачем, що поліг на Донеччині у перші місяці російського вторгнення. Скільки ще Чортківська земля зустрічала своїх Героїв, що поверталися “на щиті” з борні з одвічним окупантом? І скільки ще їх повернеться! Такою незмірно дорогою є ціна нашої Свободи…
Як повідомляє Сhortkiv.city, після панахиди за убієнним траурний кортеж вирушив до батьківської домівки Андрія. Уздовж усього останнього земного шляху загиблого воїна – у Білобожниці, Ридодубах, Косові, Звинячі – маса людей в сльозах, стоячи навколішки із запаленими лампадками, рясно встеливши дорогу осінніми квітами, проводжали Героя, дякуючи йому за подвиг.
З центру Звиняча довжелезна похоронна процесія у супроводі духового оркестру й акомпанемент дощу вирушила на околицю села до обійстя, де народився і жив Андрій. Лиш старенький батько нині там мешкає на самотині. Чи гадав він колись, що рашистський окупант відніме у нього єдиного сина?
“Тату!.. Таточку!..” – не вгаває осиротіла донька-семикласниця Алінка, не зводячи погляду з рідних батькових рис. Мовчки ковтає сльози почорніла від горя дружина-вдова.
“Хороший був воїн і людина чудова, веселун-жартівник, що міг розрадити у важку хвилину, – згадує про Андрія його командир Сергій Мельник, котрий приїхав провести в останню путь свого підлеглого. – Уклавши минулого року контракт, служив у моєму розрахунку на посаді водія гармати у 44-й артилерійській бригаді. Разом пройшли Чернігів, Бровари, Суми, Харків, Бахмут, тепер ось Харківщина… Ніколи не обмежувався лишень водійськими обов`язками, завжди подавав снаряди до гармати…
Наші війська 6-го числа перейшли у контрнаступ, ми, артилеристи, його прикривали. Отримали наказ висуватись далі. Під час передислокації Андрій своїм тягачем наїхав на міни. Від першої кузов машини врятував, але за нею одразу потрапив на “узеемку”, від якої разом з Григорієм Смачилом з Кременеччини дістали поранення, що виявились смертельними. Дорогою до лікарні, десь з кілометр від позиції, Андрій ще був живий, не витримало серце…
Шкода, дуже шкода, що так сталося… Не так ми планували закінчити нашу війну…”
Поховали Героя на новозакладеній Алеї Героїв місцевого кладовища під мідні звуки Державного Гімну України та військовий салют. І – о диво! – в ці хвилини десь далеко на сході на все небо розкинулась веселка, провіщаючи – як би нам всім того хотілося – наближення довгожданої Перемоги над ворогом. Здається, перелом у війні вже настав: орки, які ще вчора сунули нескінченною ордою вглиб української землі, в паніці розбігаються перед натиском Збройних сил України. Звільнено майже всю Харківщину, тисячі кілометрів Луганщини, Донеччини, Херсонщини… Те, що ще вчора здавалося неможливим, сьогодні стає реальністю.
Слава Україні й ЗСУ. Вічна пам`ять Героям, полеглим за її волю та незалежність.
