Поетеса присвятила вірш воїну з Тернопільщини Андрію Мельнику
Поетеса з Тернополя Надія Гром’як присвятила вірш воїну-добровольцю Андрію Мельнику, який пішов захищати країну одразу після російського вторгнення.
Андрій – батько трьох дітей, він також родом із Тернопільської області, зокрема з Чортківського району. За професією – будівельник, до військової справи не мав жодного стосунку, але коли російська армія в лютому 2022 року вдерлася на територію нашої країни Мельник одразу, не вагаючись, записався до територіальної оборони. Сподівався, що на рідному Тернопіллі місцеві загони тероборони стануть у разі прориву рашистів неприступним муром для ворога. Однак солдатська доля повела його далі – на схід, де точилися запеклі бої. «Треба – отже, так має бути. Виконуємо наказ, іншого не дано», – такою була відповідь добровольця, який у лавах ЗСУ опинився на лінії вогню на Донеччині.
Ось тут і знадобився колишній фах будівельника. Адже Андрій у цій справі – майстер золоті руки. Бойові побратими знали, що надійніше за Андрія ніхто не допоможе збудувати, облаштувати бліндаж, інші захисні споруди. Майстровитий чоловік, словом. Господар – він і на передньому краї господар. А такі на війні – як золотий фонд.
Утім огнище війни все палахкотіло, вимагало атак, безупинних боїв. Ми, журналісти, спілкувалися з Андрієм і він розповідав нам про сурову, неприкрашену правду солдатського життя на війні, особливо в районі селища Спірне. І про те, як відділення бійців по 5-6 кілометрів змушене було пішки, без техніки, необхідної важкої зброї для прориву, підкріплення, запасного плану дій висуватися спочатку на рубіж переходу в атаку, а потім, втомленими, з одними лише автоматами і гранатами одразу йти на штурм добре укріплених ворожих позицій (таким був наказ), ще й без достатніх розвідувальних даних.
З гіркотою розповідав і про те, як деякі командири (молодші офіцери) «роздавали» накази лише здалеку, облюбувавши собі місця базування в безпечних селах, бо вважали себе такою собі «вищою кастою», яка мала за плечима військові кафедри інститутів. Нехай кров проливають «прості андрії, степани, тараси, сергії», тобто прості трудяги, яких в армії багато? Хіба так має бути? А куди ж дивилися старші офіцери, запитується? Мельник не скаржився, це були просто солдатські спостереження, а назовні вихлюпнулося (“не для преси”) те, що запеклося на серці.
В одному з жорстоких боїв Андрія було поранено. Тривале лікування у шпиталі, військово-лікарські комісії, виснажлива боротьба з бюрократією під час оформлення документів на звільнення через поранення та у зв’язку з хворобою. Воїну було боляче від тяганини, бездушності, черствості… Додому повернувся поранений боєць і мусить доказувати, що він воював! І подібних прикрих фактів багато. Значить, щось зламалося у нашій розхваленій системі ставлення до захисників. Зате деякі колишні командири (ті, що пересиджували бої в безпечних місцях) сьогодні хизуються бойовими нагородами, їх запрошують виступати перед школярами, щоб розказали про фронт. І що про це «кіно» має сказати поранений солдат? Ні, він ніколи не стане випрошувати медальку, не рветься у почесні президії. Знає, що ніколи не підвів бойових побратимів, допомагав виносити поранених з поля бою, не ховався в тилу, не пас задніх. Він – хоробрий український воїн, лицар своєї землі, і таких, Богу дякувати, у нас сотні тисяч. Завдяки таким і тримається Україна.
Честь тобі, воїне!
