Обстріли Києва. Згадуючи 17-те жовтня…
“…малюючи подібне не плачеш як маля тільки тому, що очі треба сухі щоб малювати далі, от і все.
Інктобер, день 17 – солоний. Про солону кров і солоні сльози”, – написала в Instagram #marinka_alisen_art, авторка ілюстрації.
Обстріли Києва, атака дронів 17.10, внаслідок якого під завалами будинку у центрі столиці загинули люди, зокрема молода сім’я і їхня ненароджена дитина, – пекучим болем врізалися в нашу пам’ять, ділиться своїми роздумами журналіст Людмила Лук’янченко.
Ця ілюстрація – не лише авторський погляд на маленьку трагедію у великому місті під час війни, це збірний образ болю, який переживають щодня українці; це послання-засторога до світу про терористичні злочини росії проти людства. Хіба не ці терористи безкарно знищували людей у Чечні, Грузії, Сирії?
Малюнок київської художниці нагадав мені антивоєнний вірш (написаний, по-моєму, вже після Другої світової) французького поета Жака Превера, в якому йдеться про калюжі крові, які, наповнюючись, стають струмочками, а згодом – ріками крові по всій планеті, якщо вчасно не зупинити біду. Застерігав і Пабло Пікассо. Його “Ґерніка”, написана у 1937 р. після бомбардування іспанського міста, не перестала бути шедевром, твором-засторогою. Таких Ґернік по Україні зараз чимало – Буча, Харків, Маріуполь, Запоріжжя.
Але, на жаль, відтоді не зник назавжди людиноненависницький фашизм, правонаступником якого нині є рашизм. Митці створюють пронизливі художні образи, до яких варто дослухатися вчасно.
Непокарані злочини завжди повертаються новими трагедіями, непокараний геноцид провокує на нові злочини. Про це варто пам’ятати!
Текст київської художниці подаю повністю з її публікації в Instagram. Він вартий уваги. Втішно, що маємо таке покоління.
#marinka_alisen_art:
“Зараз не в моді заводити дітей і мати сім’ї – більшість просто заводять котів. А хтось мав свою мрію, носячи її 6 місяців під серцем, аби зараз вона просто задихнулась в утробі, не народившись, бо померла мама.
Відчуваєте цю лють? Я відчуваю. Мене зрозуміють лише ті, у кого є власні діти – бо тільки тоді можна відчути таку агресію, злість і ненависть до рашкован після таких новин. І невимовний сум за вбитими сім’ями. Я не можу передати це ні словами, ні матюками, ні жестами, нічим.
Чесно кажучи малюючи подібне не плачеш як маля тільки тому, що очі треба сухі щоб малювати далі, от і все.
Інктобер, день 17 – солоний. Про солону кров і солоні сльози”.
