На запитання, хто координуватиме евакуацію людей з Бучі мене переконували йти додому і в разі чого дзвонити – болісні спогади мешканки Бучі
Ми з Бучі. Коли вже бомбили наш військовий аеродром у Гостомелі, який неподалік Бучі, і навіть за кілька днів до того, я запитувала: “А як і хто буде координувати дії з евакуації людей?”, мене переконували, “що йдіть додому. А в разі чого дзвоніть”…
Мене з дітьми вивозили ірпінські волонтери під гулом ворожих літаків, які літали так низько над залізничною станцією, що цей гул у мою свідомість врізався навічно. Коли військові кричали: ” Падайте!” , ми падали на землю і намагалися закрити вуха від того пронизливого реву… Десь поруч бомбили.. Дивом, що вони нас не зачепили, бо якби щось таке трапилося, то страшно було уявити, що могло з нами трапитись…
Як сказав під час такого чергового нальоту і падання один військовий: “Не дай Бог, щоб бахнули сюди, бо тут буде багато 200”.. Вони бахнули, але просто бомба впала трохи лівіше, на великий супермаркет “Новус”, що біля залізничної станції… Так тривало зранку до майже другої години… Військові не мали чіткої інформації чи буде потяг чи ні… І коли вже оголосили, що евакуацію зірвано, багато людей побігло до своїх авто і роз’їхалося. Не знаю, можливо, по домівках, можливо, якось самоходом на Київ…
Ми залишились на станції, бо нам нікуди і нічим було повертатись… Додому страшно, бо вже стояли блокпости, а на Київ – не знали як.. І тут сталося дивовижне! Прийшов якимось дивом евакуаційний потяг, який був відправлений з Києва до Ірпеня і десь там перечікував оті нальоти ворожих літаків на Ірпінь… Ті, хто залишився, кинулися до вагонів.. Це було жахливо… Бо натовп, не зважаючи на всі заклики “Спочатку жінки і маленькі діти”, проривався на перон. Біля потягу стояли військові з автоматами, які пропускали у вагон лише дітей і жінок… Потім підлітків з мамами. І в останню чергу літніх жінок…
Стояв неймовірний крик… Це були жахливі хвилини: після кількох спроб прорватися до вагону у мене з’явився відчай. І ступор. Я ніби оціпеніла… Мене просто відкидали подалі. Я лише повторювала, що мої діти поїхали одним днем раніше, а я залишилася… Коли військовий пропустив Сєву, Сєва потягнув мене за руку: “Це моя мама, вона зі мною!”
Як виявилося, ми їхали останнім евакуаційним поїздом з Ірпеня. Бо наступного дня зірвали колії. Ми зайшли майже останні у вагон… Ми їхали у вагоні з такими ж переляканими дітьми і жінками. Деякі мовчки плакали… Дорога була за часом недовгою, хвилин так 20, але це була найдовша дорога у моєму житті. Ми бачили як там, то там в Ірпені піднімалися чорні клуби диму – з того дня у нас почалися масові бомбардування…
Того дня як ми виїхали розбомбили військовий госпіталь… У цей час дорогою до Києва я молилася так як ніколи раніше… Спочатку була одна думка: щоб ми проїхали через міст!.. Після того як в перший день біля нас підірвали міст через Ірпінку , Буча, Гостомель та низка селищ опинилися відрізані від Києва. Можна було вийти на Київ лише через Ірпінь. Через Романівку, Стоянку. Це вже потім ця дорога стала дорогою Життя… (Наш район опинився у зоні, куди через Гостомель дійшли російські війська, і тут “застрягли”… Ми ще не розуміли, що Буча опиниться за якийсь день – два в окупації) … Так ми доїхали до “Святошино”.
“Якщо ми у Києві, то ми у безпеці” – так подумала я і мене потроху почало відпускати… За якісь 15 хвилин ми були на центральному вокзалі і тут на нас чекало ще одне випробування… Ми не могли виїхати жодним потягом, який оголошували, через великі натовпи людей, які штурмували вагони… Тут не було військових, не було кому навести бодай якийсь порядок. Всі кричали, штовхалися, діти плакали. Якась жінка голосно з вагону кричала, що загубилася дитина, когось витягували майже з-під вагону, хтось передавав дитину через десяті руки жінці. Це були як страшні кадри з фільму про Велику Вітчизняну війну…
Вагони були настільки переповнені, що на пероні залишалися чемодани. Це була паніка… І це зрозуміло.. Після бомбардувань, підвалів, червоного неба від пожеж і постійного гупання снарядів над головами всі ці люди намагалися виїхати подалі… Оскільки не було чіткої координації і порядку, на вокзалі час від часу лунала повітряна тривога, світло у цілях безпеки було відсутнє, ми бігали до пізньої ночі вгору і вниз у темряві, де на табло лише зеленим висвічувалися номери поїздів і шлях, звідки поїзд повинен був відправлятися на Західну Україну.
І тут нам повезло. Мимо нас проходила дівчинка, яка почувши, що ми говорили, тихо так нам сказала: “А там унизу стоїть якась електричка на Львів…” Ми мовчки переглянулись, схопили рюкзаки і побігли донизу. Там дійсно стояла майже порожня електричка, яку не оголошували…Ми просто не могли повірити своїм очам… Ми кілька разів перепитали, куди саме прямує електричка… Це тривало якийсь час, поки не почули через мікрофон, що вона таки прямує до Львова.
Це вже потім ми бачили як вагон швидко наповнювався людьми. Люди стояли в проході, в тамбурах… До самого Львова. Час від часу електричка зупинялася, вагон ще більше ущільнювався, бо всі хотіли виїхати… Ми їхали 12 годин і за цей час відбувалися різні події, які “стрясали” весь вагон. Хтось обурювався, хтось відсварювався, хтось розповідав анекдоти, хтось тихо плакав… Якесь дитя плакало всю ніч і його не могла ніяк заспокоїти мама… 12 годин, за які ти опинишся далеко від дому в чужому місті… Це вже потім прийде розуміння, що ти залишився “без дому”. Потім прийде розуміння багато чого… Але це буде потім…
