На дев’ятий день після похорону дружина воїна отримала листа від його убивць
Минуло п’ять років відтоді, як війна принесла непорпавне горе у молоду сім’ю з Волині.
Антоніна Якобчук – дружина загиблого в зоні АТО десантника Володимира Якобчука, уродженця села Литовеж Іваничівського району. Володимир служив у 80-ій окремій повітряно-десантній бригаді. Загинув 17 червня 2014 року в бої у місті Щастя на Луганщині, – повідомляє visnyk.lutsk.ua.
Вони жили в одному селі, вчилися в одній школі, а в 2006 році почали зустрічатися, через два роки одружилися. У 2010-му народився первісток – Влад, а в 2011-му – Артемчик. Десантник Володимир Якобчук служив за контрактом з 2010 року. Дев’ять місяців пробув у миротворчих військах ООН в Африці (Конго). Коли розпочалося вторгнення Росії на Схід України, його відправили у зону АТО.
Ох, як же їй тоді не хотілося відпускати коханого! У жінки тоді з’явилися проблеми зі здоров’ям, ходила в місцеву амбулаторію на крапельниці. Одного дня під час цієї процедури їй стало настільки зле, що вона вибігла на вулицю – на свіже повітря і втратила там свідомість. Було о пів на дев’яту ранку. Трохи згодом Антоніна дізнається, що саме о такій годині загинув її коханий…
– Ще коли він їхав з дому востаннє, у мене вже тоді були нехороші відчуття. Я їздила до нього в Чернівці, за тиждень до його поїздки в АТО я теж приїжджала. У нас тоді було дуже сильне прощання, хоча ми тоді ще не знали, що це прощання. Ми хотіли набутися, надихатися одне одним, пам’ятаю, як він провів мене на поїзд. Це була наша остання мить спільного життя. А скільки я його просила, щоб не йшов на цю війну. Але він був непохитний, бо був патріотом своєї країни і просто не зміг би всидіти вдома, коли в державі таке коїться, – продовжує свою розповідь жінка.
В АТО Володимир потрапив 7 травня 2014-го. А трохи більше як через місяць він загинув. Йому було 27 років. Це був один із найзапекліших боїв у місті Щастя, вони йшли на допомогу «Айдару». Їхній БТР їхав першим і потрапив у засідку до сепаратистів, техніку підірвали. Тоді нелюди влаштували фотосесію, прямісінько на тлі димлячих рештків БТРа та трупів наших військових…
– Увесь день, 17 червня, я телефонувала йому. Та зв’язку з ним уже не було. 18 числа – та ж ситуація. І лише 19 червня ввечері я побачила на його сторінці в мережі, що побратими стали писати «вічна пам’ять…» Я запитувала їх, чому вони так пишуть, та вони мовчали. І лише 20 числа подзвонили мамі мого чоловіка і повідомили про його загибель. А вже наступного дня привезли додому його тіло, – каже Антоніна.
Жінка додає, серцем не вірила у загибель коханого доти, доки на власні очі не побачила його мертвим. Тіло не було обгорілим. Як розповіли згодом хлопці-військові, він їхав на БТРі зверху і його вибуховою хвилею просто відкинуло. Згоріли ті, хто були всередині. У Володимира ж була велика діра у голові і у грудях…
– Я вирішила, що буде правильно не показувати дітям мертвого тата. На той час вони були дуже маленькими. Старшому ще не було чотирьох, а меншому – всього 2, – продовжує молода жінка.
Найважчий період наступив одразу після похорону. На дев’ятий день після поминання поштарка принесла лист від убивць Володимира. Вислали паспорт і фотографію синів, яку він завжди носив з собою. Написали, що вбили його, бо він прийшов на їхню землю заробляти гроші. До слова, зарплатня Володимира Якобчука на той час становила 2 тисячі 200 гривень…
Зчорнілу від горя жінку важко було упізнати: ні з ким не спілкувалася, нічого не хотіла, думала про смерть. Діти взагалі не розуміли, що сталося і чому мама така. Але саме заради них, своїх маленьких кровинок, Антоніна взяла себе в руки і наказала собі жити далі. Відвела синочків на кладовище, показала могилу татка і сказала, що він пішов до Бога і більше до них не повернеться. Чого тільки коштувало їй промовити ці слова, один Господь знає, але це потрібно було зробити, бо сини постійно питали, коли повернеться їхній татко…
– Років два у мене був критичний період, я ніяк не могла змиритися з цією розлукою. Але важко буде завжди і цей біль не мине ніколи. Я дивлюся на своїх синочків, які так швидко ростуть, і усвідомлюю: у них ніколи не буде татка. Старший син дуже на нього схожий зовні. А менший – вдачею. Старший досі не може змиритися, що тата немає. Часто розпитує про нього. Буває, нахлине на нього, він сідає і починає плакати… – розповідає згорьована матір.
Жінка залишилася жити в своєму селі, з роботи довелося розрахуватися (працювала психологом, – авт.), оскільки через насичене спортивне життя синів їй доводиться увесь час бути поряд з ними. Життя іде, і безкінечні клопоти дещо приглушають невимовний біль…
…Тривалий час після смерті чоловіка на сторінці Антоніни у «Фейсбуці» стояв статус: «Десантники не помирають, вони просто йдуть в небо і більше ніколи не повертаються…»
