Лікарка “Охматдиту” Леся Лисиця: “Мене врятувало диво”
Наслідки ракетного удару окупантів по Києву надто жахливі та болючі для кожного українця. Ворог вдарив ракетами по лікарні “Охматдит”, де лікують та рятують важкохворих дітей. На момент атаки там перебувало понад 600 пацієнтів, а ще персонал лікарні.
Леся Лисиця, лікаркою-офтальмологинею, яка дивом вижила під час вибуху ракети, перебуваючи за скляною стіною кабінету на першому поверсі лікарні, – повідомляє ТСН.
Лікарка-хірургиня займається саме важкохворими дітками, які мають проблеми з зором. Її спеціалізація – офтальмологічна онкологія.
Ми живемо у таких умовах, що тривожні передчуття є завжди. Коли ти зранку читаєш, що вилетіло п’ять ворожих бомбардувальників, то вже нічого хорошого не очікуєш, бо вони не вилетіли просто на прогулянку, – каже лікарка.
В голові була думка, що сьогодні вдень потрібно готуватися до обстрілу. Раніше були нічні обстріли і ми від них прокидалися, а тут ворог змінив тактику – вирішив вдарити по Києву ближче до обіду. Так ми гадали, не здогадуючись, кого обрали за ціль…
Було дуже тривожне передчуття. До мене саме приїхала племінниця з Чехії. І це був перший день, коли вона разом з моїми дітьми були у літньому таборі. Дуже хвилювалася, як вона відреагує на тривогу та можливий обстріл. Тому мій стан тривожності був дуже високий, а коли я не змогла декілька разів додзвонитися до адміністратора табору – тривожність зашкалювала.
Ми з чоловіком діставалися на роботу (він теж працює лікарем в “Охматдиті”) дуже якось важко, були корки на дорогах, багато військових на мостах. Чоловік ще так вдало підмітив: “Мабуть, сьогодні буде щось жахливе”. Чесно скажу, тривога наче зависла в повітрі, хоча сигналу тривоги ще не було.
У випадку тривоги, ми одразу ведемо всіх дітей до укриття. Окрім тих діток, що знаходяться в операційній. Ти ж не можеш кинути інструмент, залишити дитину на операційному столі, маєш закінчити операцію. Так було і цього разу.
У момент, коли пролунала тривога, я була на першому поверсі нового корпусу “Охматдиту”. У мене якраз був консультаційний день – я вела амбулаторний прийом пацієнтів, як завжди у понеділок.
Ми відвели дітей до укриття. Але у кабінеті залишилася одна пацієнтка, якій якраз завершували обстеження та планували також спускати в укриття.
Тож я повернулася до кабінету. І у момент, коли закінчувала консультацію, побачила різкий спалах та відчула ударну хвилю на собі, а ще страшний звук вибуху. Було дуже страшно. Все сипалося на голову – уламки, пилюка, скло.
Після перших секунд було заціпеніння, але не можна дозволяти паніці захопити тебе. В такі моменти ти відповідальний також за всіх хто знаходиться поруч. Я почала гукати по імені тих, хто був у кабінеті, згадувати, де хто знаходився і перевіряти, що з ним. Потім разом з нашим інтерном виводила їх з приміщення. У такі моменти не розумієш, що відбувається, бо ж не знаєш куди саме влучила ракета.
Скажу чесно, я не вірила, що ворог може нанести ракетний удар по лікарні, де рятують важкохворих дітей. Думала, вибухнуло десь неподалік. Аж поки не побачила на власні очі з вікна стовп диму та зруйновану токсикологію, яка за 20 метрів від нашого корпусу.
Я, на щастя, нн була поранена. Гадаю, що це диво. В кабінетах, де ми працюємо, одна зі стін повністю зі скла. Коли я потім повернулася до кабінету, щоб забрати документи та речі пацієнтів, то жахнулася від побаченого. Мене врятувало диво. В момент ракетного удару, ми стояли біля звичайної стіни. Спершу впала підвісна стеля, а потім полетіло скло. Там все було засипано битим склом.
Пацієнтка теж ціла. Дівчинка лише дуже сильно перелякалася.
Коли я побачила, що сталося, то намагалася додзвонитися до колег, які були у цей час в операційній, але зв’язок був відсутній.
До чоловіка додзвонитися було неможливо. Та я й сама розуміла, що він теж займається своїми пацієнтами.
Це, до речі, дивне відчуття, коли ти переживаєш за рідних, але у тебе є відповідальність за пацієнта. У такі моменти – це першочергове, бо від тебе залежить життя інших людей. Ти не можеш собі дозволити розпускати сльози, необхідно раціонально використовувати час.
Відділення чоловіка розташоване під офтальмологічним, тому піднімаючись у відділення я зазирнула до них аби дізнатись, що все добре і сказати, що все добре зі мною. А далі кожен з нас займався своїми пацієнтами і плануванням подальших дій.
Вже тоді було зрозуміло, що в корпусі залишатись ми не будемо і хірургічні втручання будуть скасовані, тому необхідно було вирішувати кого евакуювати до інших закладів, кого оглянути і відпустити з перенесенням втручань, необхідно було продовжувати лікування пацієнтів, що цього потребували. Хоча, я звісно ж дуже переживала за нього, у нас сім’я, діти. Я ще й за них страшенно хвилювалася.
Колеги, які оговталися від вибуху та не отримали серйозних поранень вибігали з укриття та своїх робочих місць на вулицю. Там вже не було ніякої паніки – почалася узгоджено-неузгоджена робота.
До приїзду рятувальників, частина лікарів кинулася розбирати завали постраждалого корпусу, інші виводили дітей та переводили їх до іншого укриття – подалі від місця ракетного удару.
Потрібно було діяти максимально швидко, рятувати дітей та поранених колег. Когось везли на каталці, когось несли на руках, всі ці потоки стікалися до приймального відділення, де їх оглядали, перев’язували та надавали допомогу.
З вулиці вже бігли на допомогу звичайні кияни, допомагали шукати потерпілих, відкидали каміння, несли питну воду.
Коли прибули швидкі та ДСНС, почалася активна робота щодо евакуації дітей з реанімаційних відділень. Маленьких крихіток, немовлят. Потрібно було швидко приймати рішення – хто потребує стабілізації, кого потрібно терміново прооперувати, кого зовсім не можна перевозити. Усіма процесами керували завідуючі відділеннями лікарні, саме вони все організували.
Ми з колегами закривали всі клінічні питання, кожен у межах своєї зони відповідальності. Ту бурю емоцій, яка мене тоді переповнювала важко передати словами – потрібних епітетів неможливо підібрати.
А вже потім від побачених та усвідомлених наслідків ракетного удару настало якесь тотальне спустошення. Це просто неможливо пояснити словами… Просто хочеться, щоб ця країна (росія) вибухнула і замість неї утворилося море. Але мені здається, що навіть це море буде отруйним.
МОЗ розмістив інформацію про постраждалих, відомо про 8 важкопоранених людей. Але насправді важко порахувати всіх, адже після вибуху у закривавленому одязі були практично всі, хто був біля його епіцентру. А наша лікарка-нефролог Світлана Лук’янчик загинула рятуючи дітей.
У колеги-урологині склом сильно порізало руки. Вона невпинно рятувала дітей. Її ледве зупинили, щоб перев’язати рани, але зашивати їх вона відмовилася, відрізавши: “Потім!”.
Звісно, що наш лікар Олег Голубченко – став справжнім символом лікарні і це дійсно так. Але такими були усі лікарі – відданими та відчайдушними.
На вулиці я побачила нашого медичного директора, який не йшов, а просто летів до пошкодженого ракетою корпусу. За три секунди він вже був там зверху та руками розгрібав цеглу.
Всі ми моментально збіглися до пошкодженого корпусу, бо розуміли, що кожна секунда важлива для порятунку життя. Ніхто не сидів склавши руки.
Окрім нас, постраждала приватна клініка “Адоніс”, там постраждали вагітні жінки, загинули талановиті медики. Цю трагедію з великою натяжкою можна назвати випадковістю.
Я розумію, що це приватна клініка і вона не позначена на картах, але ж Національна лікарня “Охматдит” позначена навіть на картах в Google-maps. Тому, коли росіяни випускали свої ракети, то добре знали куди саме їх запускають, і яка їх ціль.
Дехто каже, що ціллю ракет міг бути завод “Артем”. Але ж відстань доволі велика і це не може бути відхиленням від цілі для такого типу ракет. Я не фахівець, але усі знають, що крилата ракета досить точна. Навколо нас житлові комплекси, тобто ціллю були житлові будинки або ми. Точніше, ми всією лікарнею стали ціллю для росіян, ціллю для знищення. Саме тому люди в усьому світі мають зрозуміти, що росіяни ні перед чим не зупиняються, вони вбивці дітей.
У нас була купа планів, проєктів з закордонними лікарнями, купа можливостей впроваджувати нове лікування. Я вірю, що ми відновимо стіни, бо вони нам потрібні. У 2022 році ми доклали максимум зусиль, щоб нічого не втратити та все втримали, почали рухатися вперед.
Лише за цей рік впровадили дуже багато нових технологій у лікуванні. Ми опанували проведення нових операції, стажувалися за кордоном, запрошували колег до себе. Вони, до речі, не тільки нас вчили, а ще й багато чому навчалися у нас.
Ми не проста лікарня. У нас діти з важкими та рідкісними хворобами. Ми завжди працювали у екстремальних умовах, весь час враховували, що до нас у будь-який момент можуть привезти важкого пацієнта.
Але тим не менш планові консультації та втручання розписані на декілька місяців вперед, а кожен день простою тільки збільшує час очікування. Тому логістика зараз неймовірна ускладнена, адже тривале очікування лікування може з планового пацієнта зробити ургентного або не мати очікуваного результату, тому намагаємось зараз переформатувати роботу, аби це не нашкодило нашим пацієнтам.
