Кіборг “Дім-Дім”: “Ми бачили у бінокль розіп’яті тіла наших хлопців”
Боєць 90-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади з позивним «Дім-Дім» розповів Радіо Свобода про те, як разом із побратимами долав страх, як забирав тіла з поля бою, як бойовики знущалися навіть над загиблими, та навіщо, на його думку, було утримувати Донецький аеропорт.
– До війська я потрапив після перепідготовки. Тоді ще ніхто не думав, що це підготовка до справжньої війни. Крим вже був окупований, і всі орієнтувались саме на проведення визвольних дій на півострові, аж ніяк не до боїв на Донбасі.
Півроку я служив водієм БТР-80 у складі 2-го батальйону 95-ї бригади. З побратимами воював у Слов’янську, Краматорську та Лисичанську. Через 10 діб, коли навчання завершилися, нам дали вибір: якщо хочете – залишайтеся, не хочете – можете йти по домівках. З понад тисячі бійців добровільно в армії лишилося чоловік триста.
Нам платили як звичайним строковикам – 7 чи 8 гривень за добу. Це практично нічого. Хоча ми розуміли, для чого нас тренували, й нам казали: «Рєбята, по-любому щось буде, треба тренуватися». А потім ми поїхали у Донецьк.
Мій перший бронежилет мені купила однокласниця. Людина, з якою я не бачився 10 років, дізналася, де я, і допомогла мені. Коли призвався, десь тижнів три ходив у кросівках, люди у туфлях ходили, у гумових «шльопках».
Пізніше видали берці – один більший, другий менший. Їх нашвидкуруч шили, ніхто не очікував, що різко потрібно буде стільки взуття. Ну нічого, походив – у того поміряв, з тим помінялися.
На той час ще не було такого потужного волонтерського руху. На добу на 8 чоловік давали літр води. Хочеш умивайся, хочеш чисти зуби, хочеш пий. Коли дощі йшли – збирали різними способами. Бувало й з баюр пили, коли неможливо було підвезти.
Бувало, стоїш на блокпосту, спека 40 градусів, а буквально метрів за 300-400 – чудове озеро. Але там можуть бути «сєпари», а можуть і не бути – це лотерейка. І вже, коли доходить до того, що плювати на все, йдеш через це поле, піднявши автомат, щоб свої не «шмальнули», покупаєшся, а потім сидиш і думаєш: «Нафіга я це робив? Так життям ризикував, щоб сполоснутися».
– У ДАПі я був на двох ротаціях вже у складі новоствореного 90-го окремого десантно-штурмового батальйону спеціального призначення. Я туди у вересні перевівся кулеметником ПКМ (кулемет Калашникова модернізований – ред.) Більшість особового складу тоді були «свіжими» призовниками, зовсім необстріляними, тому я та хлопці, які вже бували на сході, вчили новачків всьому вже, фактично, у бою.
Першу ротацію, на початку осені, я провів у новому терміналі. Коли ми його тримали, можете уявити: «сєпари» були на паркінгу, на третьому поверсі, в старому терміналі та навіть позаду – у зеленці. А наші тримали лише перший та другий поверхи. Більше того, їх диверсійні групи з’являлись і на наших поверхах, балконах, ганяли «рукавами». Тобто, ми тоді мали прямий контакт, ти постійно їх бачиш і взаємодієш.
Служили зі мною різні люди, були такі, що відсиджувалися, але їм не можна докоряти за це, бо там було дійсно страшно. Мені теж, та я себе переломлював і робив те, що мав.
Були люди, що не могли себе змусити до дій, але їм просто потрібен був час. Ми давали їм добу, щоб ті звикли, що у них стріляють, звикли до небезпеки. І через добу вони самі вставали і робили усе, що від них вимагали.
Коли до нас на ротацію приїхали нові бійці, серед них був теперішній мій товариш. Я бачив наскільки йому було важко та страшно – він навіть голову не міг підняти. Але його страх себе виправдовував – проґавиш постріл на посту і буде здано все. Він був кулеметником, тому я доручив заряджати йому патрони, бо так він міг відчувати себе у відносній безпеці, допоки страх не пройде. І на диво, так швидко як він, більше ніхто не заряджав. Хвилина-півтори і «цинку» на двісті патронів немає.
Я вирішив йому допомогти: змусив пробігти десять разів від штабу до позиції. Я розумів, що це небезпечно, але інакше він би ніяк не зміг пересилити свій страх і не зміг би захистити навіть себе. Тепер ця людина знаходиться у найгарячіших точках передової.
Якщо хочеш жити, то починаєш всьому вчитися на ходу. Після першого обстрілу навіть окопи рити починаєш правильно, не по коліно, а такі, що можна сидячи на коні стріляти з них.
Проте я пересилюю себе тим, що краще загину героєм, аніж боягузом. Коли ти перестаєш боятися, що тебе вб’ють – бій проходить без жодної подряпини.
Так я рік воював, без жодної подряпини. Проте цього разу у мене було передчуття, я знав, що мало щось статися. Хлопцям сказав, що до дембеля не дослужусь. Мене поранили під час другої ротації, 18-го січня на диспетчерській вишці.
– Почалось усе з того, що наша група з 5 чоловік мала з тилу прикривати відхід 93-ї бригади, що йшла на штурм «дому з хрестом» (монастир неподалік від аеропорту – ред.), в якому закріпилися «сєпари». Проте коли ми приїхали на позицію, то зрозуміли, що це зовсім не тил, там справжня «движуха». На той час 93-я бригада вже потрапила у засідку, «сєпари» їх чекали і влаштували хлопцям справжнє пекло. Їх тоді просто «кинули».
Коли хлопцям на допомогу йшли наші танки – хоп, а там рів протитанковий. Тобто у час так званого «перемир’я», коли до аеропорту навіть півмішка піску не привезли і нам доводилось укріплюватись сміттям, сепаратисти переганяли техніку і окопувались п’ятиметровими ровами.
Я взагалі сухпайками укріплював свій пост. Це дуже гарний будматеріал, особливо коли нема чим укріплювати барикади. Замерзла банка – чудово захищала.
І пацани відступали. А куди їм іти? Звичайно, відступали до вишки. Коли ми приїхали туди, то побачили купу трьохсотих, від роти практично нічого не залишилось, поранений був навіть командир. Ми майже всіх завантажили на один БТР (бронетранспортер – ред.), можете уявити, скільки їх там дійшло після бою.
Декілька чоловік, які більш-менш вціліли, не встигли у всій цій метушні влізти на БТР і залишились з нами. І слава Богу, що вони не поїхали, без них взагалі була би жесть. Нас 5 чоловік, ми фактично на самій передовій і у нас не вистачає людей, щоб навіть всі пости обставити. До того ж ми не знали периметру, не могли орієнтуватись в темряві. Нас просили протриматись до ранку, казали, надішлють підмогу. Потім сказали, що техніка не може проїхати, бо все обстрілюється.
«Я просто пообіцяв собі, нікого не залишати на полі бою»
– Коли слідкував за територією, побачив через тепловізор два тіла у полі, якщо чоловік мертвий – він білого кольору, живий – жовтого. Не рухаються, але й не мертві, бо дух виходить. Я розумію, що хлопці поранені – їх треба забрати. Інакше до ранку не доживуть, або ще гірше – їх заберуть «сєпари» і за тіла вимагатимуть гроші. І це «найслабше», що вони можуть зробити.
З голови не виходить одна картинка. Коли ми з 93-ю бригадою зайшли, відбили старий термінал, то, спостерігаючи, побачили у бінокль за метрів 500-600 від позиції розіп’яті тіла наших солдатів. Пацани дивилися у бінокль і впізнавали своїх побратимів, називаючи по іменах: ось Саня, там той, там той. Найжахливіше було те, що ми не могли піти і зняти їх.
Після усього побаченого я просто пообіцяв собі, нікого не залишати на полі бою. Загинути не настільки страшно, як те, що над тобою будуть глумитися. Тому, врешті-решт, за пораненими вирішили вийти я та мій друг «Вась-Вась». Але пройшли ми недалеко, на нас чекала засада. Пролунала автоматна черга, але я, як то кажуть, в сорочці народився – кулі влучили у ногу, перебили кістку. І я лежав, і Васька лежав, він почав відбиватися.
Я вже не бачив, але відчував, що все летіло в ногу. Я нею прикрився, бо черги продовжувались. Пізніше поряд вибухнула граната, полетіли осколки, але то вже крапля в морі. Коли трохи затихло, «Вась-Вась» взяв мене за шкибарки та почав відтягувати до вишки. Секунд на 10 я від болю втратив свідомість і відкрив очі, коли мене вже затягнули.
Лише встигли перев’язати ногу джгутом, вкололи знеболювальне – почалася атака. Найстрашніше – коли ти лежиш поранений, тобі боляче, і ти нічим допомогти не можеш. Лежиш, стискаєш в руці гранату і лише чекаєш, хто зайде перший: свої чи «сєпари». В такій ситуації немає часу на роздуми. От зараз лежиш, думаєш, ну потрапив би в полон, ну викупили б, вибрався б якимсь чином. А тоді ти про це не думаєш, краще «бах» і все.
10 годин я тоді пролежав на вишці поранений, а потім мене разом з хлопцями з 93-ї бригади завезли в Селідове. Холодно було, не міг навіть ворухнути ногою, а коли зняли берці, побачили, що вона вже синя, почала відмерзати. Думав, відріжуть, бо зовсім її не відчував. 15 сантиметрів кістки було роздроблено, гомілка розірвана. Але лікарі все ж «склали пазл», пощастило. Того ж вечора мені поставили апарат Елізарова, і на гвинтокрилі евакуювали до Харкова на операцію. А вже за кілька днів перевели до київського госпіталю.
Дуже багато моїх друзів тоді в полон потрапило. Хорошого товариша Ігоря Брановицького застрелили в голову просто за те, що він кулеметник. За те, що він не захотів танцювати під їхню дудку, не захотів говорити те, що вони хотіли почути.
Чи був сенс тримати аеропорт? Бачте, на все є сенс. Кожен сантиметр землі тримати є сенс. Навіть якщо на нашій, Донецькій землі, стоїть, вибачте, туалет вуличний, навіть його треба тримати, бо то наша земля!
– На передовій кожну секунду людина робить якийсь подвиг. Навіть не замислюєшся над цим, просто робиш те, що треба.
Люди йшли в аеропорт, коли він вже був оточений, коли залишався один пост, купа трьохсотих, коли нас витравлювали газом і залишався під нашим контролем клаптик землі розміром не більше, ніж палата в госпіталі, з усього аеропорту… Люди йшли туди і розуміли, що йдуть в оточення, в саме його ядро. А що робити, як треба було йти.
Деякі пропонували його знести, підірвати і все, щоб сепаратистам не дістався, та це було б зробити не просто. Щоб завалити перший поверх було закладено близько чотирьох тон тротилу. І після вибуху завалилася лише підлога, а сам аеропорт стояв. І ми стояли.
Там не було людей, якими б я не пишався. Кожен з тих, із ким я служив для мене герої. Декого з цих людей вже нема серед живих, дехто й досі у полоні, хтось вже вдома із сім’єю, а багато хто й досі на передовій. Проте кожного дня вони робили і роблять вчинки, які змушують ними пишатись. Але героїчні вчинки – звичайна річ на передовій.
Я звичайний солдат і виконував свою роботу, а офіцери виконували свою. Я довіряв їм своє життя, бо вони були компетентними людьми. Звичайно, був час, коли вони як в 45-му році, не рахували людей. Але потім все змінилось, берегли нас, не давали навіть злітною смугою пересуватись. Однак, якщо давали команду, то її треба було виконувати, якою б вона не була, бо інакше навіщо ми туди приїхали?
Я дуже пишаюся командиром взводу «Халком», він майже усіх вивів з аеропорту під обстрілами. Він узяв усе під свій контроль коли там усе було вже зруйновано, пішло під землю. Коли люди були деморалізовані, розкидані по території, довкола були лише брухт, каміння та пилюка, звідусюди лунали крики і навіть жоден офіцер не показувався, з ями вискочив «Халк», з ПМ-ом (пістолет Макарова – ред.) і почав усіх вишиковувати, саме тоді усі зібралися, заспокоїлися й знову стали одним цілим.
Пишаюся своїм старшиною, Толіком «Спартанцем», який потрапив у полон, бо коли усі пішли, він відбивався до останнього, прикриваючи відхід, а сам залишився з важкими «трьохсотими». І другом своїм пишаюся, який спочатку голову підняти боявся, але пересилив свій страх й досі воює на «передку».
Ось Васька – людина, з якою ми з самого першого дня воюємо. Коли був вибір, він так само як я лишився. Коли ще ніхто не вимагав, коли всі тікали. У нас і позивні такі, бо ми два дуже близькі друзі – кулеметник «Дім-Дім» і снайпер «Вась-Вась».
Коли я був вже у госпіталі, мені приходить така вісточка, що «Вась-Вась» вже три дні вважається зниклим безвісти. Під час виходу з вишки він зник, чи у полоні, чи помер – жодних відомостей. Було так важко, наче брата втратив. І коли я його вже подумки поховав, оплакав, він з’являється! Згодом з’ясувалося, що під час відходу був сильний туман, він відбився і загубив групу.
Чотири дні чувак бродив полями. Чотири рази виходив на злітну смугу, контрольовану «сєпарами». Каже: «Ходжу-ходжу, йду. Блін, аеропорт! Куди йти?!». У тил до них зайшов, знайшов якісь склади. І при цьому каже: «При мені тільки чотири ріжки. Автомат втопив десь». Так він бродив поки не прибився до 79-ї бригади, з їхніми «трьохсотими» і вийшов, відвоювавши разом ще добу.
У принципі, всі хто хотів піти в армію – вже пішли. Зараз лишився невеличкий відсоток тих людей, які ще не відвоювали, але дійсно хочуть. Ловити людей – це неправильно. Не хоче – не треба, йому потім з цим жити. Хтось скаже: «Та пофіг, ну і буду з цим жити». Я би не зміг.
І якщо завтра в Житомирі до мене прийдуть додому та скажуть: «У нас буде ЖНР» чи що там вже вони придумають, я простоцього не переживу.
Там і тут – зовсім різні світи. Люди настільки не переймаються… Приїхав в Житомир, люди спокійно ходять по магазинам, а ти від кожного із них чекаєш ножа в ребро, головою крутиш навколо осі. От зараз ця жінка з сумочкою, яка прогулюється в міні-спідниці, дістане «калаша» і почне по тобі… Це тяжко. Але потім якось так з часом розумієш, що там війна, а тут мир…
Про війну я намагаюсь не говорити навіть з рідними, не те що з друзями, бо найбільше нервую я. Коли людину не цікавить – де ти, що ти, а питають: «ти багато вбив?», «а скільки ти людей вбив?».
Може, хтось розповідає, є такі, що хваляться, але для мене це вічна травма. Я не хочу про це говорити. Ніколи.
Інколи ще питають: «А тобі не сняться вони?». Я скажу так, мені сняться мої хлопці. Мені сняться мої друзі, яких немає вже тут. Реально сняться. Буває, що з ними спілкуюся.
Більше ніхто мені не сниться. Я не хочу про це розповідати. Я кулеметник. Я не рахую.
Ви знаєте, я дуже захоплююсь творчістю Шевчука – ДДТ. Вважаю його достойною людиною, яка завжди підтримує Україну, і виступає проти цих «ДНРів». У нього є пісня з такими словами:
«Вопрос: «Зачем и почему?» оставим без внимания,
Мудрец сказал: «Господь даёт по силам испытания».
Пускай мы стали пьющими моральными калеками,
А всё же, брат, не гнидами, а всё же человеками».
Головне – лишатися людиною. Це все не забудеться ніколи, звичайно. Те, що ти прожив, пережив – це вже твій тягар.
Ті люди, які цим вихваляються, насправді, вони ніде не були, вони нічого не бачили, бо цим не можна вихвалятися.
