Художник сидів у кріслі Януковича й писав портрет Грібаускайте
До нас їде Президент Литовської Республіки Даля Грібаускайте. Глава цієї дружньої держави візьме участь у Дев’ятому засіданні Ради Президентів України і Литви. “Український репортер” розповідає, як свого часу наш воїн намалював портрет Далі Грібаускайте.
Цю історію варто вкотре і вкотре повторювати, щоб підростаюче покоління знало, які таланти мають українські воїни. Одного разу під час презентації книги письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” мені пощастило познайомитися з бійцем полку спецпризначення «Азов» Олександром Канібором (псевдо – Художник).
Він і швець, і жнець, і на дуді ігрець, сказав про нього Василь Шкляр. Це про нього написала президент Литви Даля Грібаускайте на своїй сторінці у Фейсбуці: «Під час візиту до України отримала подарунок – картину, намальовану воїном Олександром, який бореться за свободу й незалежність своєї країни. Дякую!». Це про нього побратими стверджують – його голос, його пісня можуть зачарувати найвибагливіших слухачів. І додають: «А ви бачили Художника в бою?! Великий воїн!».
– Ідея намалювати портрет президента Литви народилася спонтанно, – розповідає Олександр. – Одного разу почув, що до Києва невдовзі прибуде з візитом Даля Грібаускайте (у 2015 році. – Ред.). Вона імпонує мені, як рішучий і вольовий політик, що послідовно підтримує Україну, незважаючи на різні «виляння» Європи. Промайнула думка: а чому б якось по-особливому не подякувати пані Грібаускайте за внесок в оборону нашої країни?
Вирішив – намалюю портрет цієї красивої жінки. На той час наш підрозділ розміщувався в селищі Урзуф, а саме тут – будинок відпочинку молодшого сина Януковича. Ми «позичили» на дачі плетене крісло Віктора-молодшого, отож я сидів у ньому й писав портрет Далі.
Писав у перервах між чергуванням на блокпостах. Поруч – гітара, автомат, набої. Ніби в раю. Ніколи не забуду той період. Панувала якась легкість у роботі, хотілося, щоб в цьому образі відчувалася душа, щоб він хоча б трішки виходив за рамки традиційних малюнків.
Згодом портрет передали до Києва, вручили президенту Литви. Кажуть, що робота сподобалася пані Грібаускайте.
– І довго сиділи за мольбертом?
– Півтора тижня. Закінчив би цю роботу, певно, і швидше, але мій побратим Єгер (він, до речі, з Білої Церкви) усі вуха пробубонів: мовляв, треба добре «вималювати»… Щоб комар носа не підточив. Бувало, підійде й радить: «Зроби ось тут мазок. А тут бракує ще одного штриха». Отож, ми й намалювали, щоб не соромно було…
– Перед вами було фото Грібаускайте?
– Так. Відшукали красиву світлину, яка підходила під нашу композицію. Цікавий ракурс.
– Як побратими оцінили вашу роботу?
– Були в захваті. Наша сотня – це майданівці, здебільшого.
– А ви не хотіли особисто вручити портрет президенту Литви?
– Звичайно, було таке бажання. Але тієї пори ми перебували на блокпості поблизу села Гранітне. Узагалі, це подарунок – не лише від мене, а від усього «Азову».
– Якою буде наступна ваша робота?
– А це вже як серце підкаже. Марусю, мабуть, намалюю – героїню однойменного роману Василя Шкляра. Чорного Ворона вже зобразив, вручив Василю Миколайовичу.
– А портрети побратимів є у вашому творчому доробку?
– Є, але небагато. На жаль, буває, що гинуть товариші, потім шкодую, що не встиг написати їхні портрети.
– Хто ви за фахом?
– Учитель англійської та німецької мов. Обрав собі тернистий шлях (дещо жартома. – Авт.): працював у школі – у виправному закладі, тобто «на зоні». Мав можливість спостерігати, як люди стають на шлях виправлення.
– Де навчилися малювати?
– Художник-самоук. Двоюрідний дід закінчив Ленінградську академію мистецтв, можливо, по крові це уміння й передалося…
– Маєте вільний час, щоб узяти пензлика до рук?
– Буває, що малюю.
– Когось із політичних лідерів чи державних діячів?
– Ні. Я ж не Нікас Сафронов, щоб малювати всіх президентів. Зображаю на полотні лише тих, хто мені подобається, людей із великим і щирим серцем. Але нині моя тема – козаки…
– Розкажіть дещо про плани.
– У Котляревського, в “Енеїді”, є такі рядки: «Та вже що буде, те і буде, а буде те, що бог нам дасть; не ангели – такії ж люде, колись нам треба всім пропасть». Щодо «пропасть» – не згоден. Будемо жити! Найголовніший план – звільнити нашу землю від окупантів.
ДУМКИ ВГОЛОС
Ангеліна, дружина Олександра (працює концертмейстером у музичній школі):
Що можу сказати про Олександра? Це людина, яка має безліч талантів, утім, найбільший – зберігати чистоту власної душі за будь-яких обставин. Він завжди вміє віднаходити світле, цінувати тих, хто поруч, уміє віддячувати. Його українство проявляється в усьому й скрізь.
Він гарно читає вірші, «Енеїду» Котляревського – один із найулюбленіших творів – знає напам’ять. Дуже гарно співає, чудово грає на гітарі. Певно, далося взнаки те, що Сашко із співочої родини; співають його батьки, сестра.
Можна сказати – це домашній творчий колектив із чарівними голосами. Від батька Сашко перейняв навики різьбяра, у нього є розкішні роботи з різьби по дереву й каменю, вони експонувалися на виставках. Кажуть, якщо творча людина, то вона творча в усьому. Це точно про мого чоловіка. Він знає німецьку, італійську, англійську, вивчає французьку.
Навіть і думки такої не допускала, щоб переконувати Сашу, аби сидів удома. Ми з ним – майданівці. Тому питання – обороняти країну чи займатися цивільними справами, у нашій родині навіть не обговорювалося. Зрештою, чоловіка б не зрозуміла, якби він не пішов на передову.
Це та людина, яка не боїться труднощів і завжди в епіцентрі подій. Мені прикро, коли чую, як деякі ухиляються від служби в армії, тікають. Дехто знаходить виправдання, що от, мовляв, зайняті волонтерськими справами, або посилаються на інші, буцімто поважні причини. Усе це – намагання себе якимось чином виправдати. Якщо ти молодий, дужий, то твоє місце – на фронті.
Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ
На фото: Хоробрі воїни з полку “Азов”. Третій ліворуч – Олександр Канібор. 2014 рік.
Світлина з особистого архіву Богдана Кушніра.
