27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини окупантів у селі Ягідне (+фото)

Маленьке село Ягідне, що у 15 кілометрах од Чернігова, здавалося, заховалося од війни. Однак біда все ж увірвалася сюди. Російські загарбники узяли всіх жителів у заручники, зачинивши у підвалі на довгі 27 днів.

Навіть через півтора роки після трагедії люди не можуть згадувати пережите без сліз.

Російські солдати увірвалися сюди 3 березня 2022 року, коли вже день котився до вечора. Перед цим переправилися через Десну, щоб через села Шестовиця, Золотинка пробитися на київське шосе, замкнувши кільце навколо Чернігова. На їхньому шляху якраз і випало бути Ягідному.

-Усіх і загнали у підвал. Нас було до 380 – жінки та чоловіки різного віку, молоді люди, діти (77), серед яких п’ятеро немовлят (найменшечкій дитинці – півтора рочки), – каже Іван Петрович Польгуй, який також опинився у цій жахливій кам’яниці з родиною: з дружиною, двома синами, невісткою, внуком. – Росіяни розмістили свій штаб на першому і другому поверхах школи. Певно, думали, якщо внизу, в підвалі, – цивільні, то українські воїни не вдарять по будинку.

Ми зустрілися з Іваном Петровичем на ґанку школи. Сьогодні він тут за старшого, тобто і за директора, і за охоронця, і за провідника, який показує місце, де окупанти тримали в заручниках усе село.

Третього березня люди поховалися від лихих чужинців хто де, здебільшого у погребах. А ті кинулися шукати селян, вибивати двері, трощити все, палити автомобілі. Упродовж декількох днів загарбники виловлювали цивільних по всіх сільських закуттях, під дулами автоматів виводили наляканих мешканців з їхніх дворів, перед тим забравши і розбивши телефони, гнали до школи, край лісу. Тих, хто не міг самостійно йти, їхні рідні везли на садових візках.

Школа – двоповерхова будівля, тут також розміщувався і дитсадок. Є підвальне приміщення з декількома кімнатами і колишнім спортзалом (на світлині нижче).

Щоразу, як тільки Іван Петрович відчиняє своїм ключем дерев’яні двері до підвалу з надписом: «Осторожно, дети!», у нього щемить серце. Йому вже 65. До війни працював у школі завгоспом, видно, що майстровитий чоловік, господар, піклувався про шкільне майно як про власне.
Бетонні східці ведуть донизу, їх 17, полічили ми.

-Ось тут, вже на сходах, жили люди, спали тут. Не вистачало місця для усіх. Трохи вище, ближче до дверей, на сходах стояли відра – сюди ходили… в туалет: «на відра». Солдати забороняли наближатися до дверей – кричали, що застрелять, – пояснює наш гід.

Вбити людину для них – як гілочку зламати. Вони й на вулиці розстрілювали, і в хатах. Щось запідозрили – одразу постріл. Віктор Шевченко, місцевий житель, був у своїй домівці, коли увірвалися окупанти. Перед цим Віктор відправив дружину з сином у безпечне місце. Чужинці перерили все в його хаті, може, знайшли фотокартку, на якій син у військовій формі. Російські злочинці розправилися з господарем цієї оселі. Загалом сімнадцятьох людей розстріляли.

Село перетворилося на пекло. Горіли хати, машини, падали міни, снаряди… Вогнем обпікало всю округу, тут загальмувався хід російського війська, по якому вже били українські воїни, зламавши ворожий план – замкнути кільце довкола Чернігова.

В підвалі добре чули вибухи. Коли починався обстріл, то вся шкільна будівля ходила ходором, ніби стіни сходилися. А обстріли ж – безперервні! Дах школи розтрощили міни, пробили стіну. Було декілька «прильотів»…

Село сиділо в підземеллі, у заціпенінні.

-Ні в кого не було надії, що хтось звідси вийде живим. Ні в кого! Якщо годину прожив – добре, дві – ще краще, – чуємо голос Івана Петровича.

-А чому ви не виїхали з села? – запитуємо.

– Ніхто ж не сподівався такої біди. Ворогу треба було великі міста – Чернігів, Київ. Нащо їм наше маленьке село? Думалось, що проїдуть Ягідним, та й усе. Хто б міг подумати, що вони тут отаборяться. Правда, молоді сім’ї з дітьми намагалися виїхати. Але не вдалося вирватися нікому – усі автівки були розстріляні. Хоч на вікнах були надписи: «Діти». При виїзді з села біля сотні спалених машин ще довго нагадували про звірства окупантів.

Іван Петрович вмикає світло і ми бачимо вузький коридор шириною з метр і завдовжки до 5-6 метрів, де кілька старих стільців, примітивних лав, якісь паперові ящики.

-Цей калідор був повністю набитий людьми! (На світлині нижче.)

Від цієї фрази волосся стає дибки. Це таким чином окупанти «визволяли» українців.

Ми заходимо в одну кімнату, потім – в іншу. Вони без дверей та без вікон. Тхне сирістю, цвіллю, затхлістю. Тут скрізь сиділи люди. Без світла, без води, без їжі, без будь-яких засобів зв’язку. На стінах вони відмічали дні – вели свій підвальний календар, писали прізвища. Ось читаємо: «Дегтярі: Сергій, Люда, Женя». Відлік днів нотувала Валентина Василівна Данілова, яка до війни працювала вихователькою в дитсадку. У кімнатах на стінах також писали, скільки помістилося дорослих, скільки – дітей. Читаємо: «Діти – 39, дорослих – 136».

-А потім ми вже стали й дні губити: чи то субота, чи то неділя, чи то день, чи то ніч – все плуталося в голові. Якщо день прожили, то і за щастя, – знову навертає на стежку сумних спогадів Іван Петрович. – Не відали ми, що робилося в Україні, бо чужинці весь час нагнітали, що їхні війська взяли Чернігів, Київ, а наша влада втекла. Дуже важко було зберегти віру, що це не так. Ми гнали від себе погані думки. Якщо Чернігів захопили, то чому вони нас тримають у заручниках? Значить, брешуть, катюги…

Нам показують найбільшу кімнату, у якій було 170 людей.

-Ось стілець, на якому я сидів. Ми тулилися один біля одного так щільно, що й дихати було важко. Уявіть собі, на одну людину у цій тісняві припадало півметра. У підвалі площею 190 квадратів сиділо до 380 людей! Щоб вночі вийти на сходи, до відра, доводилося буквально пробиратися через людські тіла. У неймовірній тісняві на чиюсь руку, ногу, голову ненароком і наступиш. А якщо та чи інша жіночка чи чоловік хворі, старенькі і на них протягом ночі з півсотні людей наступлять?! Таким надзвичайно важко було. У всіх дуже німіли ноги, затікали, розбухали; обувачку не взути, не зняти; потім почали судини лопатися, гноїтися – в кожного третього таке було, що у дорослих, що у дітей. Люди стояли, навіть спали навстоячки. Хоча сну, як такого, практично не було. Людина могла на хвильку заснути, ніби вибившись із сил. Але вже через п’ять хвилин прокидається, бо на неї хто наступив у темноті, або ж поруч почувся чийсь стогін. Один чоловік, Микола Климчук, щоб не впасти, прив’язав себе шарфом за шию до спортивної драбини. А отамечки четверо діток на маленькому ліжечку лежали, на сусідньому – восьмеро.

Іван Петрович розповідає, а ми з жахом уявили себе на його місці. Як тут можна було просидіти стільки часу? Не годину, не дві, а 27 днів!

– По декілька разів на день прощалися із життям. Бо мало що могло спасти на голову тим нелюдам: зайде – і кулеметною чергою усіх нас покладе…

– Але що ж вас тримало?

– Віра в Бога і надія, що він нас не залишить. Багато молилися. Ця віра і давала нам якісь нелюдські сили перебороти хвороби, біль, голод, спрагу… А одного разу мені приснився сон, що ми опинилися в кінці якогось темного тунелю. Я намагався вибиратися звідтіля, але все було марно. Але все ж побачив сонячний промінчик. Через отвір викарабкався на подвір’я. І так сонячно скрізь! Природа милує око. А тиша ж неймовірна. І ніде нікого нема. Наступного дня розказав свій сон. Усі питали: «Коли ж цей сон збудеться?». Казав людям: «Дасть Бог, збудеться. Ми виберемося звідси». І вірив у це. І знаєте, ця віра якось навіть незалежно від мене світила мені отим яскравим промінчиком із сну десь отут, у душі. Слава Богу, сон був віщим.

– А про що думалося тієї лихої години, Іване Петровичу? Не хочеться питати, чи було страшно.

– За себе нам, дорослим, не було страшно. А ось за дітей, за внуків – так. Вони ж усе розуміли, що відбувається. Було нестерпно боляче навіть думати – якщо тебе розстріляють на очах дитини, то як потім цій дитині жити?

Оглядаємося довкруж, погляд вихоплює навіть найменшу деталь: декілька іграшок, пару дитячих книжечок, шахову дошку…

– А це таке «розкішне» вікно було у вас, -питаємо.

-Ось таке маленьке на всю залу. Коли стали задихатися й непритомніти, ледве випросили, щоб прорізати невеликий отвір у фанері, яким було забито вікно. Але почалися нові страждання – від перепаду температури на трубах утворювався конденсат і капав на людей, які сиділи під стіною. Швидко мокрів одяг. А де сушити? Навіть ніде було покласти одежину. Люди почали кашляти, хворіти. В багатьох піднялася температура. Важко було дивитися на дітей. В однієї мами було декілька пігулок, то маленькими дольками розділили їх на усіх. Потім захворіли на вітрянку – дітей мастили зеленкою.

– До окупантів не було сенсу звертатися?

– Якось ми попросили, щоб дитинку винести бодай на сходи, бо помирала. А у відповідь окупант гаркнув: «Умрьот, так умрьот. А что ви хотєлі? Ето ж война!».

Підземний побут мешканців села дуже часто залежав від настрою російських начальників. Вони ставали особливо злими, коли на їхні позиції прилітали українські снаряди, горіла та вибухала їхня техніка. А коли наставало бодай коротке тимчасове затишшя, то іноді на годинку випускали людей на подвір’я до туалету, біля якого одразу вишикувалася довжелезна черга. Також на короткий час могли дозволити жінкам закип’ятити води у чайнику на багатті, зварити чогось гарячого. Виходило по пів склянки якоїсь ріденької каші на людину.  Малеча виходила з темного підвалу на свіже повітря і жмурилися від сонця. Вони скучили за ним, як і за соснами, берізками, ігровими майданчиками. Понад усе хотіли відчути смак шоколаду, цукерок… Але ж не прибіжиш до крамниці, як до війни – село ж у вогні. І скрізь чужі солдати. Як вовки. Бувало, чужинці покличуть діток до себе, поманивши маленькою вафелькою чи цукеркою. А ті й біжать, хапають ці дрібні солодощі. А якось діти побачили, що на подвір’ї є смітник, куди окупанти викидали свої недоїдки. Полізли туди, стали порпатися, знайшли вицвілі, черстві окрайці хліба. Вони жадібно гризли сухі шматки хліба, обтираючи об себе цвіль. А російські солдати заливалися сміхом, знімали на телефони. Цей жахливий епізод, розказаний Іваном Петровичем, промайнув перед очима, як кадр із фільму жахів.

– Або цукерку кинуть і регочуть, як дитина тремтячими рученятами піднімає її із землі. Але такими «щедрими» вони були дуже рідко, – згадує він.

-А нам, дорослим, окупанти казали: «Ви же голодниє здєсь. Ми прієхалі, чтоби накормить вас. Пєрєходітє на нашу сторону! Отнинє ми власть в вашем городє».

Слухаємо Івана Петровича і уявляємо, що не інакше, як цю школу мусили накрити своїми крильми ангели і оберігати людей. Бо як би вони витерпіли такі нестерпні муки, попри невідомість, постійні намагання ворога переконати їх у тому, що вони нікому непотрібні?! Попри те, що їм приносили російські газети і змушували читати. Люди їх не читали, бо не вірили жодному слову, написаному там. Якась незбагненна сила віри була в ті дні у серці кожного. Мабуть, така віра тримає і українських воїнів там, на фронті, подумалося нам.

У сирому підвалі думки рояться навколо того, що допомогло заручникам не збожеволіти. Надіям дорослих на визволення з підвалу, певно, не давали згаснути також і діти. На облізлих стінах – дитячі малюнки, зроблені олівцями. Квіточки, ведмедики, пташечки, сонечко з крильми, хатинка, деревця, кіт «Маркіз» і навіть будівля з надписом «Банк». А хтось із сміливців написав навіть Державний гімн України. Є тут і заклик: «Ні» – війні!»

Дівчинка примостилися між двома чоловіками і на стіні над ними заржавілимим цвяхом малювала Ангела. Вона знала, що мусить його намалювати і він стане їхнім охоронцем. Він обов’язково їх захистить і це пекло закінчиться. Буде весна і вона знов ходитиме до художньої школи…

На стінах підвалу багато Ангелів. Бачимо й малюнок, на якому зажурене янгелятко схилилося у жалобі. Може, дитя зображало його у той час, коли дорослі ставили у настінному підвальному календарі чергову чорну позначку. Когось із односельців Господь уже забрав на небо. Із вуст Івана Петровича звучать деякі прізвища із цього мартиролога: Музика, Будченко, Цимбаліст, Доценко, Макатер, Нікуліна, Луданий, Індило, Бойко.

А ось поруч, на календарі, навпроти цифри «31» – надпис: «Наші прийшли!»

Якою ж довжелезною була та стежка до 31 березня! Стежка між життям і смертю. Підвал настільки прибив усіх жахіттям, безпросвітнім мороком, що бранці вже й страху смерті перестали боятися.

-Нам вже було байдуже. По тобі стріляють, а в голові носяться думки: «Вбий одразу. Навіщо знущатися, катувати? – знову тягнеться ниточка спогадів про ті жахливі дні.

Люди тут, в підземеллі, відходили на той світ страшно. Перед смертю вони божеволіли.

…Бабуся помирала довго і важко. Вона задихалася від браку кисню і смороду, і тому її груди розпирало як гармошку. Від обезводнення у неї потріскалися судини на ногах, просочили штани, взуття і криваві рани вже навічно прикипіли до тканини. Вона була така знесилена, що не могла проковтнути і ложки води. Коли справляла нужду під себе, несамовито кричала від нестерпного болю. Діти переставали гратися і принишкло ховалися за дорослих. Вона була ще порівняно не старою жінкою і в її згасаючих очах було стільки страху, що здавалося, збожеволіють зараз усі. Через якусь годину з грудей вирвався передсмертний схлип і вона затихла. Назавжди. «Упокой, Господи, її вимучену душу», – голосно молилися в підвалі.

-Ми вже бачили, що дідусь чи бабуся не доживуть до ранку, або ж до вечора, протягнуть годину-дві, але нічого не могли вдіяти. І діти усе це також бачили. Ми складали мерців ось тут, під стіною… Потім просили у російських солдатів дозволу винести покійників з підвалу, на подвір’я. Бувало, що не дозволяли… І ми знаходилися з померлими добу, дві, три… У цій ось кімнаті померло десятеро, – наш співрозмовник показує місце під вицвілою, вкритою грибком стіною. Його очі стають трішки вологими, видно, що йому дуже боляче згадувати.

З підвалу покійників виносили, якщо дозволять окупанти, на вулицю, до невеличкої кам’яної будівлі, де була котельня (на світлині нижче). Вона у двадцяти метрах від підвалу. Тут складали мерців один на одного.

Бувало й інше. Людина ще не віддала Богові душу, але ось-ось мала відійти на той світ, утім життя ще продовжувало битися у її грудях. Її заносили до котельні, там залишали. Ще добу чи дві організм чіплявся за життя, а потім навіки затихав. Ці страждання бачили рідні цієї людини, але що могли вдіяти? Навіть емоцій не було сили вихлюпнути, усіх сковувала ніби крига заціпеніння.

З котельні покійників садовими візками відвозили на цвинтар. Одного дня, коли вже було викопано могили і мало відбутися поховання російські «освободітєлі» навмисно вдарили з кулеметів по цвинтарю. Щоб уберегтися від куль, люди стрибали у щойно викопані могили.

-Вже не мерців закопували, а себе рятували у тих ямах. Аби тільки вижити, – каже Іван Петрович.

Ніби змішалися світи від такого цинізму, від страшної наруги над людським життям – потойбічний і світлий, нинішній. Такими були розстріляні проводи на той світ. Російські воєнні злочинці повинні відповісти також і за це.

Заручники стверджують, що головним військовим начальником у Ягідному був російський офіцер з позивним «Павук» у чині, мабуть, підполковника. А у його заступниках ходив капітан Сємьон Соловов (позивний «Клен»).

-«Павук» був високого росту, йому десь за 50 років, у нього очі ніби якісь вузькі щілини. Хтозна, може, цей садюга десь з крайньої російської Півночі. Він у підвал іноді заходив, обличчя ховав за «балаклавою», – характеризує воєнних злочинців Іван Петрович. – «Клен» виглядав меншим на зріст за свого начальника. Це була ніби скажена руда звірина, надзвичайно агресивно ставився до заручників. Нам було моторошно від одного їхнього вигляду.

Одного дня до підвалу ввалився п’янезний російський солдат, тувинець. Хижий звіриний погляд затуманених очей, белькотіння про «дєвушек», погрози зброєю… Втупився у жіночку, наказав йти за ним. Але хвиля голосів розтривожених бранців ніби «обеззброїла» окупанта – його стали розпитувати, навіщо він це робить, хто він і звідкіля, хто у нього удома зостався… І той розімлів чи то від випитого алкоголю, чи то від підвальної задухи. Присів, щось бурмотав і заснув, аж до ранку. А потім, як стало сіріти на вулиці, узяв свій автомат і почвалав з підвалу.

В українській прокуратурі стверджують, що у Ягідному дислокувалися батальйони 55-ї Тувинської, 74-ї Юргинської мотострілецьких бригад і 228-й полк з Єкатеринбурга.

…Сімнадцять бетонних сходинок із затхлого підвалу нас вивели догори. За нами зачиняють двері, на замок. Внизу у дверях – отвір, дошки відрізали, щоб більше кисню надходило до підземелля. Погляд одразу натикається на котельню з білої цегли, яка слугувала ніби «чорною переправою» на той світ.

Ми вже на ґанку школи. Поруч порожні ящики з-під снарядів, уламки мін, гільзи і – чийсь телефон, розтрощений окупантом.

Неквапом тече розмова. Чуємо:

-Нас звільнили 31 березня. Ще би день-два і сімдесят відсотків людей не вийшло б звідси – люди вже були на межі, фізично і морально виглядали дуже знесиленими.

На першому поверсі школи усі класи розтрощені. У віконних рамах – ящики з-під боєприпасів. Тут вмостився штаб окупантів. Якимсь дивом на стіні уціліли портрети класиків української літератури – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Певно, через свою дрімучість чужинці не знали хто це. А ще на дверях ми побачили плакатик із текстом Державного Гімну України. Хочеш не хочеш, а напрошується думка про його магічну силу.

Сиротливо туляться на стінах дитячі роботи з вишивки, малюнки. Є і прізвища авторів: Олена Шило (7 клас), Катерина Приходько (8 клас). Це ж клас трудового навчання. На підлозі розкидано російські пакети з-під харчів з надписами: «Армия России». На підвіконні – пусті пляшечки з-під медичної настоянки «Бояришник». Схоже, чужинці масово вживали цей напій як алкоголь.

У коридорі біля розірваного стенда, присвяченого Загальній декларації прав людини ООН, зупиняємося на хвильку. Для російської влади ця Декларація – пустий звук, не більше. Тому й розірвали. Що скажуть сьогодні про цю Декларацію 380 заручників, які провели в підвалі 27 страшних днів? Коли, у якому столітті буде виконуватися Декларація?

Ми потрапляємо до комори, де окупанти зберігали свої харчі. Дещо після них ще залишилося. На підлозі стоять брудні трилітрові слоїки з консервацією. На етикетках – надписи: «Рассольник», вже з пліснявою. Коли драпали звідси, то не встигли забрати.

Нашу увагу привернули два чайники – чорні-чорні від кіптяви. У них заручники кип’ятили воду для дітей. З дозволу росіян на подвір’ї ставили дві цеглини, а на них – чайник з водою. Був суворий наказ: вогонь має бути маленький. Може, оці прості чорні чайники зберегли чиєсь життя. Сьогодні вони, як і багато речей, вже мають інвентарний номер, для майбутньої експозиції. Тут створюють музей російської окупації.

Нас вразила шкільна дошка. На двох її частинах – слова, виведені крейдою. На першій написано дату – «16 марта». Якісь прізвища, чи позивні: «Самат», «Сокол», Сологуб», щось нерозбірливе. Це бруднили дошку російські песиголовці, пояснює Іван Петрович. На іншій частині дошки: «Слава Богу, ми дома». Перші слова, написані бранцями після звільнення. Шкільна дошка як два світи – добра і зла, світла і темряви.

-Тамечки на стіні висіла карта України, – доточує новий факт Іван Петрович. – Оті скажені звірі чорним фломастером позакреслювали на ній усі наші міста. Їм навіть карта муляла очі. Варвари.

В актовій залі, де колись лунали пісні та вірші, нагороджували відмінників, бачимо на підлозі стенд з фотографіями: «Ягідне: історія та сучасність». Іван Петрович піднімає його, притуляє до стіни. Колись він тут, у шкільному хазяйстві, за все відповідав, у нього тут все було доглянуто.

На світлині зі стенду дає про себе знати минуле. Радгоспний яблуневий сад. З групою робітників про щось розмовляє директор.

-Це Саченко Олекссандр Костянтинович, – пояснює Іван Петрович, побачивши нашу зацікавленість. – А які ж у нас плодоносні сади та ягідні поля були! Одних садів мали до двохсот гектарів. Вирощували і смородину, і полуницю, і яблука, і груші. Мали свої холодильні приміщення, продукцію розвозили по багатьох торговельних мережах. Ми тоді своїми вантажними «ГАЗонами» возили полуницю навіть до Москви. Було таке врем’я. Дві бригади у нашому радгоспі «Чернігівський» працювало: одна – садівницька, друга – у садовому розпліднику, займалася саджанцями. До війни в селі проживало до чотирьохсот людей. А садів давно вже нема. Всі машини, трактори згоріли у війні.

В норі у “Павука”

За кілька хвилин Іван Петрович показує нору «Павука». Вона у цій же школі, на другому поверсі. На білих дверях – надпис чорним фломастером: «Паук».

До російської окупації це була невелика кімната техпрацівників. Що ми побачили? Пофарбовані у зелений колір стіни. Умивальник. Старий письмовий стіл, на якому – стаціонарний телефонний апарат (звичайно, він давно «замовк»).

На підлозі – розкидані цеглини. Одна половинка вікна забита дошками, а інша завішена дірявою, брудною ковдрою. «Павук» боявся світла.

Подумалося, павуків у природі є багато: павук-хрестовик, павук-птахоїд, павук-вовк, павук-чорна вдова… Є ще тарантул, каракурт – найнебезпечніші види. До якого ж віднести тебе, павуче? Павук-кат? Тебе, ненависний зайдо, навіть з комахою не порівняєш, бо павуки-хижаки стають агресивними, коли захищають свою територію. А ти прийшов на українську землю і сієш стільки зла і смертей…

Нас здивувало, що на стіні у норі «Павука» над столом висів Церковний календар, на якому зображено Матір Божу з Ісусом Христом. Також довоєнний. Уцілів.

Хочеться думати, що Матінка Божа оберігала заручників від усього лихого. «Хто витерпить аж до кінця, той буде спасенний», – заповідав Христос. Скільки ж натерпілися жителі Ягідного від російських воєнних злочинців! Якби заповнити їхніми сльозами море, то воно, мабуть, вийшло б з берегів.

Після звільнення села сюди приїхали українські слідчі, криміналісти. Вони забрали звідсіля для експертизи, зняття відбитків пальців посуд, яким користувалися окупанти, деякі речі. Працювали слідчі і в норі «Павука». Сподіваємося, що рано чи пізно прізвище цього воєнного злочинця буде відомо і він постане перед справедливим судом.

За скоєні злочини у Ягідному слідчим вже вдалося ідентифікувати 15 військових з російської Туви.

Ось кому висунули обвинувачення:

1. Суван Сиин-оол
2. Монгуш Айгарим
3. Монгуш Назити
4. Ооржак Ерес
5. Хертек Аріан
6. Хомушку Саян
7. Олексій Борисов
8. Дадар-оол Буян
9. Дамбар-оол Шолбан
10. Демір-оол Доржу
11. Кенден Сайн
12. Монгуш Віталій
13. Саая Аржаан
14. Доржу Буян
15. Кенденов Амір

Втекли окупанти із села дуже швидко.

-30 березня ми почули, що почався обстріл, – далі торує стежину спогадів наш співрозмовник. – Російські солдати підперли вхідні двері у підвалі. Промайнула думка, що нас зараз можуть розстріляти, або ж газом отруїти. Заглянувши крізь прорізаний у дверях отвір, побачили, що ворожої техніки на подвір’ї вже нема, її гуркіт все віддалявся і віддалявся. Трохи стихло, обстріли припинилися. Відтиснувши двері, ми вийшли на подвір’я. Не було жодного російського солдата. Тільки дим довкола, горять ворожі машини. Це вже була воля. Ми як на світ народилися. Справді – другий день народження. А 31 березня, коли в село зайшли наші солдати, у людей була така радість, що словами не передати. Надзвичайно сильні емоції. Люди плакали од щастя, од того, що нас визволили. Що ми вийшли живими з підвалу.

– Мабуть, 30 березня не всі відразу й повірили, що лихо позаду.

– Ще в селі було страшно. Було чутно автоматні черги. То там щось вибухне, то там. Чимало людей боялися йти додому, тому ще тут, у підвалі, зоставалися, жили. Зрештою, і нікуди було йти, бо хати спалені. Потім нам привезли гуманітарну допомогу – одяг, речі, їжу (спасибі волонтерам).
Підвальне жахіття не минуло так просто для селян.

-Дуже важко отеє згадувати, хоч і часу спливло досить, – каже Іван Петрович. – Не можемо забути… Ніби якийсь страшний фільм. В людей загострилися хвороби, вже після звільнення в селі протягом року померло 16 людей. До нас приїжджали психологи, допомагали. Не знаю, чи це полегшить страждання.

– А якої кари, на вашу думку, заслуговують окупанти? – запитуємо.

-Ніколи не пробачимо їм ці злочини, ніколи, – промовляє Іван Петрович. – І кари такої не придумати за скоєне. Нехай би вони відчули те, що ми відчули й пережили у підвалі.

Деяких катів уже заочно засуджено.

У 2022 році Чернігівський районний суд оголосив вирок трьом російським військовим із Туви – Івану Ооржаку, Шактар-оол Кежік-оол та Чаян Чинану (на світлині). Їх засудили до 12 років позбавлення волі.

Того ж року суд виніс заочний вердикт ще одному російському військовому — Шолбану Куулару — за злочини у Ягідному: 10 років в’язниці.

У квітні 2023 року Чернігівська обласна прокуратура розпочала кримінальне провадження щодо п’ятнадцятьох російських військових за статтею “Порушення законів та звичаїв ведення війни”. Зі світлин можна зробити висновок, що це – 14 тувинців та один військовий слов’янської зовнішності. Усі вони – з військової частини №55115 (55-та мотострілецька бригада (гірська). Дислокується в місті Кизил, республіка Тува.

В окреме кримінальне провадження було виділено матеріали досудового розслідування щодо невстановлених російських військовослужбовців, які перебували в Ягідному, а також їхніх начальників. Це військові з позивними «Клен», «Павук», «Глухий».

Жителі Ягідного виступали в суді. Їхні розповіді – як оголений нерв, про неймовірний біль і страждання. Найбільше їхнє бажання – щоб російські воєнні злочинці були покарані.

***

Сьогодні Ягідне оговтується від біди. На місці руїн постали відбудовані оселі. Багато селян повернулися до своїх домівок, продовжують господарювати. Та війна люто палахкотить у країні. Ягіднянцям ніколи не вдасться забути той жахливий березень 2022 року.

Тоді Десна, що поблизу Ягідного, ніби увібрала в себе всі громи й блискавки, які є на світі. Довкруж Чернігова, та й у самому місті, двиготіло і било вогнем так, що, здавалося, деснянська течія ось-ось зупиниться од страху, завмре. Але річка стрімко несла свої холодні води до сивого Дніпра-Славутича, залишаючи позаду російські «Гради», танки, міномети, гармати… Якби Десна могла – втопила б у своїх водах лютого ворога, затулила б усіх своїми «крильми» од супостата, і в Чергнігові, і в Ягідному. Перетворилася б на неприступний мур.

Якби ж то річка могла…

Світлана Фросевич, Леонід Фросевич (село Ягідне, Чернігівська область)

Фото авторів.

Колаж на головній сторінці Олександра Древаля

Like