У Києві відбулася прем’єра кінострічки “Шлях поколінь”. Репортаж зі знімального майданчика (+фото, відео)

У столичному кінотеатрі “Жовтень” запрошені глядачі побачили довгоочікувану прем’єру “Шлях поколінь”.

Торік кореспонденти “Українського репортера” побували на місці кінозйомок – на Волині, у легендарному повстанському урочищі “Вовчак”. Сьогодні є нагода знову згадати цю подію.

Вовчак треба пропустити крізь душу і серце. Щоб глибше спізнати його, зрозуміти, відчути крізь десятиліття. Тут в тугий жмут закручено і біль від утрат, і радість від бойових перемог, і слава, і трагедії.

У 1943 році Вовчак став центром повстанської бази «Січ» імені Богуна воєнної округи «Турів» УПА.

Дорога од Києва до Вовчака неблизька – майже півтисячі кілометрів. Отож «на перекладних» добираємося на Волинь, до Свинаринського лісового масиву, у глибині якого і має свій одвічний земний осідок легендарне урочище Вовчак. А в «бусику» разом з нами, журналістами «Українського репортера», – учасники кінозйомок: двоє «солдатів» німецького Вермахту Володимир Боголій і Геннадій Аксьоненко з київського клубу історичної реконструкції «Вертикаль», актор Костянтин Афанасьєв, помічниця режисера Наталія Галушко.

Вовчак чекає. Мчимо. У ніч. Бо завтра вранці тут мають розпочатися зйомки кінострічки «Шлях поколінь» про долю колишніх воїнів УПА, зв’язкової полковника УПА Клима Савура Ганни Абрамчук та упівця Степана Петраша. Вони живі й понині. Це і буде несподіванкою для глядача – зустріч з героями. Творчий задум автора сценарію, продюсера Михайла Ухмана у цій кінороботі сягає аж по сей день – війна з московією незбагненим чином перегукується з життєписом повстанців, в тому числі з Вовчака. Втілювати усе це в кіно узявся режисер Володимир Сидько.

Дорогою знайомимося з говірким водієм мікроавтобуса, на борту якого «прописалася» доладна емблема з надписом «Серце патріота». Сей чоловік із тих, хто викликає довіру і велику повагу. Сергій Іванович Балицький – з Луцька, волонтер, допомагає воїнам ще з початку війни з Росією. Його волонтерська доля – це сотні і сотні «човникових» рейсів на схід. До речі, він ще й депутат Луцької міськради.

Про таких добрих і сміливих одчайдухів гуманітарної місії також варто знімати кіно. Бажано щоб у цій стрічці ще й були епізоди про нашу жахливу бюрократію і цинізм тилових «щурів», про викручування рук перевізникам, які доставляють на фронт гуманітарку від іноземних благодійних організацій, про хапуг різних мастей…

А поки що «Серце патріота» нас благополучно доставляє на Волинь. Зупинка на короткий перепочинок на околиці села Мокрець, де причаївся «гостьовий хутір». А вранці – знову в дорогу. Звідси до Вовчака рукою подати. До нього ми добиралися вже на бувалому в бувальцях легковику «Фольксваген», за кермом якого сидів всезнаючий Василь Васильович Мазурик. Він – тутешній, директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ». За професією лісник. В салоні авто – червоно-чорний прапорець. Бандерівець. От і славно.

-Вовчак для мене розпочався 20 років тому, коли я вперше приїхав сюди, – торує стежину в розмові пан Василь. – Сам я родом із сусіднього Старовижівського району. Вовчак – колишнє невеличке село сумної долі. 32 двори було. Воно перестало існувати у повоєнний час, совіцька влада примусово розселила людей по навколишніх селах, себто усіх тих, кого не посадила і не розстріляла. Хоча практично усі жителі були зв’язані з УПА.

Сільські хати, сади понищили, потрощили, спалили, а все що не згоріло загорнули бульдозерами… Сплюндрували ліс. Щоб і сліду не було. Ні од вулиць, ні од квітучих садів. Щоб геть вицвіла і назавше затерлася пам’ять про це поселення. З часом Вовчак почали брати в облогу дикі хащі, місцина заростала дичками – яблунею, грушею, тереном… Хоч трохи поодаль колишнього села зберігся давнішній ліс, є кілька дубів, яким по 350.

Моя біографічна сторінка у Вовчаку розпочалася з того, що ми висадили ліс, – котиться далі наша бесіда. – Зробили огорожу довкола довоєнного сільського цвинтаря. Там і досі – посічені кулями надгробки: більшовицькі «стрибки» (каральні загони НКВД. – Ред.), вправляючись у стрільбі, глумилися…).

Сьогодні у Вовчаку є типова селянська хата 1906 року. Але вона не звідсіля – із села, що неподалік. Ми її зберегли від руйнації, перевезли, не розбираючи (!), до Вовчака. Зробили це за допомогою двох потужних тракторів К-700.

Ця оселя зі своєю історією. Тут виросли дві сестри-повстанки Сачук. Вони закінчили курси медсестер тут, у Вовчаку, на базі УПА.

-А яка ж їхня доля?

– Сиділи, – стиха мовить пан Василь… Вберегтися од того звіра – НКВД – було майже неможливо. Бабуся з родини Сачуків похоронена на вовчаківському цвинтарі.

Єдина оселя у Вовчаку.

Поступово наша бесіда прибивається і до берега сьогодення. Власне, сам Василь Васильович горне слово до нинішнього життя-буття. А воно багато у чому змаліло і зміліло. На жаль, не беруть гору розквіт, благополуччя, а все більше даються взнаки економічна скрута, не припинив наступ розор, бере в лещата безвихідь. Тому чимало волинян їдуть по світах у пошуках кращої долі, шукаючи там заробітків. Оце обміління видно навіть по тутешніх сільських хатах – уздовж дороги ми не побачили новобудов, словом усього того, що зветься розвитком, благополуччям, щасливим і заможним життям. Люди виживають, як можуть. Тримають худобу, здають молоко. Мають домашню господарку.

Женемо подалі думку про те, що багатостраждальний український народ мав би жити не гірше, аніж італійці чи іспанці. Цю тему давно вже орано й переорано, як мовиться. Тільки ось зачепилося одне: тисячі бійців УПА, які полягли в боях за вільну Україну, вірили, що рано чи пізно рідня земля буде без кайданок, квітучою і заможною. Так, сьогодні ми є свобідними, але чи заможними? Олігархи собі збудували рай земний. І вони, на відміну від простого народу, не згадують про героїку Української повстанської армії, не шанують подвиг звитяжців.

-Але якби не було багаторічної боротьби УПА, то ми б не чули української мови, у храмах не правилося б нашою рідною мовою. І ми вже були б з вами там, де ходять білі ведмеді, розкидані по «сибірах» дрімучих.., – ці слова ми почули із вуст отця Никона у Церкві Всіх Святих Землі Української, який благословив творчу кіногрупу на благополучний початок зйомок.

Цей дерев’яний храм є новим, його споруджено у Вовчаку нещодавно. Поруч і та сама давнішня хатинка, про яку говорив Василь Мазурик. Довкола – тин, до людей горнуться чорнобривці, мальви, соняхи. Майоріє червоно-чорний стяг. Біля присьби бачимо котушку старого колючого дроту.

-Німецька штуковина, – пояснює Василь Васильович. – Хлопці відкопали…

В оселі досить затишно, в усьому проглядається українство – і у вишитих рушниках, і у предметах домашнього побуту. Лише дещо дисонує зброя на лаві, стільцях – гвинтівки, автомати, гранати, польові телефонні апарати, амуніція. Учасники клубів історичної реконструкції готуються до кінозйомок. Вони приїхали з Києва, Львова, Луцька, Ківерців, Кам’янки-Бузької.

Перший праворуч – Олександр Якубишин.

За сценарієм сьогодні – сцена бойової сутички у лісі між чотою повстанців і загоном «СС» Вермахту. Упівці влаштували засідку.

А поки що – «братання» вояків на галявині. Багато хто з них зустрів тут старих друзів, однодумців, тому й розпитують про те, про се. Жартують, показуючи на тин: «З цього глечика москаль пив молоко…»

Про щось спілкуються між собою режисер Володимир Сидько, автор сценарію Михайло Ухман і відомий актор Назар Борушок, який грає роль командира повстанського загону. Чути, що обговорюють, якою саме має бути ця пастка для гітлерівців. Немає сумнівів, що Назар зіграє класно, здається, йому ця роль пасує. За півгодини він вже буде «в образі», вдивлятиметься в бінокль на краєчку лісу, даватиме настанови бійцям.

«Противники» готуються вирушити до місця «бою». І раптом:

-А ваша форма не підходить. Будь-який експерт скаже, що вона не з цієї «опери».

Це режисер по дружньому радить одному з учасників «масовки» побути поки що «на лаві запасних». І доречно. Бо чоловік одягнув френч якого партійного працівника (принаймні так здалося). Загалом учасники клубів історичної реконструкції виглядали досить добре – багато що з їхніх амуніції, обмундирування є або ж оригінальним, або точною копією, виготовленою, пошитою навіть з матеріалів, тканини того періоду.

Володимир Сухенко (ліворуч) і науковець Євгеній.

Наприклад, науковець Євгеній зі Львова (клуб історичної реконструкції «Гренадер»), який грає роль командира підрозділу «СС» у званні шарфюрера (на світлині), показував нам оригінальний німецький протигаз (навіть із засобами для протидії газовому отруєнню!). Отож «шарфюрер» – майже справжній. І підсумки для набоїв тієї доби. І польова сумка. Два ножі також оригінальні.

Євгеній каже, що він з колегами шукають форму по всіх усюдах, в тому числі за кордоном, купуючи за чималі гроші. Своє хобі називають «залізною хворобою».

Історичними подіями захоплюється і Микола Олександрович Свиридюк, вчитель технічних дисциплін з луцької школи №25.

-З 2014 року ми почали займатися історичною реконструкцією, – розповідає. – Побували «в боях» і у Європі. Я мав свою роль у «підрозділі», який був створений з українців і поляків, що воювали в наполеонівському війську. Беремо участь у різних заходах у складі Стрілецького братства. Торік співпрацювали на ниві історичної реконструкції з УПА. Пошили костюми, «дістали» зброю. У нас навіть є хороший майстер (наш кутюр’є!) з пошиття костюмів. Має неабиякий талант до цього. Наприклад, за кілька днів пошив нам форму.

Захоплюється цією справою і колишній військовий льотчик Олександр Якубишин з Луцька, який може годинами розповідати про різні стволи. І не дивно, адже колись давно, ще за радянських часів, ремонтував мисливську зброю, захоплювався полюванням. Каже, що потяг до зброї передався від діда-прадіда. Говорить, що сьогодні у нього полювання відійшло на задній план, бо серце вабить історична реконструкція. Саме на цій ниві відтворення давнішніх подій він знайшов справжніх однодумців.

У групі реконструкторів і викладач Східно-Європейського університету з Луцька Василь Миколайович Войтович. Він каже: «Мого діда рідний брат – Андрій Войтович – тут, на повстанській базі, був у штабі секретарем. Відсидів в радянських таборах 10 років.

Нещадно перемелювала, калічила людські долі сталінська система. Страшні часи.

На передньому плані, з пов’язкою на рукаві – Василь Войтович. Крайній праворуч – Назар Борушок.

Познайомилися ми і з Володимиром Сухенком з Кам’янки-Бузької. Про свою колишню професію каже: «Фахівець на всі руки в геології». А на полі «бою» був і кубанським козаком у війську Вермахта, і червоноармійцем, і російським імператорським солдатом. Грав роль і німецького вояка періоду Першої світової.

Сьогодні Володимир Борисович – в лавах УПА, на плечі – ручний кулемет Дегтярьова. У родини Сухенка – особлива і цікава історія (про що ми й довідалися).

У сиву давнину заможна родина Сухенків мешкала у своєму родовому селі Усівка (нині – Згурівський район Київської області). Дід Володимира Борисовича, колишній штабс-капітан царської армії Іван Сухенко під час Першої світової війни служив в авіазагоні знаменитого льотчика Петра Нестерова. Був авіатором-спостерігачем. І мав хобі – грав у народному театрі Миколи Садовського. Івана Сухенка радянська влада посадила на 10 років за «контрреволюційну діяльність». Відсидів 7. Помер в 1971-му.

Запримітили ми і упівця-вояка у розкішній вишиванці (на фото). Назвав себе: Михайло Курдельчук з Луцька. Пан Михайло вчителював у початкових класах, вів інформатику. А вишиванку вишив йому батько – Григорій Пантелеймонович, викладач педучилища.

Зачинаємо з Михайлом Григоровичем коротку розмову про нинішню війну з москалями. Він, як і всі українці, мріє про перемогу над окупантами: «Їх сюди ніхто не кликав, це – наша земля!».

Так колись казали і славні воїни Української повстанської армії. Ми знову б’ємося за волю України, протистоїмо лютій орді. Про це і повнометражна кінострічка «Шлях поколінь».
Автор сценарію, Михайло Ухман, добре знає, що таке війна. Адже сам – боєць ДУКу, як військовий журналіст готує матеріали про воїнів. Він записав і спогади колишніх упівців, які постраждали від сталінського режиму. Михайло був дуже вражений розповідями цих героїв про звірячі тортури у більшовицьких катівнях, яких зазнали дівчата і хлопці періоду героїчної боротьби УПА. Ці люди з неймовірною силою волі залишилися незламними, їх не змогла задушити інквізиція НКВД-МГБ. А хіба не такий героїзм показують сьогодні на фронті наші воїни?! Ось звідкіля витоки…

Вадим Степасюк.

«На крові тих, що впали на полі бою в обороні рідних хат, сімей і населення, в наступі на гестапівські та енкаведистські гнізда й загони, в індивідуальному двобої в час конспіративної роботи, на крові тих, що замучені по тюрмах і таборах, виросла безсмертна легенда воюючої поневоленої нації, що вогненним смолоскипом горить у серцях і думах народу й освічує шлях у майбутнє. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна буде слава впавшим героям, що склали своє життя на жертівник нації. (З Декларації Проводу ОУН.)

Ми готуємося до лісової засідки. Актори поділені на дві бригади: одних режисер називає «упівцями», інших – «панове нацисти». Він дуже турбується, щоб перед упівським загоном трава виглядала «не зім’ятою». Боронь Боже ходити тут.

Командир упівців Назар Борушок перевіряє свій «ППШ». Десь гуркотить «німецький» мотоцикл, а по хвилі все стихає. І ми чуємо чийсь вигук: «Заглох!». За десять хвилин на кіномайданчик долинає вісточка: у мотоцикла заклинило «ведуче» колесо «коляски». Потрібна допомога.

“Змусимо поліцая працювати. Накинемо шлею на шию – нехай тягне мотоцикл!”, – жартують актори.

Раптом на прохання полагодити «чужинську» техніку відгукнувся «солдат Вермахту» Ігор, сам з Луцька, слюсар-механік з ремонту автомобілів. Отож тямущий у цій справі. Згодом він скаже нам про боротьбу УПА: «Шкода, що так багато славних хлопців загинуло. Але якби їх не було, то не було б і нинішнього патріотизму. Не було б на кого рівнятися…»

Урочище Вовчак – це наша славна історія. Тут, у лісових масивах на межі Турійського, Володимир-Волинського та Локачинського районів Волині 14 жовтня 1943 року, на свято Покрови, зродилася УПА.

Як свідчать документи й розповіді учасників, «таємні курси, військові школи та опорні пункти УПА почали виникати на Турійщині наприкінці літа 1942 року. Читаємо:

«Непрохідна місцина довкіл Вовчака чи не найкраще підходила для таких цілей. Перший опорний пункт заснувала неподалік група нелегалів-оунівців з Галичини. А вже навесні 1943 року почав діяти цілком боєздатний повстанський загін з двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Для потреб “Січі” спішно збудували кілька тартаків (лісопилень), де робота не припинялася ні вдень, ні вночі. Невдовзі в урочищі “Вовчаки” виросли корпуси госпіталю, штабу, казарм, складів, гарбарні, пекарні, коптильні, кузні, різноманітних майстерень та підстаршинської школи. До речі, у гарбарні шкіри виправляли спеціалісти-чехи, а в зброярнях працювали колишні червоноармійці, яким вдалося втекти з фашистського концтабору у Володимирі-Волинському. Вони брали участь і безпосередньо в бойових операціях повстанського загону “Сосенка” (Порфира Антонюка), несли службу в гарнізонній караульній сотні.

Німцям загін дошкуляв відчутно, адже, окрім легкої стрілецької зброї, мав кулемети, гармати і навіть… один трофейний танк, відремонтований своїми ж умільцями. Усі спроби знищити “Січ” провалювалися, бо довкіл стояли застави, добре діяла повстанська розвідка і контррозвідка, опорні пункти мали телефонний зв’язок.

А в рейди відділи куреня “Орла” вирушали не лише на конях, а й вантажними та легковими автомобілями, мотоциклами. Після блискавичних і здебільшого успішних операцій бойові групи швидко “розчинялися” у недоступних для ворога потаємних місцях Свинаринського лісу. На допомогу “Волинській Січі” у найскрутніші моменти приходила сотня “Бистрого”-Пашкевича з Любомльщини, курінь “Вовчака” Олексія Шума з-під Мацейова та повстанці з Львівщини…»

Директор історико-меморіального комплексу «Вовчак. Волинська Січ» Василь Мазурик доповнює, що в загонах УПА воювали не тільки українці, але й вірмени, казахи, євреї, росіяни, був навіть… бельгієць. Він знав три іноземні мови, зі своєї радіостанції виходив на Європу, розповідав про боротьбу УПА. Бельгієць не став відходити на захід, десь у цих лісах він і «пропав»…

Вовчак для кіногрупи є приязним (свої!), і водночас дошкуляє комарами. Ще й спекотно. Мотор! Камера! «Стрекоче» у повітрі дрон. Загін «СС» кілька разів повертається на вихідну позицію. Ще один дубль. І як ці чоловіки витримують у цьому обмундируванні таку спеку? – подумалося.

А «вояки» в перерві жартують: «Хлопці, підніміться, бо гранату простудите».

«Увага! Уявіть себе на полі бою…» Це вже режисер дає настанови.

На лісовій дорозі знову вигулькує колона «фашистів».

«Увага, може бути вибух!». Але щось не спрацьовує.

«Запали погані», – хтось коментує.

Утім, по хвилі – і «вибухи», і автоматні, кулеметні черги. Зі свого «Дегтяра» б’є Володимир Сухенко. З «ППШ» вибігає Назар Борушок, дає декілька влучних черг по «ворогу». З «Вальтера» відстрілюється «поранений» «шарфюрер СС», якого намагається винести з поля бою «солдат» Володимир Боголій. Сміливо діє упівець, актор Костянтин Афанасьєв.
Стоп. Пауза. Епізод знято? Хоча чується: «Всі хто вмер, лежать мертвими». Ще працює камера.

І знову настанови: «Не вживаємо таких слів: «Чого ти, скотина, прийшов на нашу землю? І слово «скотиняка» також не промовляємо…».

Нарешті все замовкає. Фініш. Але тільки сьогодні. Попереду – нові епізоди зйомок.

Вовчак нарешті відпускає нас зі своїх обіймів. Знову стежки привели до центру колишнього села. Тут височіє дуб-довговік. О, він багато що назнав… Ще кремезний. Доторкаємося до нього. Щоб набратися сил. І повстанської енергії.

 

Слава Героям!

Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото «Українського репортера»

Відеорепортаж з Вовчака:

 

Like

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *