“Радію як дитина, коли просять намалювати портрет воїна, з яким все гаразд” – художник Ребров (+відео)
В перші дні широкомасштабної війни київський художник Володимир Ребров, як і мільйони українців, побачив, яке суцільне горе і жахіття принесли російські окупанти на нашу землю.
«Я зрозумів, що кольорові фарби десь зникли, їх «вимкнули» ніби якимсь перемикачем, – розповідає митець. Кореспонденти “Українського репортера” попросили Володимира Реброва розповісти про особливості творчої діяльності у воєнний період.
– Ваші два альбоми, які побачили світ, – у чорно-білих кольорах, хоча є жовтий і голубий. Що вас спонукало, пане Володимире, узятися за олівець одразу після початку російської навали?
– До війни я створював дуже кольорові роботи, – розповідає митець.- Вони були сповнені любові, я намагався показати весь спектр кольорів, емоцій. Адже життя настільки різнобарвне, кольорове, тому завжди намагався передати це в картинах. Працював олійними, акриловими фарбами, розмальовував приміщення, працював над дизайном інтер’єрів, оформлював ресторани. Але 24 лютого, коли ми прокинулися від вибухів російських бомб та ракет, змінило все. Перше бажання того чорного ранку – врятувати життя… Перед очима – черги у магазинах: люди закуповували продукти, цигарки, все-все. Ми бігли у найбезпечніше місце – метро. Знаю, що багато киян збирали тривожну валізу: ліки, речі, корм для домашніх тварин тощо. А я, як творча людина, не був готовий до такої побутової, але важливої справи. Нашвидкуруч схопив лише течку з папером, олівець, бо знав, що треба буде малювати. Психологічно це було важливо для мене. Хоча не знав, про що буду малювати, думки зводилися до одного – це єдиний антистрес у тих умовах. А фарби не узяв, хоча тоді ще не здогадувався, що вони вже не існували в моєму житті. Коли прибігли в метро, я дістав аркуш і зробив там перший малюнок – дівчину, яка плаче жовто-блакитними сльозами. В метро я бачив стільки сліз! Люди не знали, як рятуватися, вони були шоковані. Наступний малюнок також про побачене в метро: діти, поруч – домашні тваринки (котики, песики), суцільне горе, жах од війни, розпач. І тоді я зрозумів, що фарби зникли, ніби їх вимкнули у кожному з нас. Але залишилися два кольори – жовтий і блакитний. Ніколи не думав, що вони так гармонійно поєднуються і є настільки красивими. Сприймав їх як усі кольори. А вони ж особливі! Навіть малесенький синьо-жовтий прапорець на чорно-білому малюнку одразу сприймається, ти його миттєво бачиш. Він ніби вривається у твою свідомість, акцентуючи увагу на цьому. І ти розумієш, наскільки ці кольори крутезні.
– Як довго тривала ваша творчість в метро?
– Жили в метро десь два тижні, вдень копали окопи, а вночі я малював. У мене є історія про «життя в метро». Перші малюнки створив на аркушах в клітинку (вони з тієї течки, яку я узяв замість тривожної валізи). Через два тижні, коли ми були в більш безпечному місці, у мене закінчився папір у тій течці і тоді я вирішив придбати вже нормальні аркуші. Продовжував цей літопис. Коли зробив перші десять малюнків, зателефонувала подруга і запропонувала написати 12 малюнків для календаря. Я здивувався – швидко намалювати нереально. І що ви думаєте? На сьогоднішній день вже створив близько чотирьохсот малюнків. До речі, а календар усе ж побачив світ.
– Особливістю вашого фотоальбому-двотомника є те, що поруч з малюнками розміщено поезії, які доповнюють роботи. Чому обрали саме такий формат?
– У кожного українця війна щось забрала. У мене є знайомі, які після 24 лютого не змогли створити жодного малюнку. Але для творчої особистості війна стала певним поштовхом для плідної праці, так би мовити 24 на 7. Люди, які раніше зовсім не малювали, не писали віршів, почали це робити з якоюсь шаленою пристрастю. Я був вражений… Соціальні мережі стали платформою передачі інформації, підтримки. І до мене стали звертатися поети з проханням поєднати малюнки і поезію. Звичайно, не я писав для їхніх творів, не вони створювали вірші для моїх картин. Ми просто робили одну й ту ж творчу справу окремо. А потім ми знайшли один одного і наша творчість поєдналася як пазли. Багато моїх малюнків прикрасили чимало поетичних збірок. До речі, у моїй творчості мені допомагає Ліа Романова, редактор, дизайнер, вона зробила багато відероликів, як я створюю малюнки. Працюємо з нею у творчому тандемі.
– А як народилася ідея створити альбом малюнків, видати його у світ?
– Коли намалював близько семидесяти малюнків, підписники в соцмережах запропонували – обов’язково зробіть альбом. Бо це новітня історія, яку ви пишете у своєму літописі.
– Нам відомо, що до першого тому увійшов і ваш вірш.
– Так, є один короткий вірш, який я написав за весь час війни. Він розміщений поруч з моєю роботою, на якій зображено воїна – дружина разом з донькою проводжає його на фронт.
-Що вас надихає на нову картину: почута новина, розповіді знайомих, друзів?
-Щодня у моїй душі, те, що й в усіх українців – країна воює… У мене є історія – ранок без війни: одного разу я прокинувся й так тихо довкруж. Промайнула думка, що воєнне жахіття – якийсь страшний сон. Що це неможливо у 21-му столітті вчинити криваву бійню в центрі Європи. Але потім все та ж жорстока реальність: повітряна тривога, на нас летять ворожі ракети, щоб вбивати мирних українців. Сідаю за робочий стіл, вмикаю телевізор – війна знову наповнила мене до країв. Малюю.
-Героями ваших картин є також реальні воїни. Вони просять намалювати портрети чи їхні рідні звертаються із цим до вас?
-Ви не повірите, але я ніколи не вважав себе портретистом. Але після того, як я почав створювати малюнки воєнної доби зрозумів, що не можу пройти повз наших героїв. Дуже важко малювати портрети з фронту – перед тобою світлина, на якій воїн: втомлений боями, але сповнений відваги, рішучості. Однак він ще не знає своєї сумної долі, що загине… До мене зверталися рідні полеглих бійців з проханням намалювати портрети героїв. Але багато портретів захисників малюю, коли дізнаюся про ту чи іншу історію у стрічці новин, пов’язану з цією людиною. Або ж побачив щось особливе в очах воїна, і воно зачепило моє серце. У мене був випадок, коли я намалював захисника, а потім до мене зверталися з фронту й запитували: «Мабуть, ви мене намалювали. Я у соцмережах побачив…». Радію як дитина, коли мене просять намалювати портрет воїна, з яким все гаразд.
– Цікаво, а як художник зобразить нашу перемогу? У яких кольорах?
– Це питання багато разів поставало переді мною. На кожній виставці люди просять зобразити перемогу над ворогом. Не знаю коли, але ця картина стовідсотково буде. Кольорова.
Бесіду вели Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід Фосевич
Малюнки Володимира Реброва, Фейсбук-сторінка художника
Фото на головній сторінці з Фейсбуку Володимира Реброва.
Дивіться також ВІДЕО:
