Поет Петро Перебийніс: “Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму”(+відео)
Травень-червень – особливий період в житті блискучого поета, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Петра Перебийніса. Адже у цьому часовому відтинку збіглося дещо з того, що миле серцю письменника – і День Києва, і День журналіста України, і День народження.
Отож «Український репортер» має нагоду сказати вітальне слово на адресу знаного і шанованого митця, нашого старшого колеги з журналістського цеху, згадати фрагменти бесід.
6 червня Петро Мойсейович приймав чисельні привітання з Днем народження. Нам приємно виокремити такий цікавий факт з його біографії. Скажімо, жоден український поет не має у своєму послужному списку 33 (!) стрибки з парашутом. Наш іменинник давно закоханий в небо, недаремно ж під час армійської служби його називали “поетом ескадрильї”. Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.
Поетові сьогодні сумно, що «слово української журналістики змаліло, видихнулося (вивітрилося)». І каже: «Бо так вигідно державі. Державні медійні ресурси працюють на задоволення кланових, олігархічних потреб. Це факт».
Він дорікає і чиновникам, які зобов’язані дбати в тому числі й про фронт культури. Говорить, що «їм це не болить. І не тільки не болить. Вони чужі нам і часто працюють усупереч культурі. Вони цю культуру не сприймають і не люблять. Не люблять навіть української мови. То як їм щось там робити, якщо це не їхнє? Звідси все і починається…»
Ми поцікавилися думкою Петра Мойсейовича й про таке: чи не здається йому, що суспільство й досі інфіковане такою страшною бацилою, як культ особи? І це особливо відчувається у Києві.
«Столиця стала центром антимоди, – підмічає наш співрозмовник. -Суцільне вихваляння! Тут прославляють начальників і проводять наради за нарадами. Ми так і не позбулися цього вождизму. Я ось, до речі, писав у своїй п’єсі «Коридор»: “Та що вожді! Стократ від них страшніші немилосердні вождики, вождята”. Це вже тенденція. Бо коли аналізуєш ситуацію, намагаєшся “видобути” щось про життя району чи містечка на сайтах місцевої влади, то чого тільки не начитаєшся! Знову і знову – суцільне вихваляння: районний керманич поїхав туди-то, перерізав стрічку там-то… І ці вождики не розуміють, які вони смішні, якими вони постають в очах людей. Але ніхто з них не поїде в село і не запитає пенсіонера, чи є у нього гроші на оплату комунальних послуг, чи має він за що буханець хліба купити.
А спробуйте достукатися до якогось керівника і вирішити якесь питання! Найменший чиновник так надметься, що ти не знаєш, як себе з ним вести. Скажу ще й таке: зайдеш в якусь установу, почнеш розмовляти українською, а очі не ті, тебе не хочуть обслуговувати, якщо не звертаєшся до них російською. Хіба це нормальне явище? Або спробуйте зателефонувати до якогось чиновника. Марна справа! Можна годинами слухати їхню музичку в телефоні. Я люблю музику, але їхні мелодійки мені не потрібні. Елементарної довідки неможливо дістати. Бюрократія розвелася до найвищого рівня, такої світ не знав, вона з’їдає всю нашу культуру. Треба на найвищому державному рівні пильно подивитися на проблему бюрократизації нашого життя. У нас – повне відособлення держави від людини. Скільки гасел лунає перед виборами: усе для людей. А де це “усе”?
…Чогось у державному апараті бракує, аби бути ближче до людей. Дедалі більше віддаляються чиновники від людей. У нас прірва між простим народом і так званою елітою, і ця прірва збільшується катастрофічно. Для кого ж тоді всі блага мають бути, як не для людей? А люди нічого не одержують від держави. Погляньмо, що діється у сільському господарстві.
Тваринництво загублено, цукрова промисловість у занепаді. Молока свого не маємо (людям невигідно корів тримати). Вирощений фермерами урожай продаємо зерном, тобто сировиною, а мали б давати готову продукцію”.
Ще запитання: коли ви заходите до книгарні у Києві, які думки зринають?
«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».
Зринула в розмові й пекуча тема. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.
«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:
Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.
Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”
Дозволимо собі процитувати дещо:
“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,
Ще будем жити, будем жити,
повстане витоптане жито і встане скошена трава!”
Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.
Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:
«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.
Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.
…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:
Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?
Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:
Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…
Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».
На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:
«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…
Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.
Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».
Редакція “Українського репортера” щиро вітає Петра Мойсейовича і зичить йому многая літа. Нехай життя і далі окрилює Вас, дорогий імениннику, надихає на розкішну поезію! Щоб Ви повсякчас почувалися чудово! “Ще будем жити, будем жити!”
Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА
Фото на головній сторінці: поет Петро Перебийніс в редакції “Українського репортера”.
Фото Олексія ІВАНОВА
