Фронтовичка “Пума” і всі-всі. Репортаж із зали суду (+відео)
На суддівський стіл покладено матеріали про «Пуму», себто про киянку Інну Грищенко, колишню фронтовичку з «Правого Сектора», волонтерку.
Київський апеляційний суд розглядає скаргу адвоката Масі Найєма на рішення Печерського райсуду про обрання запобіжного заходу Інні Грищенко. Її було узято під варту 5 листопада 2019 року. В ізоляторі має перебувати упродовж двох місяців.
Представники обвинувачення вважають, що начебто вона допомогла своєму чоловікові Владиславу Грищенку («Бучі») виготовити саморобний вибуховий пристрій. «Бомбу» було начебто прикріплено до автомобіля одного із прикарпатських комерсантів, але вона не вибухнула. Родина Інни (і вона сама) називають цю справу сфальшованою.
Що скаже апеляційний суд? Чи замінить камеру ізолятора, де нині «Пума», домашнім арештом, як і просить адвокат? Хтозна.
В судовій залі, а також в коридорі – хмари людей. Ніхто не хоче прогнозувати, яким буде вердикт. Тривожно. Якесь колюче затишшя перед бурею.
А до скляного «акваріуму», де видніється «Пума», не дістатися. Багато хто хоче крізь малесеньке віконечко потиснути руку фронтовичці, привітатися особисто, підтримати добрим словом, підбадьорити. Інна тішиться, що прийшли милі серцю бойові побратими, друзі, що так багато правдивого українства на цій казенній території.
Почувши, що донька, дев’ятикласниця Даринка (на прохання людей!) почала співати Гімн України, Інна ледве стримала себе, щоб не розплакатися. Її очі стали вологими. Але тільки на мить. Вона знову опановує себе. Знову емоції під контролем.
І в Даринки на очах сльози. Позавчора вона прийшла до будівлі суду з плакатом: «Мамо, я тебе люблю!».
Одразу після арешту мами дідусь з бабусею десять днів переховували Даринку – вважали, що таким чином убезпечують Інну від можливого тиску слідства через доньку.
Сьогодні Даринка, поклавши руку на серце, разом з усіма співає: «…Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». «Пума» також виконує Гімн.
Співає і дідусь Даринки – Петро Миколайович Смоляр, і бабуся – Євдокія Калениківна, і волонтерка Ореста Бріт, і громадський активіст Назар Приходько, й працівники суду, й інші, інші.
Лише представник державного обвинувачення прикипів до своєї лави, навіть не підвівся. Мовчить. Ані пари з вуст. Відвертається.
Оце так психологічна картина. Хоч кіно знімай про чорне і біле! Державна людина з прокуратури абсолютно не реагує на Державний Гімн! Люди виконують наш Славень-Гімн, а прокурор мов язика проковтнув. Боїться, що перепаде на горіхи від начальства? Чи, може, відомчими інструкціями не передбачено гуртом з народом виконувати національний гімн? Це – принципова позиція чи – тотальний страх, який побиває в душі все?
Треба було бачити очі людей, якими вони споглядали цю мовчазну фігуру, що представляє державне обвинувачення.
А які ж слова красиво-щемкі, клятвенні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…»! І в кого ж вони одвічно на серці лежать? В простого народу. В народу-воїна.
Поруч з тим клятим «акваріумом» стоїть батько Інни – Петро Миколайович Смоляр (на фото), з пишними козацькими вусами, що вже вбралися у срібло, у вишиванці з червоним і чорним мереживом. Каже, що вишиванку подарував побратим на фронті.
«Червоне – то любов…». Батькові не те що болить страждання доньки, його це ріже по живому. Ген Інна зіперлася коліном пораненої ноги на лаву – так легше. Це вже згодом нам скаже мама Інни, що інша нога в доньки також є проблемною: «Останнім часом їй і кілька східців важко було здолати. Вона ж постійно на ліках». «А чорне – то журба…»
Інну було поранено на фронті – прикривала товариша під час ворожого обстрілу. Там, на передовій, до неї й притулився-пришпилився незвичний позивний «Пума». Мама Інни каже, що в цивільному житті з цим псевдо вже всі звиклися, зріднилися. От «Пумою» і кличуть-величають.
Певний період Інна працювала у «Veterano Pizza». Потім стала на стежку власного малесенького господарювання, її «коньок» після війни – сфера харчування. До цього душа лежить, і це те, що вона уміє. Її часто можна було побачити у шпиталях, бо допомога пораненим воїнам – закон для «Пуми», як і для усієї їхньої родини. До речі, Інна – юрист за фахом.
Ось у цій сім’ї сповна відчувається оголений нерв російсько-української війни.
«Дєд» – фронтовий позивний Петра Миколайовича Смоляра. Знову про давнішнє сказане, як одного дня пенсіонер Смоляр зібрався на фронт…
– Чоловік дуже конспірувався – поклав свої речі до рюкзака внучки Дарини і заховав, щоб я не здогадалася… У нас – двоє дітей, усі – воювали, зять також – на фронті, і чоловік туди ж… Ви не уявляєте, які у мене були відчуття. Але я знайшла той рюкзачок.., – згадувала дружина Петра Миколайовича пані Євдокія.
Сьогодні, в приміщенні суду Євдокія Калениківна спонтанно знову торує доріжку до давнішнього вчинку свого чоловіка, стиха кажучи нам:
– Я ж боюся, щоб він знову тишком-нишком не зібрався на фронт. Він такий, що може…
На передовій «Дєд» був центрі спеціальних операцій ВМС України. Служив у підрозділі, який займався глибинною розвідкою у ворожому тилу.
У лютому 2014-го доброволець Петро Смоляр прибув на армійський полігон.
– Мені наказали зайти до кімнати, на співбесіду, – згадував Петро Миколайович. – У приміщенні побачив чотирьох командирів. Вони поцікавилися, як я сюди потрапив і чому взагалі пішов воювати. Відповів: хочу в 12-й батальйон, бо там воює син Микола. І донька Інна також на фронті, а я прийшов допомагати дітям. Раптом усі офіцери, ніби по команді, стали струнко і віддали мені честь…
Знову ж психологічна картина. І яка! Офіцери-воїни віддали честь добровольцю-пенсіонерові. Не по інструкції. І не по команді. За велінням серця!
У нашій же ситуації з прокурором править бал інше: нема вказівки – Гімн не співається. Прокурор не співає Державний Гімн, навіть не підніметься з лави, бо нема інструкції. Дико.
У 2016 році сержант Петро Смоляр повернувся з доріг війни. У чорній формі з шевроном «морських коників» (спецпризначенці!), в тільнику, в чорному береті.
Коли усю сім’ю Смолярів столична влада запросила до Колонної зали Київради для вручення нагороди Київського міського голови «Честь. Слава. Держава», юна Даринка одягнула чорний берет дідуся. Ось вам і спадкоємність поколінь! У якій державі ще є подібне?!
З тих під дівчинка вже підросла, вже й до фінішу котяться шкільні роки. Сьогодні вона, ніби між іншим, каже, що уроки «не лізуть до голови», бо ж всі думки про маму. Й печуть душу оті ненависні обшуки упродовж семи годин, ота жахлива невідомість, з якою зіштовхнулася її родина.
Досі сім’я не може відігнати у непам’ять візит слідчих із судовою ухвалою «Ім’ям України». Петро Миколайович дивується, навіщо під час обшуку слідчі вилучили його форменний одяг, у якому він щодня ходить на роботу (працює охоронцем в комунальному підприємстві). Вилучили навіть його черевики-берці 44-го розміру. Фронтові берці. Невже вони можуть бути речовими доказами у кримінальному провадженні стосовно доньки Петра Миколайовича Інни Грищенко?
Інна носить 38-й розмір взуття. У її батька – 44-й. Це ж яку треба мати фантазію, щоб чинити такі слідчі дії?! «Ім’ям України», кажете?
Але не це пропікає душу бувалого солдата.
– Вони забрали ще й старенький мій кнопковий телефон. Його мені на фронті волонтери подарували. А там – всі контакти побратимів, моїх бойових товаришів, – бідкається Петро Миколайович. – Я ж їм постійно дзвоню.
Минулого вівторка підтримати родину свого сержанта приїхав його колишній командир з отих мужніх спецпризначенців («морських коників»). Він – Народний Герой України. «Дєд» каже, що у його командира – більше 70 бойових розвідувальних рейдів в тил противника. Відчайдух, профі, володіє блискучою військової майстерністю. Він солдатське життя цінує понад усе.
Командир з «Дєдом» тепло обнялися, привіталися. Свої!
– Бачите, що коїться…, – стиха промовив сержант Смоляр.
«Встати, суд іде!». Суддя бубонить рішення. Ніби шмагає тим казенним словом, навідліг б’ючи. Інну Грищенко продовжать тримати під вартою.
Чому? Чому? Гришенко може зникнути, це – один із аргументів прокурора. Овва! Інна заявляє, що тисячу разів вже мала можливість виїхати з Києва, навіть на фронт. Але ж залишається в рідному місті. Тут – її домівка, її земля. За цю землю вона проливала кров. Тепер держава наказує Інні Грищенко: за грати! У жахливі часи живемо. “Душу й тіло ми положим..”?
***
Коли закінчився суд, мама Інни того вечора сказала нам, що зараз з чоловіком їдуть до шпиталю. Там лікується Смоляр-молодший, Микола, також фронтовик.
А наступного дня стежка-доріжка – до ізолятора тимчасового утримання, де перебувають діти: донька Інна, зять Владислав. Смоляри повезуть харчі, ліки… Так круто повернулося колесо долі.
І коли розвидниться в державі?
Світлана КОВАЛЬОВА, Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото «Українського репортера»
Читайте також:
