Чуже горе під куполом Верховної Ради (+відео, аудіо)
Це дівчатко з косичками якби могло, то розірвало б Путіна на дрібні шматки. У погляді – невигойний біль усіх українських дітей, які чекають з пекельних доріг війни своїх батьків, братів, сестер.. Чекають своїх рідних – тих, хто у рашистському рабстві, в казематах-підвалах, кого нещадно катують… Кого не шукає рідна держава. Кого немає в списках “на обмін”. Вбивча реальність.
До Верховної Ради зі своїм горем з різних міст і сіл дісталися рідні українських воїнів-захисників, які боронили нашу землю від путінської наволочі, а нині перебувають або ж у полоні, або ж є безвісти зниклими.
Вони воювали в батальйоні “Кривбас”. Матері, дружини цих солдатів, бойові побратими привезли з собою фотовиставку – світлини героїв. А ще прихопили ляльки-мотанки, дбайливо виготовлені дитячими рученятами, пряники з нашою символікою.
Високе парламентське начальство дозволило їм упродовж двох днів побути під куполом Ради з цими світлинами “Забуття – гірше зради”.
Дивіться відео: https://youtu.be/Z_fSX5KU1f0
Серця солдатських матерів аж криком кричать, немов звертаючись до держави: шукайте загратованих українських воїнів по всіх полонах-казематах, по всіх таємних путінських підвалах! Державо, не сиди, склавши руки!
Упродовж двох днів солдатські матері сиротливо тулилися до привезених фотоплощин зі світлинами своїх кровиночок. Перешіпітувалися між собою, гомоніли про свою біду і все виглядали…
А може, хтось із народних обранців та все ж відшукає дорогу (по килимових доріжках!) до цих фотостендів, зацікавиться долею полонених героїв, а то й спалахне праведним гнівом, чому досі немає державної програми пошуку всіх, хто не повернувся з доріг цієї скаженої війни з московією. Може, хтось і з високої парламентської трибуни скаже слово про цю біду. Чому не діє державна машина з повернення тих, кого немає в офіційних списках “всіх на всіх”?
Даремно очікували. За два дні в районі фотостендів випадково опинилася депутатка (колишня регіоналка), але вона швидко накивала п’ятами, пробурмотівши: “Ето нє в моєй компєтєнції”. Іншу депутатку солдатські матері ледве вмовили підійти до фотовиставки: “Та ви хоч подивіться!”.
Сановна пані подивилася… Краєчком ока. І потім також десь розчинилася… І все. Оце й УСЯ увага “найновішого, наймодерновішого, найсправедливішого” депутатського корпусу. Глухо як у танку.
Депутатам це не болить. Не їхнє горе. Не їхній плацдарм. Не грошовитий. Їм не цікаво почути гірку правду про те, що насправді сталося на Дебальцевському плацдармі, в Іловайському оточенні.
Так – з великою образою в душі – і поїхали родини українських героїв з найвищого законодавчого органу країни. “Забуття – гірше зради”.
Це треба було бачити: із сесійної зали час од часу вискакували напомаджено-наштукатурені, розпальцьовані, позолочено-діамантові депутати й депутатки в костюмах і “прикидах” за 10, 20, 30… тисяч штук баксів й наводили різкість на кулуари… Де тут телекамери? Де прудконогі дівчатка з мікрофонами? Треба ж інтерв’ю давати. Вмикайте відеокамери! Щоб уся країна чула, бачила, тішилася, як народні обранці уболівають за простий люд, як тяжко працюють у Раді, як все віддають для фронту, як денно і нощно турбуються про звільнення українських полонених. А селфі! Десятки бажаючих активісточок й активістиків мріють бодай на хвильку притулитися до сіятельної персони. Ми й так можемо, й так… Профіль. Анфас. Блиск! Красунчики. Політичні зірки. Майже небожителі. Фото – негайно в соцмережі!
А тим часом поверхом вище біля своїх фотостендів “Забуття – гірше зради”, оформлених і привезених родинами воїнів добробату “Кривбас” (40-го батальйону), ветеранами боїв з путінською бандою, сиротливо сидів гурт жіночок. І дрібні, майже непомітні сльози накочувалися на їхні очі. Хоч вони вже усі сльози давно виплакали.
Й пробивалося на поверхню тихе, незрадливе слово про те, як тужно проводжали своїх хлопчиків на війну… Як стискувалося серце, коли чули: обмунирування з армійських складів, яке видали новобранцям, “розлазиться по швах”, як на сто воїв лише десять бронежилетів… І що солдатські шоломи “датовані” 1943 роком. І що доводиться на перших порах ходити в гумових пляжних капцях. І пити брудну воду з баюри. Таке і в страшному сні не навидиться. Але тут, у Верховні Раді, не сон, а страшне життя-буття. “Кривбасівці” відчували себе чужими на цьому святі ситого, вседозволеного життя. Нуль уваги з боку депутатського корпусу. Повний нуль. Абсолютний! Задзеркалля.
Ці добросердні жіночки, впокорені журбою і невигойною тугою, через два дні поїдуть до своїх міст і сіл, розкажуть про побачене й почуте “під куполом”. (Ліпше не розказували б.) І також через кілька днів роз’їдеться по заморських країнах, по розкішних готелях-курортах, островах і т. д. і т.п. сіятельне панство з депутатськими значками. Досхочу погуляє, без гальм забавиться на розкішних новорічних вечірках, похизується прикольними фотками у Фейсбуку та Інстраграм. Таких контрастів країна ще не знала. Йде шостий рік війни.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Розмова головного редактора “Українського репортера” Леоніда Фросевича з Оленою Іллівною Сугак, яка чекає з доріг війни сина Руслана. Бесіда в кулуарах Верховної Ради України.
Відеосюжет про фотовиставку “Забуття – гірше зради”:
