Козацький марш. Погляд з Америки
Часто пишу на сайт «Український репортер», а от читачам розповісти про себе так і не здогадався. А треба б було, адже прізвище на «-ов» бентежить деяких патріотів.
Взагалі-то в сiчеславському, чи то пак дніпропетровському, точніше – катеринославському селі мого діда нас звали Миненками, від імені Мина – сина мого пращура Якова. Той Яків утік із Тульської губернії від кріпацтва приблизно в 30-х роках XIX століття.
Мина вже був українцем, мало того, узяв за дружину полтавську козачку. Так воно і повелося в подальшому, і моя бабуся, Ликера Лимаренко, теж була з родини нащадків козаків. Тож про них я маю повне право писати!
І сьогодні з сумом помічаю, що нинішній «ренесанс» козацтва в Росії – це ще одна ознака деградації країни.
Поряд із повним занепадом освіти, науки, культури (в тому числі технологічної, що дуже важливо в наш час), руйнуванням системи управління і, ясна річ, моралі. Втім, «козаків» цих слід ставити в лапки, бо які ж вони козаки, ці блазні ряджені? Так, маргінали, зажадані путінською Росією. Вони патрулюють вулиці, вдираються до музеїв і театрів, перевіряють магазини – взагалi при ділі.
Навіть петербурзькі з’явилися! До речі, чи не нагадують вам їхні бляшані медальки липові дисертації та наукові звання російської «еліти»? Чи не одного поля ці ягоди? І чи не тому настільки близькі Донбас і Росія?
Пам’ятаю, на початку нульових проїжджав я повз Донецький інститут проблем штучного інтелекту, дивлюся, а там каплиця перед входом з’явилася – якихось реєстрових козаків. І самі вони тут же гарцюють на конях, у папахах, з лампасами. Навіщо каплиця у храмі науки? Навіщо козаки в інституті інтелекту, до того ж проблемного? І чому реєстрові?
За Польщі вони значилися в реєстрі короля, тобто отримували гроші за службу: за оборону від татар, інші корисні послуги – Москву там осадити, Стамбулу дулю показати. Але то давно було, і де та Польща. А ці у кого гроші отримують? І за що?
Пізніше слово «проблем» з назви закладу прибрали, але додали «державний». Не допомогло. Все одно зачах інститут. Воно й не дивно, адже у Донецьку і з природним інтелектом проблеми, що і показала доля Донбасу, коли він догрався до окупації Росією. До речі, частину міст там захопили і грабують їхні ж маргінали, які називають себе козаками Всевеликого війська Донського. Загалом, Донбас – це маленька Росія. Ну а Росія тоді – великий Дамбас.
Козаки. Доки вони на скрижалях історії і батальних полотнах, то виглядають грізно і мальовничо, недарма ж сер Артур Тойнбі виділяв їх в окремий тип цивілізації – річкові республіки. Але в новому російському інтер’єрі вони настільки огидні, що… є цілком природними. Як і мракобіси з РПЦ. Такі метастази темного минулого – симптом вмираючої нації. Іншими словами – яка країна, такі й козаки.
Характерно, що в Україні, яка з боями намагається прорватися в майбутнє, такого немає. Хоча, здавалося б, де, як не на батьківщині козацтва, поспекулювати колишньою славою. Чому так? Тому що Україна бореться і намагається проводити реформи, а не розписує сухозлотицею смердючий труп.
Чому я пишу про це? Ну хоча б тому, що мій батько народився у старому козацькому селі. Воно вже понад триста років стоїть на крутому правому березі річки Вовчої, кілометрів за сто від Катеринослава (нині Дніпро). Так, прізвище моє російське. Ну то й що? За сімейною легендою, Кiрпiчови бігли на південь, на волю, звідкись із Тульської губернії незабаром після повстання декабристів і на новому місці швидко змінили й культуру, й менталітет, і кров. Вони стали щирими українцями!
Що й не дивно. У парафіяльній історії Катеринославської губернії писано:
«Около 1707 года въ числѣ населенныхъ мѣстностей запорожскаго казачества видимъ при р.р. Волчей и Терсѣ урочище Васильково, гдѣ зимовниками и хуторами сидело нѣсколько запорожцевъ, по приказу Коша, сторожившихъ татарву, наблюдавшихъ за движеніемъ и появленіемъ ея.
Около 1750 года битый запорожскій шляхъ, главная дорога, на Калміусъ и въ Калміусскую Паланку лежалъ чрезъ урочище Васильково; тутъ былъ роздыхъ для всѣхъ и туда идущихъ и ѣдущихъ и оттуда возвращающихся, — трехдневная стоянка, нѣчто въ родѣ карантина.
По уничтоженіи запорожской Сѣчи, богатыя и плодородныя степи славнаго урочища Василькова заняты были ватажкомъ, партіею запорожцевъ; въ сентябрѣ 1775 года прибыло къ нимъ нѣсколько семействъ осѣдлаго малороссійскаго народа изъ-подъ Кобелякъ: въ урочищѣ Васильковомъ образовалась – слобода Васильковка!»
Кобеляки – це козацьке село на Ворсклі, там свого часу стояли дві реєстрові сотні. І це співуча Полтавщина! Ось звідки видатний навіть за українськими мірками голос у моєї бабусі Луші. Її не раз запрошували до Київської консерваторії.
Після появи «малоросів» (пишуть, що вони бігли від російського поміщика, що взявся крiпачити слобожан і козаків) зимівник перетворили на військову слободу Васильківка.
Старий запорозький шлях, а потім і залізниця сприяли швидкому розвитку села, воно процвітало, і в 1914 році його населення перевищило 12 тис. осіб, з’явився магазин, паровий млин, відкрилися лікарня, 2 церковні й 4 земські школи.
На гербі Васильківського району зображений бравий козацюра, так що, як бачите, з козаками я деякі зв’язки маю.
Але і по материнській, чисто російській, лінії простежується зв’язок із запорожцями, та ще якими!
Так, моя російська бабуся Варя, за чоловіком Якушкіна, перебралася з сім’єю до Маріуполя на початку XX століття з тієї ж Тульської губернії, з крихітного села Мишнева, що на березі Упи при впадінні її в Оку, кілометрів за двадцять від міста Бельов. Зараз це Калузька область.
У цьому сільці одна половина жителів були Якушкіни, а друга – Вольнови. Так ось, цей самий Бельов мав пряме відношення до самого Байди, засновника Запорозької Січі, славного вояка, героя козацьких пісень-дум!
Був він литовським князем Дмитром Івановичем Вишневецьким, а ще родичем московського великого князя Івана Грозного по лінії матері, Олени Глинської. Тітка якої, також Олена, мала трьох дочок, і одна з них у першому шлюбі була за князем Іваном Вишневецьким.
У 1556 році князь Дмитро побудував на Хортиці форт і повів козаків на Іслам-Кермен (Каховка) та Очаків. У відповідь турки і кримчаки зруйнували його укріплення, прообраз Запорозької Січі. І тоді князь перейшов на службу до Івана IV. Цар зміцнював південний кордон Московії, і йому були потрібні досвідчені воєводи, що знали степ. Засічна межа проходила тоді від Рязані через Тулу, Одоєв, Бельов, Козельськ, Ліхвін, Перемишль.
Цар боровся з татарами, але зі своїми князями та боярами ще успішніше, і попередника Вишневецького, князя Івана Івановича Белевського, що вів рід від князів Новосільських і Одоєвських, у середині 50-х років разом з іншими князями було вислано до Вологди. Вишневецький став останнім власником Белевського спадку. Не думаю, що можу називати його своїм предком, але дідько їх знає, наших прапрабабусь…
І навіть у Донецьку, де народився я, козацька слава нехай тихо, ледь чутно, але дзвеніла. По-перше, відразу за річкою Кальміус до революції простягалися землі Війська Донського, і цей район до цих пір називається Донською стороною.
До речі, прізвище Кірпічов часте серед донських козаків. По-друге, саме тут, на території нинішнього Донецька, проходили колись запорозькі волоки. У гирлі Дніпра на козаків часто чатував турецький флот, тому вони поверталися на Січ через Азовське море.
Зараз Вовча і Кальміус обміліли, у верхній течії вони вузькі, й важко уявити, що великі морехідні човни вояк на сорок, причому добре навантажені, могли підніматися мало не до самих витоків. Але до оранки степів і зведення байрачних лісів вони були повноводнiшими, вододіли між ними неширокі й невисокі, а осада чайок була близько півметра. Так що козаки спочатку перебиралися в ту саму Вовчу, на березі якої стоїть село мого діда, далі в повноводну Самару, святу річку запорожців, а там і до Січі рукою подати.
Чайка важила близько чотирьох-п’яти тонн, а питна вода, провізія, мушкети, фальконети, заряди, снаряди й решта спорядження плюс здобич у сумі давали ще майже чотири тонни за розрахунками Боплана.
Але все це на важких ділянках волока можна було зняти, і в підсумку на одну людину припадало 100–125 кг. Якщо ж чайку тягти силами двох екіпажів, то вдвічі менше, що цілком під силу здоровому чоловіку, якщо котити чайку на колодах або волочити мокрою травою. Та й ворот-кабестан якийсь спорудити неважко – канатів на судні завжди вистачає, а донецькими байраками тоді росли ліси.
Техніку волока на той час було прекрасно відпрацьовано у всій Східній Європі! Річки були головним шляхом, міста неодмінно тулилися до них, тому волоки були однією з найважливіших складових тодішньої логістики та стратегії!
Згадайте хоча б безліч топонімів, пов’язаних із цим терміном: Заволоцький шлях, Вишній Волочок, Волок Ламський, численні Переволоки тощо. У порівнянні з більшістю з них волок із Кальміусу на Вовчу виглядав легкою прогулянкою.
Але і цим не обмежуються мої козацькі зв’язки, узи і ремінісценції! Будинок у Маріуполі, де народилася моя мама, на Правому березі – так називається район в гирлі Кальміусу. Десь тут був зимівник, що став козацькою фортецею Домаха. Вона контролювала вхід у річку і була центром Кальміуської паланки Війська Запорозького – їй недавно п’ять століть відзначали! Боюся, дата з перебором, але термін «паланка», до речі, походить від грецького слова «фаланга». Як там у Шевченка:
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Так, були часи – були козаки. Їх вільний дух передався нащадкам і став у нагоді зараз, коли в Україні знову заревли гармати. Але, гірка іронія долі, тепер на місці козацьких паланок самі індустріалізовані й русифіковані області України, яким найменше потрібна слава і воля. Вони голосують за своїх господарів-бандитів і вітають окупантів, у тому числі й ту задрипану шваль, яка називає себе донськими козаками.
Що можна сказати на завершення? Те, що Україна давно переросла всю цю козацьку романтику і хоче побудувати гідну державу. Тоді як Росія навічно застрягла в підлітках, вона не може і не хоче облаштувати свій дім, не хоче дорослішати і відповідати за свої вчинки. Звідси – хамство, непомірне вихваляння, перманентна брехливість і президент Путін, такий собі інфантильний Пітер Пен, що намагається встановити у світі звичаї пітерського підворіття.
І козаки. Тільки це не козаки. Це дешева сублімація згаслої слави. Ще раз повторю – яка країна, така і слава. Так що геть вiд Москви!
Козаки… Приголомшливе враження – до холоду в душі й мурашок по шкірі – справляє марш запорозьких козаків із фільму «Вогнем і мечем»! Він тому і марш, що є добре аранжованим попурі з козацьких бойових пісень. Цим він і бере за душу, змушуючи найдальші її струни дзвеніти, а серце стискатися від гордості за бойову доблесть предків. Слава героям! Слава.
Але у всьому має бути міра. І Україна прагне до неї. Безумовно, козацтво – феномен яскравий. Безсумнівно, воно відіграло важливу роль у становленні й формуванні країни. Але кануло в Лету. Треба дорослішати. Настали інші часи, і горе тим, хто загрався в старі іграшки, разом зі своїми козаками крокує в минуле, у темряву, в нікуди.
На цій сумній ноті й закінчимо наш «Запорозький марш». Часом мені здається щось неясне, чується молодечий свист і дріб копит з далекого далека. Чи не козацькі то бубни дзвенять яром-долиною? Чи не запорожці встали у похід? Ні, не встали і вже ніколи не встануть. Ні, не дзвенять. Почулося…
Юрій КІРПІЧОВ, США (спеціально для “Українського репортера”)
Малюнок Олега СМАЛЯ
