«Українська література сьогодні — це частина нашої культурної присутності у світі. Через книжки ми розповідаємо про себе, свою історію й свою стійкість. І важливо, що ці історії читають у десятках країн. Програма Translate Ukraine допомагає зробити українські книжки доступнішими», — сказала  віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна.

Відбір відбувався у два етапи. Спочатку фахівці Українського інституту книги приймали і перевіряли заявки видавців на участь у програмі. Потім проєкти оцінювала Експертна рада.

Про це повідомляє Міністерство культури України.

Цього року на конкурс надійшло 179 заявок від видавців з усього світу — це на 18 більше, ніж торік. Технічний відбір пройшли 176 проєктів, які подали 119 видавців із 44 країн. За результатами оцінювання Експертна рада підтримала 100 перекладацьких проєктів. За планом, усі вони вийдуть протягом цього року.

Найбільше перекладів заплановано польською — 9 видань, англійською — 8, сербською — 7. Далі — чеська та німецька мови (по 6 видань). По 5 книжок вийде арабською, французькою та італійською.

Загалом українські книжки перекладуть 30 мовами. Серед них також словацька, іспанська, литовська, латвійська та македонська (по 4 книжки), грецька, хорватська, болгарська і картвельська (по 3), шведська, азербайджанська, португальська, бенгалі (по 2). По одній книзі видадуть фінською, румунською, івритом, японською, естонською, угорською, данською, албанською і боснійською.

Видання в межах програми Translate Ukraine з’являться не лише в Європі, а й на інших континентах.

Від редакції “Українського репортера” додамо.

У 2025 році журналісти Світлана та Леонід Фросевич видали друком документальну книжку про воєнні злочини російських загарбників в селі Ягідне Чернігівської області під назвою «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».

Передмову до книжки написав кандидат мистецтвознавства, письменник, професор Василь Неволов. У цьому селі, а саме в тісному підвалі школи у березні 2022 року окупанти тримали в заручниках 368 цивільних людей, 69 із яких були діти. Їх утримували тут, прикриваючись ними як живим щитом, 27 днів, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів площі.

У підвалі померло десятеро людей, більшість з яких задихнулися, збожеволіли. На вулицях села загарбники застрелили 11 мирних жителів, грабували та палили будинки. Колишні заручники дали журналістам свідчення про цей підвал, вони порівнюють воєнні злочини російських солдатів із злочинами нацистів гітлерівського Третього рейху у 1941 -1945 роках. Провідні українські експерти розповідають у цій книжці про причини тотальної жорстокості окупантів стосовно українців.

Про підвал смерті у Ягідному у 2023 році розповідав відомий журнал Time. Сюди часто приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб почути розповіді мирних жителів про воєнні злочини російських окупантів. У лютому 2026 року у Ягідному побував генеральний секретар НАТО Марк Рютте.

Сьогодні цю книжку вже перекладено англійською та німецькою мовами. Треба, щоб про страшні воєнні злочини російських солдатів знало якомога більше людей у світі.

Сообщение 100 українських книжок перекладуть у світі появились сначала на Український репортер.

Про це заявила заступник генсека ООН з політичних питань Розмарі Дікарло на засіданні Ради Безпеки, передає власний кореспондент Укрінформу у Нью-Йорку.

«Управління Верховного комісара ніООН з прав людини підтвердило, що в Україні було вбито 15 364 цивільні особи, включно з 775 дітьми. Ще 42 144 цивільні, серед яких 2588 дітей, зазнали поранень», – сказала Дікарло, наголосивши, що кількість жертв, імовірно, значно вища.

За її словами, лише в лютому цього року щонайменше 188 цивільних загинули і 757 були поранені, що на 45% більше, ніж за аналогічний період минулого року.

Дікарло також наголосила на необхідності притягнення винних до відповідальності за злочини, скоєні під час війни.

«Страждання і руйнування, спричинені війною в Україні, ніколи не можуть бути виправдані. Чим довше триває війна, тим смертельнішою вона стає», – заявила заступник генсека.

Від редакції “Українського репортера” зазначимо: Управління Верховного комісара ООН традиційно оперує статистикою. Зазвичай порівнюють цифри з попередніми періодами, фіксуючи, що “кількість жертв зростає”. Такі собі статисти.  А де дії? Їх немає. Бо ялова ООН давно вже перестала діяти, їхня робота – профанація. Товчуть воду в ступі. Механізми ООН заржавіли, їх пора викинути на звалище історії. Реформування ООН, яке назріло і про що часто говорить Україна, настане хтозна коли через відчайдушний і майже тотальний спротив. І це тупцювання на місці, схоже, триватиме доти, доки фашистську росію не викинуть з Ради безпеки ООН, з “крісла”, яке вона незаконно свого часу зайняла у цій інституції. На жаль, путін усе ще насаджує свої ординські правила в ООН.

Колишній суддя Міжнародного суду в Гаазі Вольфганг Шомбург вважає, що диктатор путін повторює багато речей, які колись робив Адольф Гітлер.

Як не дивно, деякі політики світового рівня вітаються з путіним, приїжджають до нього. Цією стежкою пішов навіть генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Антоніу Гутерреш.  Пригадаймо, що 22 – 24 жовтня 2024 року в російській Казані пройшов саміт лідерів країн БРІКС. У фотооб’єктивах світових інформаційних агенцій – дружнє рукостискання Гуттереша з воєнним злочинцем путіним. Кого шанує слабкодухий Гутерреш? Сучасного Гітлера? Та він мав би привезти із собою до Казані кайданки для путіна. І не на гостину до кривавого тирана їхати, а у Ягідне, що біля Чернігова! Як пізніше заявив генсек ООН, у своєму виступі в Казані він говорив про необхідність дотримуватися Статуту ООН. Але ж Кремль давно розірвав стратегічні документи ООН: і Загальну декларацію прав людини, і міжнародні конвенції, і Статут ООН.

Російські окупанти окупували село Ягідне  Чернігівського району 3 березня 2022-го. У місцевій школі вони зробили свій штаб. А до тамтешньго підвалу зігнали майже всіх жителів, їх утримували тут, як живий щит, майже місяць.

Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.

Збоку здавалося, що в Ягідному знімають фільм жахів: ворожі танки, «тигри», важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.

Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…

Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…

Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».

368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.

27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.

Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.

Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.

Для російського фюрера пустими є слова із Загальної декларації прав людини: «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність»; «ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані»; «ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання»…

У грудні 2024-го, Моніторингова місія ООН з прав людини написала у Фейсбуку: «Права, закріплені в цій декларації, порушуються в Україні щодня: цивільні особи гинуть і отримують поранення по всій країні; люди на окупованій території живуть в атмосфері страху; затримані та військовополонені піддаються стратам, катуванню і сексуальному насильству.
Права людини – це не просто ідеали. Їх необхідно дотримуватися».

Доки житиме монстр путін та правитиме його кліка, усі заклики будуть провисати у повітрі. Росія щодня чинить геноцид щодо громадян України. Візьмемо для прикладу лише один місяць – вересень 2024-го.

Президентка Словаччини Зузана Чапутова, відвідавши сумнозвісний підвал у Ягідному, написала у Twitter, що причетні до воєнних злочинів не мають залишитися безкарними.

«Ніякими словами не описати жахи російської окупації у Ягідному – 367 людей утримували у підвалі школи. 11 з них померли. Злочини проти людяності – це свідоме рішення, щоб сіяти страх і страждання. Ми зобов’язані допомогти забезпечити справедливість та відповідальність за усі воєнні злочини, скоєні в Україні», – сказала Зузана Чапутова.

Справедливі слова! Якби ж вони лунали щодня з усіх високих трибун у Європі, світі! Якби ж іноземні ЗМІ постійно нагадували про те, що російських воєнних злочинців треба покарати, що потрібен новий «Нюрнберг». Якби… Але ж світ живе своїм безтурботним, ситим життям.

Леонід Фросевич, Світлана Фросевич

Сообщение В ООН підтвердили, що в Україні вбито більше 15 тисяч цивільних. Головна інституція світу замість реальних дій оперує статистикою появились сначала на Український репортер.

Крихітне Ягідне зазнало стільки горя і страждань, що цілком зрозуміло, чому тут говорять про концтабір, але вже періоду російської окупації. Сюди приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб із перших вуст послухати розповіді потерпілих від воєнних злочинів російських окупантів, оглянути шкільний підвал, який мешканці Ягідного порівнюють із фашистським концтабором.

Сьогодні, у річницю широкомасштабного російського вторгнення в Україну, публікуємо один із розділів нашої документальної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ восени 2025 року. У книзі є Gr-коди: розміщено 12 відеорепортажів та інтерв‘ю про рашистський концтабір у Ягідному.

***

Російські загарбники увірвалися у село Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022-го, коли вже день котився до вечора. Перед цим переправилися через Десну, щоб через села Шестовиця, Золотинка пробитися на Київське шосе, замкнувши кільце навколо Чернігова. На їхньому шляху якраз й опинилося невеличке Ягідне.

– Усіх загнали у підвал. Нас було до 380 – жінки та чоловіки різного віку, молоді люди, діти, серед яких п’ятеро немовлят (найменшенькій дитинці – півтора місяці), – каже нам Іван Петрович Польгуй, який також опинився у цій жахливій кам’яниці з родиною: дружиною, двома синами, невістками, внуками. (Уже після звільнення села прокуратура встановила, що заручників було 368. –Авт.) – Росіяни розташували свій штаб на першому і другому поверхах школи. Певно, думали, що наші не вдарять по будинку, якщо внизу, в підвалі, – цивільні.

Третього березня люди поховалися від лихих чужинців хто де, здебільшого у погребах. А ті кинулися шукати селян, вибивати двері, трощити все, палити автомобілі, стріляти по хатах, кидати гранати у підвали. Упродовж кількох днів окупанти виловлювали цивільних по всіх сільських закуттях, під дулами автоматів виводили наляканих мешканців з їхніх дворів, перед тим забравши і розбивши телефони, гнали до школи. Тих, хто не міг самостійно йти, їхні рідні везли на садових візках.

Школа – двоповерхова будівля, в якій також розміщувався і дитсадок. Є підвальне приміщення з кількома кімнатами і колишнім спортзалом.

***
«Господи, дай мені сили це все пережити. Дай мені віри, що це все закінчиться». Коли людина опиняється над прірвою, то має надію, що Всевишній захистить її. І линули молитви аж до небес, щоби бути почутими, щоби бранцям у шкільному підвалі відчинилися двері на волю, щоби нечисть згинула. Бог почув голоси згорьованих, змучених людей. Вони вийдуть на світло, але це буде через довгих 27 днів. А поки що – повна невідомість, розгубленість, розпач, страх…

– Ми всі думали, що нас протримають у підвалі день-два, – розповідає нам Валентина Василівна Данілова, яка працювала вихователькою дитсадка у Ягідному. – А потім, коли зрозуміли, що ми тут надовго, закралася сумна думка: а може, ми звідси ніколи і не вийдемо?

– Пані Валентино, ви одна з перших побачили, як у село вдирається броньована рашистська орда. І навіть крадькома, з вікна своєї домівки, встигли зробити світлину чужинської колони. А як це було?

– Ми знали, що почалася війна, що на нас суне ця вражина, чули звуки вибухів під Черніговом, але не очікували, що росіяни зайдуть з тилу. Спочатку я навіть не думала, що заповзає російська техніка. У цей час я з мамою була у хаті, а чоловік – на вулиці. Він подзвонив і сказав, що біжить попередити односельців про ворожу колону. Потім він уже не зміг повернутися – зупинився у наших сватів, а в них якраз був підвал. Ну а ми з мамою залишилися самі. Моя бідна матуся… Вона вже таке пережила у 2014-му, на Донеччині. Потім ми забрали її до себе, у Ягідне. Думали, що тут безпечно. Було якесь тривожне відчуття, я весь час виглядала у вікна, намагаючись зрозуміти, що будуть робити ці зайди. А вони одразу почали стріляти по вікнах. Усі люди сиділи по хатах і були дуже налякані. Я з вікна сфотографувала, через жалюзі, їхню техніку. Написала у чаті, що в Ягідне зайшли росіяни, зателефонувала доньці до Чернігова, надіслала їй фотографію. А тим часом російських машин ставало все більше, вони трощили паркани, під’їжджали упритул до будинків, ховаючись за ними. Мабуть, розуміли, що наші стрілятимуть із Чернігова. Тільки під нашою хатою отаборилися шість бронемашин. По всій вулиці розставили міномети і почали гатити. Коли вперше гахнуло, мама дуже злякалася, що зараз нас розстріляють, бо ці нелюди здатні на все, як під час захоплення Донбасу. Думки роїлися навколо одного – як її уберегти. Адже у погріб вона, через похилий вік, не спуститься. І я подумала, що краще було б це нашестя перечекати у школі, де є великий підвал. Так ми й опинилися там… Навіть гадки не було, що окупанти зроблять із підвалу концтабір. Вони почали зганяти до школи усіх ягіднянців, узявши в заручники. У XXI столітті слово «шкільний підвал» набуло страшного сенсу, як колись гітлерівські табори «Освенцим», «Бухенвальд»…

Потім я часто картала себе, що пішла першою до підвалу, наче показала рашистам дорогу. Було відчуття провини, що вони всіх людей сюди зігнали. Але потім я зрозуміла, що якби ми не були тут усі разом, то не вижили б поодинці. Бо у наших хатах, підвалах оселилися тувинці. І ніхто б не врятувався. А тут ми відволікали їх, підтримували одне одного, тож, мабуть, краще, що ми були усі разом. Дівчат ховали в глибині кімнат, щоб вороги їх не побачили і не забрали з собою.

Я вирішила, що у підвалі треба вести якісь записи, щоб не загубити дні, орієнтуватися у часі. Можливо, колись хтось побачить, скільки ми тут днів мучилися. Ще мені згадалися шкільні роки, коли нас возили у німецьку катівню на екскурсію, де я бачила записи на стінах. Думала про своїх дітей, яких у мене четверо, що колись, може, приїдуть і прочитають, як довго ми тут сиділи. Було ще велике бажання написати їм кілька слів. Але, мабуть, добре, що не написала.

Ми три дні просиділи у темряві, час спливав дуже повільно. Минуло пів години, а здавалося, що вічність. Люди постійно питали: «Котра година?». У мене з собою був олівець. Я почала ним шкрябати стіну, але на тих, хто сидів поруч, посипався пісок. Тоді спробувала на дверях, однак олівець там не писав. А коли російські солдати дозволили нам вийти на вулицю, взяла на згарищі кілька вугликів, спробувала – пишуть. Так і почала ними занотовувати. З 4-го по 31 березня 2022 року. В останній день місяця написала: «Наші прийшли!».

– Ми бачили, що в інших кімнатах підвалу також були календарі.

– Так, я вела свій на дверях, а у великій кімнаті, в коридорі також хтось записував дні. Я вже потім їх побачила. Сиділа біля дверей… Досі згадую шестирічного Михайлика, який все запитував: «Бабо Валю, ти написала там сьогоднішнє число? Якщо не написала, то пиши, не забувай!».

Ми намагалися якось оберігати дітей, розважати, щоб вони не боялися. Перші три дні було легше, бо нам дозволяли виходити на подвір’я. Там, звісно, було повно озброєної рашистської мурашви. Але ми хоч могли подихати свіжим повітрям, потішитися весняним сонечком. Але таке «щастя» тривало недовго – нас перестали випускати. Величезна проблема була з туалетом – люди з самого рання на сходах підвалу ставали у чергу. Окупанти не завжди вчасно відчиняли двері. Було таке, що і до обідньої пори не випускали, відра не давали винести. Нікому не побажаєш такого – ходити в туалет на відро у кімнаті, де сидять тридцять сім людей: дорослі, діти, жінки, чоловіки. Це було нестерпно. Прикривалися простирадлом, плащем. Я навіть перестала пити воду, щоб менше ходити до туалету.

А потім стало ще важче – задуха, нічим дихати. Адже людей було багато, вентиляції – ніякої, ставало спекотно, мабуть, вже на третій день ми почали усі роздягатися. Згадалися кадри з якогось фільму про затонулий підводний човен, де екіпаж задихається, весь мокрісінький. Отаке було і з нами. Десятого березня я зробила чорну відмітку – у підвалі помер перший заручник. Того дня усіх скувало дуже гнітюче відчуття. А потім – нові й нові чорні відмітки… Найбільше людей відійшло на той світ у великій кімнаті. Там було чимало ягіднянців похилого віку. У підвалі від човгання по цементній підлозі здіймався пил. Усі почали кашляти, спочатку – діти, мами просили вартових, щоб прийшов лікар. Їх ніби послухали, але медик сказав, що все гаразд. Потім хтось із діток захворів на вітрянку. Малеча трішки легше переносила високу температуру, а от старші – тяжче. У мене самої кілька разів був жар. Ліків ми не мали. А в людей були ще й проблеми зі щитоподібною залозою, онкологією, нирками тощо. Якось стався такий випадок: зайшов до нас окупант на прізвисько «Глухий» і питає, які нам ліки потрібні. Сказав написати список, буцімто нам усе привезуть. І тут почалося таке… Люди з надією складали перелік: і це треба, і це… А я сиджу і думаю: «А де вони ці ліки візьмуть?». Але написали, великий список вийшов. Ще пообіцяли привезти нам генератор. Однак через кілька днів сказали, що генератор загубили по дорозі, а ліків також не буде.

– Що відомо про «Глухого»?

– Це один із їхніх командирів. Ще були на прізвисько «Клен», «Павук». «Глухий» заходив до нашої кімнати у «балаклаві». Я сиділа під дверима, то навіть обличчя його не бачила, бо він завжди стояв до мене спиною. Окупант якось проговорився, що має прізвище Глущенко і взагалі у нього українське коріння – його дід із Житомирщини. Ми й запитали його: «А що б твій дід, якби був живий і побачив, що ви чините з мирним населенням, сказав?». Наше питання «Глухого» не зачепило. Ця мерзота була глухою до людського горя. Деякі окупанти хвалилися, що приїхали заробляти гроші. Здебільшого тувинці. Я запитала: «І скільки ж вам за це платять?». Почула: «500 доларів». Кажу: «Мій брат водієм заробляє більше тисячі. І нікого не вбиває». Тувинець не повірив, що можна заробити гроші, не вбиваючи людей.

Бувало, від витівок рашистів нам ставало лячно. Вони давали дітям заряджений автомат «погратися». Або гранату. Одного разу окупант причвалав у велику кімнату в пошуках дівчини для розваги. Люди почали його відволікати, а він був добряче п’яний, сів та й заснув. З кишені випала граната й покотилася людям під ноги. Наше життя висіло буквально на волосині. І подібних ситуацій було багато.

– Людей до шкільного підвалу зігнали з усіх вулиць?

– Так, але, як потім дізналися, дехто з односельців залишився у своїх домівках. Не знаю, від чого це залежало… Але були і сумні випадки: одна сім’я потрапила під обстріл – батька вбило, а решту, поранених, привели сюди, до підвалу.

– Про сон у підвалі, певно, не варто й говорити…

– Його практично не було. Якщо годину-дві поспиш за ніч, то добре. Але як можна на стільчику поспати?! Шок, виснаження.

– А ще й голодні.

– Ми вже на третій день зрозуміли, що, мабуть, тут надовго, і почали організовувати кухню. У приміщенні школи була їдальня, то там знайшли каструлі, трохи продуктів, крупи і ще щось. А відважна жіночка Ірина Аникиєнко візком привозила нам продукти. Не боялася. Якось вона сітку картоплі «позичила» в окупантів, закинула на візок і привезла до підвалу. Їй треба за це пам’ятник поставити. Навіть одного разу в росіян вкрала ящик вафель для дітей. На початку ув’язнення загарбники дали нам трішки сухих пайків. Але ми тоді не хотіли на них навіть дивитися. Та, як кажуть, голод не тітка, довелося їсти. А в кожного ж удома у холодильнику було м’ясо, бо люди тримали свиней, курей. Але наше м’ясо і сало з’їли зайди. Все спустошили.

– Після втечі окупанти залишили свої трилітрові слоїки зі «щами»…

– Не знаю, як вони їх їли, ті «щі». Ми заради цікавості спробували покуштувати – страва смерділа якимись добривами.

– Чи намагалися люди у підвалі підтримувати одне одного?

– Звичайно. Моя мама, коли чулися вибухи, дуже боялася, що нас повбивають, отруять газом. Я весь час її заспокоювала, що все буде добре, ми виберемося. Водночас сама розуміла – з нами може статися все що завгодно. Навіть закрадалася думка, що нас посадять на машини, щоб прикриватися, як живим щитом. Якось наших чоловіків, десь, мабуть, у двадцятих числах березня, змусили копати на шкільному подвір’ї велику яму, сказали, що під генератор. А ми злякано думали, що у цій ямі всі й поляжемо. Тому страх, тривога нас не полишали. Але все одно в душі жеврів невеличкий вогник надії. До повномасштабного вторгнення російської армії ми готували для наших військових: пекли, варили… У підвалі відчували, що наші воїни десь недалеко, тому й не згасала надія, що вони нас звільнять. Мій онук, інші хлопці пішли добровольцями захищати країну, і ми вірили, що нас звільнять.

– А віра – це ж велика сила! Ви й молилися, мабуть?

– Усією кімнатою читали «Отче наш». Молилися вголос. З нами у підвалі був священник, він також увесь час молився. Але знаєте, вже десь під кінець у людей страх зовсім пройшов, ми були згодні, щоб наші воїни навіть по школі стріляли, аби тільки окупантів вибити. Коли рашисти привозили своїх поранених, то нас у підвалі зачиняли, щоб ми не бачили. Але все одно якимось чином ми дізнавалися, що у них багато «трьохсотих», є і «двохсоті». І ми раділи. Ще на початку декого з наших людей відпускали додому, змушуючи одягати пов’язки на руки. І так співпадало, що після таких походів по техніці окупантів дуже прицільно прилітало. «Клен» дуже злився, кричав, що це наші наводять, що він за це буде розстрілювати. У нас вилучили усі телефони. Коли російські військові зайшли у наш дім, вони довго щось шукали в моєму старому телефоні, фотографії передивлялися. А там не було нічого провокативного, лише світлини з дітьми, та все одно телефон забрали. Але перед цим я якраз купила новий і заховала його. Так ось, після того, як наші почали сильно обстрілювати ворожі кубла, рашисти наказали негайно віддати телефони, бо почнуть розстрілювати кожного третього. Я свій новий телефон дуже не хотіла віддавати, але чоловік наполіг, сказав, що ця річ не варта ризику.

– Згадайте, будь ласка, останній день, коли ви зробили позначку в календарі. Як це було?

– Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов.

Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…

– Ваша сім’я залишилася в Ягідному?

– Ми не збиралися виїжджати, але сват нас умовив… Зрештою, маму треба було підлікувати. Ми знали, що молодша донька виїхала у Рівненську область, до неї ми і зібралися… А потім дізналися, що вона вже у Німеччині. І сват повіз до свого товариша на Черкащину. Нас там зустріли дуже добре, ми вдячні за тимчасовий прихисток. Але через місяць закортіло додому. Ми знали, що у нашій домівці в Ягідному немає ні даху, ні вікон, усе пограбовано, сплюндровано, розбито, потоптано окупантами. Коли ми виїжджали з Ягідного, я ще думала: як сюди можна повернутися? Але ж своє, рідне притягує… Купили найнеобхідніше – плівку, цвяхи, молоток. Нам допомогли вставити вікна, двері. Зробили дах (ми самі його не змогли б відновити). До нас приїжджали медики, психологи. Я сама зверталася до психолога, бо не могла спати, дуже зле почувалася. Мені порадили розповідати про все, що бачила і пережила, бо, кажуть, пігулки не допоможуть. І я намагаюся говорити, відчуваю, що потрохи затягуються душевні рани, заподіяні рашистами. Але спокою нема, бо війна шматує нашу країну, вогнем обпікає міста і села. Тому треба доносити до усіх країн правду, що тут відбувається, з якими лютими, скаженими істотами воює наша країна.

***
Унікальний випадок у світовій історії – прості двері з сільської школи показали на міжнародній виставці у Нью-Йорку «Україна. Розп’яття. Трибунал». Це було неподалік будівлі ООН, у приміщенні «866 United Nations Pl». Експозицію, яку відкрили 31 березня 2024 року напередодні розгляду в ООН питання про створення Міжнародного трибуналу, який має покарати російських агресорів, організували Національний музей історії України у Другій світовій війні та Фонд «Україна – ХХІ століття». Жителі Ягідного ніколи не були за океаном, а ось двері – побували. Як особливий свідок російських воєнних злочинів.

На цих дверях – особливий календар, який вела Валентина Данілова з 4-го по 31 березня 2022 року. Це ж на них – числа вугликом, десь тонше написано, як «9», «10», а десь – грубше, як «23», «24». А числа «12», «13», «19», «20» – підкреслені, ніби говорять про те, як у підвалі заручникам було нестерпно тяжко.

Якби уявити, що раптом ці вугликові дати «заговорили» голосами усіх заручників, то стіни будівлі ООН здригнулися б – такою великою була трагедія жителів Ягідного.

Шкода, що дати, виписані вугликом, не можуть передати стогонів, криків відчаю, неймовірного болю, дикого розпачу, душевних страждань кожного бранця. Нехай би почули це високі представники Генерального секретаря ООН, верховні комісари ООН, виконавчі директори, спеціальні радники та решта панства на солідних посадах у цій організації, які лише висловлюють «стурбованість» та «занепокоєння».

Розмову вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич

Дивіться також:

• Ягідне: 27 днів між життям і смертю
• Ягідне. Не було надії, що хтось вийде живим. Частина 2.

Сообщение Початок вторгнення російських окупантів. Розповідь мешканців Ягідного (+фото, відео) появились сначала на Український репортер.

Про це у Телеграмі повідомила Донецька обласна прокуратура.

За даними слідства, 10 листопада 2025 року російські терористи вкотре цинічно порушили норми міжнародного гуманітарного права. Близько 14:30 командир одного з підрозділів ЗС РФ через радіозв’язок наказав підлеглим, які увійшли до Покровська, використовувати цивільне населення в якості «живого щита». Під час проведення так званої зачистки житлової забудови вони мали вести перед собою затриманих чоловіка, жінку та 13-річну дитину.

Сообщение Від Ягідного – до Покровська: рашисти використовують цивільних як «живий щит» появились сначала на Український репортер.

«Найщиріші вітання вам, справжнім, дорогі журналісти Світлана і Леонід Фросевичі! Радію за вас і щиро вітаю! Честь і шана!

Презентація книги «27 днів між життям і смертю» – це насправді визначна подія, яка засвідчила заслужене визнання вашої подвижницької творчої праці, глибоке пошанування високої професійності та вагомого і чесного, правдивого і наступального Слова у журналістиці! Які достойні і відомі люди брали участь у цьому глибоко зворушливому дійстві! Як захоплено вони вітали авторів книги, відзначаючи їх оперативне реагування на злобу дня, вміння зібрати унікальні свідчення очевидців цієї жахливої війни, пропустити їх через власне серце і правдиво розповісти про драматичні події у селі Ягідному на Чернігівщині.

Відео презентації – за цим посиланням.

Гості ділилися враженнями від прочитаної книги, здригалися від розповідей колишніх бранців ягіднянського підвалу і подивлялися мужності свого народу, який здатен винести велике, нелюдське терпіння і не втратити своєї гідності, людяності і головне –віри. Такий народ – непереможний!

«Запам’ятайте цю книгу, – закликає у своєму відгуку учасниця презентації громадська діячка, журналістка Роксолана Хмара, – вона має бути в кожного українця!».

Є вона і в мене, як подарунок від авторів. Доземний уклін їм і щиросердечна вдячність. Книга вражає. Читати її боляче і важко. «Але мусимо, щоб ніколи не забувати звитягу наших Героїв та не понижувати градус ненависти до ворогів», – написав у передмові письменник Василь Неволов.

Книжка «27 днів між життям і смертю» до болю зворушлива, жорстоку війну показано через відчуття світлих людей, що пережили травми повномасштабного російського нападу й окупації.

«Коли ми дізналися про жахіття, які пережили жителі Ягідного, то зрозуміли, що мусимо про це написати,- стверджують автори. –Побачене та почуте не відпускало тижнями, і ми знову й знову навідувалися до Ягідного, писали цей болючий рукопис… Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки,птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної».

Автори підреслюють, що найважче було їм, журналістам, «…передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів». Та ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й в усьому світі. Аби воєнні злочини були розглянуті Спеціальним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Таку мету поставило перед собою талановите подружжя журналістів-патріотів Леоніда і Світлани Фросевичів (відомих редакторів «Українського репортера») і докладають для цього максимум зусиль на своєму інформаційному фронті. Доземний уклін вам, Янголи українства і Божого благословення на здійснення ваших світлих помислів! Нехай вихід цієї зворушливої книги стане ще одним високим та гідним пошануванням вашої сподвижницької, жертовної праці в ім’я Перемоги України! Нехай ваше натхненне журналістське Слово буде окриленням, просвіченням та джерелом сили у ваших вдячних читачів!»

Стефанія ФЕДОРКІВ

Фото на головній сторінці з Фейсбук-сторінки Музею книги і друкарства України.

Сообщение Відгук про нове видання: книжка «27 днів між життям і смертю» до болю зворушлива появились сначала на Український репортер.

Знаєте, під час цієї презентації я ще раз відчула шок від стресу, переслухавши цих людей, які вижили в цьому підвалі. А також відчула неймовірну гордість за українців і Україну. Адже прості люди з маленького села ні на крок не поступилися ворогу. І коли їх примушували вивчити на памʼять гімн hосії, а натомість обіцяли відпустити додому – ніхто не погодився.

Вони ділилися останнім шматочком сухого хліба, десятеро вмерли у підвалі від хвороб і задухи, але не здалися! То хіба нас можна впокорити чи перемогти?!

Над нами можна знущатися і знищити, але ніколи не покорити!

І ще хочеться сказати, що на презентації книжки були чудові люди, метри журналістики, батько кіборга Героя України, Святослава Горбенка, Сергій, навіть 90-річний поет-пісняр Вадим Крищенко.

Друзі, запамʼятайте цю книгу – «27 ДНІВ МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ»! Шукайте її на сайтах і в книгарнях, вона має бути у кожного українця!

Роксолана Хмара, громадська діячка, волонтерка, журналістка

Фейсбук-сторінка

На світлині: презентація книжки. Виступає Роксолана Хмара.

Фото Олександра Зубка

Від редакції: хто хоче придбати книжку, звертайтеся, будь ласка, на електронну пошту: pressafr@ukr.net

Сообщение Роксолана Хмара: “Книжка “27 днів між життям і смертю” має бути в кожного українця (+відео) появились сначала на Український репортер.

Презентація книжки відбулася 15 жовтня в Києві, у конференц-залі Товариства “Знання” України. Зустріч відкрив Василь Кушерець, голова правління Товариства “Знання” України, президент Університету сучасних знань. Проводили презентацію книжки її автори Світлана та Леонід Фросевичі.

Виступали й безпосередні учасники подій: студенти, що провели майже місяць у підвалі школи, командир підрозділу  який визволяв село, шкільна вчителька, яка опинилася в подібній ситуації в іншому селі в Київській області, науковці, журналісти…

Книга складається переважно з оповідань у формі інтерв’ю (свідчень), які автори взяли у бранців російських загарбників. Є також бесіди з вченими та юристом. Згадані й загиблі мешканці села. Більшість розповідей закінчується QR-кодом, під яким є посилання на короткі відеосюжети, що знаходяться на ютуб-каналі авторів книги “Український репортер”.

Зауважу, що інтернет видання подружжя журналістів Фросевичів «Український репортер» («УР») — одне з найкращих національно-патріотичних видань в Україні. Леонід і Світлана героїчно тримають свою ділянку інформаційного фронту у боротьбі з рашистською пропагандою. Сайт неодноразово піддавався атакам хакерів російських спецслужб. Проте «УР» як Птах Фенікс відновлювався і продовжує свою боротьбу за вільну, суверенну, незалежну Україну.

Черговим підтвердженням цього стала документальна книжка подружжя Фросевичів про воєнні злочини, вчиненні московськими звіро-подібними істотами у маленькому селі Ягідне, що на Чернігівщині.

На жаль, я не зміг бути на презентації. В цей час знаходився з членами нашої організації «Караючий Меч Арея» («КАРМА») в районі Покровська. Книжку отримав «Новою поштою» в обласному центрі. Прочитав її на одному диханні. Окремі сторінки перечитував декілька разів. Скажу відверто — серцебиття прискорювалося, і не раз. Військові, які читали книжку зі мною, висловлювалися на адресу московитів «дуже пекуче»! Попадися хтось із них в цей момент, ці звіроподібні істоти вимолювали б не пощаду, а смерть…

Якщо коротко сказати, що собою являє книжка — це готовий обвинувальний висновок про один з епізодів воєнних злочинів, вчинених російськими загарбниками на окупованій території України, в маленькому селі Ягідне, що на Чернігівщині. Стверджую це як слідчий МВС і начальник відділу військової контррозвідки СБУ в минулому. Мій висновок підтвердив Чернігівський районний суд.

Важко повірити, що в 21-му столітті можуть бути організовані фашистські концентраційні табори за зразком нацистських у Німеччині — «Бухенвальд», «Майданик», «Освенціум» («Аушвіц») та радянських ГУЛАГів — соловецький («Слон»), колимський «Бутугичаг», катівень НКВС, створених рашистами на окупованих територіях України.

Нелюди-звірі влаштували сучасний концтабір в селі Ягідне у підвалі школи, де закрили 368 людей, 69 з яких — діти. Закрили без світла, свіжого повітря, майже без їжі, води і медикаментів. У підвалі тхнуло сирістю, цвіллю, затхлістю. Це був «підвал смерті», на кожного ув’язненого припадало 50 квадратних сантиметрів площі…

Хворі і слабші задихалися, божеволіли, помирали. 11 цивільних на вулицях Ягідного рашсити розстріляли… 27 днів і ночей невільники села Ягідне були смертниками, в очікуванні своєї загибелі від кулі або нестачі повітря, ліків… На стінах відмічали дні — вели свій підвальний календар (на світлинах), писали прізвища, імена  померлих, розстріляних…

На календарі, навпроти цифри «31» – надпис: «Наші прийшли!»

Від виснаження дні стали губитися: чи то субота, чи то неділя, чи то день, чи то ніч — все плуталося в голові. Якщо день прожили, то вважали за щастя, згадують «смертники» підвалу…

Ті, кого виводили з підвалу – повільно рахували бетонні східці між життям і смертю, що вели догори, на подвір’я.

17 бетонних східців між життям і смертю, що вели в «підвальний концтабір смерті»

Заручники підвалу не відали, що робилося в Україні. Московити радісно повідомляли, що їхні війська взяли Чернігів і Київ, а влада втекла. “Дуже важко було зберегти віру, що це не так. Ми гнали від себе погані думки. Якщо Чернігів захопили, то чому вони нас тримають у підвалі? Значить, брешуть” – розповідали звільнені бранці.

Читати і слухати їх свідчення дуже боляче. Вони розривають серце… Розповіді розкривають страшну картину страждань, знущань і катувань мирних українців, залякування дітей, що з особою жорстокістю і садизмом вчиняли рашистські варвари.

Військовослужбовці, яких я ознайомив з книжкою на Запоріжжі і Дніпропетровщині, казали: ніякого прощення варварам не повинно бути. Ніколи! Вони заслуговують лише ЛЮТУ СМЕРТЬ.

У книзі описана історія, яка має Небесний слід, він задокументований фотознімком (світлина внизу). Історія про українського воїна-визволителя, що побачив ікону на дереві як знак Божої присутності і Божої милості від почутих молитов з підвалу смерті — це був промінчик останньої надії для в’язнів ягіднянського концтабору серед темряви пекельного зла «русского міра»…

Все, що описане у книжці повинно лунати набатом по всьому світу і обов’язково у Міжнародному трибуналі над воєнними злочинцями фашистської росії на чолі з кривавим фюрером, вбивцею путіним.

За скоєні злочини у Ягідному слідчим вже вдалося ідентифікувати 15 військових з російської Туви. У квітні 2023 року Чернігівська обласна прокуратура розпочала кримінальне провадження щодо п’ятнадцятьох російських військових за статтею “Порушення законів та звичаїв ведення війни”. Зі світлин можна зробити висновок, що це – 14 тувинців та один військовий слов’янської зовнішності. Усі вони – з військової частини №55115 (55-та мотострілецька бригада (гірська). Дислокується в місті Кизил, республіка Тува.

Обвинувачення висунуті: Суван Сиин-оол, Монгуш Айгарим, Монгуш Назити, Ооржак Ерес, Хертек Аріан, Хомушку Саян, Олексій Борисов, Дадар-оол Буян, Дамбар-оол Шолбан, Демір-оол Доржу, Кенден Сайн, Монгуш Віталій, Саая Аржаан, Доржу Буян, Кенденов Амір.

Деяких катів уже заочно засуджено. У 2022 році Чернігівський районний суд оголосив вирок трьом російським військовим із Туви – Івану Ооржаку, Шактар-оол Кежік-оол та Чаян Чинану (на світлині внизу). Їх засудили до 12 років позбавлення волі.

Того ж року суд виніс заочний вердикт ще одному російському військовому — Шолбану Куулару — за злочини у Ягідному: 10 років в’язниці.
В окреме кримінальне провадження було виділено матеріали досудового розслідування щодо невстановлених російських військовослужбовців, які перебували в Ягідному, а також їхніх начальників. Це військові з позивними «Клен», «Павук», «Глухий».

При їх затриманні — знищити як скажених собак.

“Ніколи не пробачимо їм ці злочини, ніколи, – промовляє Іван Петрович Польгуй, який вижив у підвальному концтаборі. – І кари такої не придумати за скоєне. Нехай би вони відчули те, що ми відчули й пережили у підвалі”.

Обов’язок українських спецслужб – знайти зазначених воєнних злочинців і ЗНИЩИТИ. Знищувати так, щоб вони благали смерті. Завдання нашої організації — допомогти в розшуку і знищенні виродків-вбивць. В полон не брати!

Українці, наш обов’язок — максимально поширити матеріали книжки і відео про воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному. Книжка повинна буди долучена до кримінального провадження в Міжнародному суді як ДОКАЗ цих злочинів!

У зв’язку з матеріальною скрутою видання «УР», книжка була надрукована лише накладом в 300 примірників.

Бажано, щоб книжка була видана хоча би накладом в 100 тисяч примірників і стала народною книжкою — обвинувальним актом злочину агресії фашистської росії проти України. Книжка повинна бути у бібліотеках всіх учбових закладів, у кожній військовій частині, СБУ, ОГП, МВС, НП. Її повинні вивчати школярі старших класів, всі українці…

Лише ми, українці-патріоти, зможемо фінансово допомогти «УР» у виданні і поширенні цієї книжки, зібравши необхідні кошти.

Контактні дані авторів: pressafr@ukr.net

https://www.facebook.com/pressa.fr

Про презентацію книжки, свідчення очевидців, фото-докази читайте, дивіться і слухайте за посиланням:

1). https://ukrreporter.com.ua/war/27-dniv-mizh-zhyttyam-i-smertyu-voyenni-zlochyny-okupantiv-u-seli-yagidne.html

2). https://ukrreporter.com.ua/videogalereya/prezentatsiya-knyzhky-pro-yagidne-bula-zvorushlyvoyu-i-teployu-yak-u-rodynnomu-koli-video.html

3). https://ukrreporter.com.ua/war/cherez-sud-pam-yati-do-spetsialnogo-mizhnarodnogo-trybunalu.html

Ми повинні поширити ці матеріали максимально, щоб з ними ознайомилися мільйони українців і наші захисники на фронті.

Пам’ятаємо про злочини московських рашистів! Розповідаємо про них рідним, близьким, знайомим. Поширюємо на інформаційних платформах в соціальних мережах.

Ніякого прощення садистам-вбивцям, звіроподібним істотам!
Лише люта смерть! Їхнім вилупкам-нащадкам — ВІЧНЕ ПРОКЛЯТТЯ!

Слава Україні, її захисникам і захисницям! Слава Нації!

Від імені організації Караючий Меч Арея» («КАРМА») Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України,
лицар ордену ООН «Діяння на благо народів»,
медалі ЄС «Європа — союз цінностей»,
відзнаки Канадського королівського легіону Хрест «Вікторія»,
народний депутат України ІІ-VІ скликань,
член ПАРЄ (2006-2010),
генерал-лейтенант СБУ,
почесний голова Спілки офіцерів України,
кандидат юридичних наук

Про організацію «КАРМА» читайте: «Український «Моссад» — це «Караючий Меч Арея» («КарМА»).https://www.afisha.it/ucrainians/ukrainskyj-mossad-tse-karaiuchyj-mech-areia-karma/

Від редакції. Зі статтями і розслідуваннями генерала Григорія Омельченка читачі можуть ознайомитися, підписавшись на його ютуб канал @general.g.omelchenko і за посиланням https://ukrreporter.com.ua/author/omelchenko

Сообщение Книжка «27 днів між життям і смертю” є обвинувальним актом злочину агресії фашистської росії проти України – генерал Омельченко появились сначала на Український репортер.

Модерував на заході голова правління Товариства “Знання” України, доктор філософських наук, Заслужений діяч науки і техніки Василь Іванович Кушерець.

Усі присутні оплесками вітали  легендарного поета-пісняра, Народного артиста України Вадима Дмитровича Крищенка. Маестро прочитав декілька віршів, розповів про свій сьогоднішній культурно-інформаційний фронт.

На творчу зустріч з авторами книжки також завітали відомі журналісти Геннадій Кириндясов, Олександр Ільченко, громадські активісти, освітяни, підприємці, працівники сфери культури; особливо було приємно, що приїхали воїни, які весною 2022-го визволяли Ягідне від рашистської орди – полковник Богдан Гарнага з бойовими побратимами. У залі був і захисник України Сергій Олександрович Горбено, батько Героя України, молодшого лейтенанта Святослава Горбенка (Скельда). Святослав загинув, обороняючи Донецьке летовище. Сергій Олександрович також виступив зі словом.

Було дуже щемко, коли своїми спогадами про ягіднянський концтабір поділилися колишні заручники російських окупантів Марина Супрун та Владислав Польгуй.

Письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, спогади якої також увійшли до цієї книжки, згадала про пережите в Гостомелі, коли з родиною ховалися від рашистів у тамтешньому підвалі. Зала слухала, затамувавши подих.

Панувала тепла, дружня атмосефера, хоча іноді розповіді були й зі сльозами на очах. Так, це книга про людську біду, про неймовірні страждання українців у маленькому селі Ягідне, яке опинилося на шляху оскаженілої пашистської орди. Але вона і про незламність наших людей, про їхню духовну велич, стійкість та силу духу.

Проникливо і щемко виступили шановні Роксолана Хмара, заступниця голови Спілки журналістів Києва  Алла Малієнко, Оксана Одинцова, Зінаїда Сукова.

Невдовзі на сайті буде  розміщено фоторепортаж про цю подію.

На світлині: виступає Алла Миколаївна Малієнко.

Сообщение Презентація книжки про Ягідне була зворушливою і теплою, як у родинному колі (+відео) появились сначала на Український репортер.

До речі, за своєю нелюдськістю цю трагедію можна було б поставити поряд із карально-репресивною спецоперацією німецького Третього Рейху проти мирного населення в селі Корюківка, (що теж на Чернігівщині), у перших числах березня 1943 року. Адже між гітлерівським нацизмом і путінським рашизмом існує агресивно-диявольська спорідненість. Тобто це сучасна версія фашизму, вважає доктор філософських наук Володимир Ларцев, який в окремій главі унікального проєкту подружжя Фросевичів, розмірковує про глибоке історичне коріння цього тоталітарного феномену, що відродився у глобалізованому медіапросторі після широкомасштабного вторгнення російської орди на територію суверенної України.

Завдяки розслідувальній прискіпливості та морально-правозахисній небайдужості авторів світ дізнався про «концтабір двадцять першого століття» в центрі Ягідного. Мова про шкільний підвал (17 бетонних сходинок у темне підземелля), куди, наче худобу, рашисти загнали 368 місцевих жителів (з них 69 – діти), приречених на садистські муки. Голод, зневоднення, скупченість: півквадратного метра на людину… Багато хто задихався і втрачав розум. Десять заручників загинули, одинадцять обрали за краще бути розстріляними, ніж прийняти моральне приниження. Особливо, коли будь-хто відмовлявся співати російський гімн на вимогу окупантів. А Віктор Шевченко одразу отримав кулю, коли на окрик російською «бистро пошьол впєрьод!» твердо відповів: “Я на своїй землі!” Ворожі знущання не зламали і волю Антолія Яцюка – він, падаючи від пострілу впритул, встиг гучно сказати: «Слава Україні!».

З безлічі пронизливих розповідей мешканців Ягідного про 27 днів і ночей у концтаборній атмосфері мене сильно зачепило одкровення Марини Супрун, яким вона поділилася з журналістами «Українського репортера». Дівчині виповнилось тоді, в березні 2022-го, шістнадцять років. Стільки ж, скільки в 1995 -му було героїні моєї публікації в «Киевских Ведомостях», яку цитували десятки зарубіжних видань – «Война в Чечне глазами Насти Сильченко». Її розповідь про звірства російських вояків почули і підтримали багато простих смертних, але ніхто зі світових політиків так і не захотів зупинити ту безжальну агресію єльцинського режиму проти дудаєвської Ічкерії…

Слово – Марині Супрун:

«…Дуже затьмарено пам’ятаю той момент, коли ми йшли до шкільного підвалу. Ніби я закрила очі, а потім відкрила – і я вже там, у підземеллі, у ворожому полоні. Згадую, і страшне минуле видається як спалахи – їх просто купа, незліченна купа. Обпікають мене. І нікуди не дінешся від них. Усі рашисти з червоними пов’язками на рукавах ведуть наших людей під дулами зброї. Багатьох били, вимушували стояти на колінах. Ми йшли через городи… Якось я писала, що в березні має розквітати земля, оживати після зими. А вона була стомлена. Дивлюся під ноги, по боках, і зринає думка: в який час ми жиемо? Що коїться? Я не могла до кінця зрозуміти, що зі мною відбувається, що з нами усіма. Той день – ніби страшний сон. І сьогодні, коли мені сниться, я думаю, що такого насправді не могло бути, що це якась вигадка. Але коли заглиблююся, то розумію, що так мозок захищається.
Мені було дуже боляче йти тією дорогою. Ми бачили, як горять хати…Вулиці, паркани, садки – все пошкоджено танками, всюди їхні воєнні машини і ті лиховісні червоні пов’язки, на які я досі не можу спокійно реагувати, не здригатися. Душа боліла за усіх, за село, за людей. Пульсувало запитання: як могло усе в один момент так змінитися? А відповіді не було.

Ми знали, що російські війська заходять із кордону. Думали, що маленьке Ягідне – якихось п’ять вулиць – кому воно потрібне, вороги пройдуть його і полізуть далі. Але вони не пройшли, а стали тут лихим табором. Ніколи б не подумала, що побачу дуло автомату перед собою. Смерть може бути не тільки з косою, але й із ворожим автоматом. Бачу, як ним погрожують односельцям, яких я знаю: добрим, миролюбним, щирим. Мої очі наповнюються страхом, бо розумію, що їхнє життя залежить від того, чи натисне ворог на спусковий гачок. Окупанти підходили до людини, наставляли автомат і клацали затвором: «Сработаєт ілі нєт? Как повєзьот…»

Я ще пам’ятаю, як ми вже попрощалися, і це найболючіший, найщемливіший момент з усієї історії в погребі, коли туди окупанти кинули вибуховий пристрій. Мама обійняла нас з сестричкою і сказала, щоб ніколи не покидали одна одну. Окупанти зайшли до погреба, а в мене сльози течуть. І розумію, що зараз нас розстріляють. Вони починають кричати: «Єсть кто- нибудь?» – і шпурляють вибухові пакети. Минає п’ять хвилин, мама виходить на подвір’я, за нею – я, потім – сестричка.

Мама кричить: «Не вбивайте! В мене діти, бабуся тут сидить. Мене вбийте, а їх не вбивайте!». Я так злякалася. Господи, як же буду без мами?! І тут вони кидають фразу:”Ми не будем вас убівать, ето ваші вас бомбят. Ми прішлі вас спасать…»

***
Тим часом, як наголошує прокурор Чернігівської обласної прокуратури Сергій Крупко, загалом матеріали кримінального провадження щодо воєнних злочинів рашистів в Ягідному, налічують вже 46 томів, і це тільки в паперовому форматі. Документально підтверджено: ягіднянці не гнулися перед окупантами, не ламалися від погроз. Так переможемо разом! Через суд пам’яті – до Спеціального міжнародного трибуналу…

Геннадій Кириндясов, Заслужений журналіст України

Фейсбук-сторінка

Дивіться також відеоінтерв’ю кореспондентів “Українського репортера” з Мариною Супрун.

Сообщение Через суд пам’яті – до Спеціального міжнародного трибуналу (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ми поспілкувалися на цю тему з відомим ученим, завідувачем кафедрою Українського католицького університету, кандидатом медичних наук паном Романом Кечуром (на світлині).

На початку розмови розповіли про те, що ми, журналісти, особисто чули від заручників російських катів, які окупували село Ягідне. Колишні бранці називали цей підвал «концтабором 21-го століття», говорили, що у московитів не було ані крихти жалю до мирних жителів Ягідного. Це був російський фашизм у формі рашизму. Люди риторично запитували – звідкіля увесь цей дух ненависті?

–Мені здається, що є поєднання багатьох феноменів, про які можна було б говорити у цьому контексті, – пояснює Роман Володимирович. –Почнімо з того, що державна і суспільна структура в росії організована навколо вертикальних силових організацій, серед яких найбільше виділяються дві. Перша: армія; військові скоювали злочини, в тому числі у Ягідному. А друга – тюрма. Величезна кількість людей в росії або самі сиділи, або ж їхні родичі, батьки, діти. Тобто це величезна частина сучасної російської спільноти. Обидві ці структури збудовані таким чином, що контроль за людьми, які знаходяться в армії або тюрмі, здійснюється тими, хто сидить в тюрмі або служить в армії. Він відбувається поза контролем закону. В армії це називається «дідівщиною». В тюрмі – «поняттями», там живуть по «поняттях», це забезпечується відповідною неформальною інфраструктурою ув’язнених. І в першому, і в другому випадках насильство делегується цим групам – «дідам» в армії, в тюрмі – кримінальним авторитетам. Контроль за цими групами здійснюється цими внутрішніми силами. Російська держава делегує цим «неформальним групам» право на насильство і право на беззаконня. Бо що ви можете подарувати рабу? Раб не має свободи. Практично не має власності. Йому можна подарувати тільки право на насильство над іншою людиною. Ця система працює на тому, що право на насильство і право насолоди від насильства делегується відповідним групам. І ми маємо приклад, як це було реалізовано – з відома і наказу вищого командування, на «смак» нижніх виконавців, а вони переважно люди бідні, нещасні, залежні, єдиним їхнім задоволенням є знущання над іншими. Такою є ця, дуже сумна, картина.

– Який діагноз можна поставити озброєним путінським покидькам, які проявляли надзвичайну жорстокість у Ягідному?

-І в медичній, і в соціальній науках це називаються садизмом – задоволення від страждання іншої людини. Він є в усіх представників цієї імперії. Вони ж ідентифікуються з цією агресією. З тими, хто може безкарно вчиняти насильство. Якщо ви є великим начальником, то маєте право на багато безкарного насильства, якщо ви маленька людина, то вам надають індульгенцію на маленьке безкарне насильство. Це – ієрархія імперії.

-Зрозуміло, що більшість рядових воєнних злочинців знаходяться на низькому соціальному щаблі суспільної ієрархії. А ось як бути з генералами, міністрами? Вони ж усі закінчували університети, академії. Тим не менш віддають накази вбивати українців.

-Вони можуть віддавати накази і на вбивство жителів Курщини, як і будь-якої російської області. Вони без жодних сумнівів обстрілювали власні міста. Нещадно знищували цивільні будинки в Суджі, перетворивши місто на руїни. Але на даний момент насильство стосується українців, бо ми є перешкодою для розвитку їхньої імперії. Однак раніше такого роду насильство вони спочатку застосовували до тих же тувинців, татар, чеченців, до інших народів, а сьогодні застосовують до нас. Їхня ідея полягає в тому, що насильство без меж є єдиним виходом, щоб народи, проти яких його застосовують, стали росіянами. Таким способом тувинці, чеченці та інші стали росіянами. Вони намагаються застосувати такий же «рецепт» і щодо нас, проявляючи нічим необмежену тотальну жорстокість. Щоб обмежити нашу національну ідентичність. Перевірений «рецепт», якому триста і більше років.

– В Ягідному окупанти постійно шукали серед місцевих жителів нацистів, бандерівців. Це також є своєрідною складовою духу ненависті?

-Будь-яка ідея насильного упокорення, асиміляції, приєднання інших народів передбачає їхнє «виправлення», бо вони, як вважає імперія, якісь «відсталі», «погані», «жорстокі», «невдалі», зрештою і держави «невдалі». А росія прийде, «визволить» їх і зробить «русскімі». Це традиційна для імперії ідея. Вони ж не можуть напасти на народ, який є «добрим», де живуть «гарні сусіди», «миролюбні українці»… І раптом рускі взяли та й напали на них. Цю ідею неможливо продати, правда? Потрібно сказати, що «бандерівці захопили владу», «знущаються над росіянами» – це звичайна параноїдна ідея, яка лежить в основі будь-якої загарбницької війни. Нічого нового.

-Підкріплюють її «щастям», яке прийде у вигляді «руского міра».

-Насаджувати «рускій мір» – ідея імперії. Як тільки імперія перестає рости, то знизу починає розкладатися. Напруження наростає і з’являються внутрішні протиріччя, які ведуть до розвалу. Тому імперії, її метрополії постійно зайняті завоюваннями інших територій, народів, сфер впливу, в цьому сенсі також нічого нового. Руска імперія подібна до усіх її попередників.

-Медичних діагнозів кремлівського фюрера путіна ніхто не бачив. Чому він схиблений? В інтернеті багато пишуть про його психічні захворювання, наприклад, що він параноїк.

– У ньому переважає імперська ідея. Він багато років при владі. При абсолютній, тотальній владі, неодноразово видавав накази про знищення невгодних, захоплення земель, початок військових операцій. Загинули сотні тисяч людей. Він відчуває себе безкарно. Власне, ідея безкарності пронизує усю ідею «руского міра». Безкарний фюрер путін і безкарні ті солдати, які знущаються над українцями, над мирними жителями, вбивають їх. У шкільному підвалі в Ягідному одинадцять людей померло, багатьох розстріляли на вулицях. І ніхто з окупантів за ці злочини не є реально покараним. Отже ідея безкарного насильства, безкарного злочину – ідея рускої імперії. Можеш знущатися і тобі за це нічого не буде. У цьому й полягає ідея «руского міра».

–Московитів нічого не змінить, лише, можливо, поразка, покаяння. Але перш ніж це станеться, пройдуть десятиліття поки не переформатується через поразку російська спільнота. Але не факт, що таке станеться. Якої ви думки?

– Поразка є необхідною, але недостатньою умовою. Без поразки шансів на зміни в росії нема ніяких. Але якби рускі програли б, тоді після цього потрібна серія виховних заходів. Як у післявоєнній Німеччині. Оприлюднення воєнних злочинів, покарання винних, тих, хто безкарно діяв багато десятиліть, усіх їх потрібно назвати і покарати. Не помста має бути, а ідея справедливого, законного покарання може змінити це. Бо помста призведе до наступного витка цієї багатостолітньої драми. Хоча не упевнений у прогнозах. Але така моя точка зору.

– Дякую за бесіду.

Розмову вів Леонід Фросевич

Фото: “Український репортер”.

Про Ягідне також читайте: Прокурор Крупко про жахіття Ягідного: «Люди стрибали у яму і прикривалися трупами» (+відео)

Сообщение Індульгенція від імперії на безкарне насильство. Розмова з ученим про причини жорстокості окупантів (+відео) появились сначала на Український репортер.