Глова уряду Джорджа Мелоні визнала поразку, написавши про це у соцмережі X.

Як повідомляла агенція ANSA, Італії 22 і 23 березня відбувся дводенний референдум щодо реформування судово-слідчої системи. Серед пропонованих змін – розмежування кар’єр суддів і прокурорів. Якщо зараз після складання єдиного іспиту вони можуть змінювати «ролі», то реформа передбачала чіткий поділ: судді виконуватимуть лише суддівські функції, а прокурори – виключно прокурорські.

Також планувалося реформування Вищої ради магістратури: її планували розділити на два окремі органи – для суддів і прокурорів. Окрім цього, передбачалося створення Вищого дисциплінарного суду та зміна принципів формування органів суддівського самоврядування – частину посад пропонували заповнювати шляхом жеребкування.

Водночас деякі аналітики зазначають, що реформа всеодно не вирішила б, мабуть, найсерйознішу проблему, що переслідує  італійські суди країни, — дуже повільний темп судових процесів. Тамтешню Феміду часто звинувачують в упередженості вироків та рішень.

Ми також дещо неприємне скажемо про судову систему Апенін.

Справа Віталія Марківа

У липні 2019 року італійський суд у місті Павія визнав військовслужбовця Національної гвардії України Віталія Марківа винним у причетності до вбивства італійського фотографа Андреа Рокеллі на Донбасі в 2014 році. Його засудили до 24 років ув’язнення.

Прокурори дійшли висновку, що начебто Марків, перебуваючи на службі, допоміг скоординувати вогонь українського підрозділу на групу цивільних осіб, серед яких був Андреа Роккеллі.

Але в основі так званих доказів були… російські матеріали. Це відео, описане як отримане “з відкритих джерел”, “знайдене на YouTube” або “з місцевого телеканалу”, і всі вони мають логотип “Russia Today”. Прокурор Занончеллі заявив, що ніхто не з’ясовував справжність “документа” і він надав його, “щоб показати сам факт його існування для оцінки судом”.

3 листопада 2020 року Міланський апеляційний суд виніс виправдувальний вирок у справі Віталія Марківа. У грудні 2021-го Верховний касаційний суд Риму остаточно виправдав Марківа та зняв усі претензії до України.

Умовний термін контрабандисту Стрешинському

Згадаємо й про інший вирок в італійському місті Турин – цього разу вердикт був надзвичайно гуманним. У 2002 році тут було засуджено міжнародного торговця зброєю, контрабандиста, агента російської ФСБ Дмитра Стрешинського. Йому «дали» 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також зобов’язали сплатити 516 євро штрафу. Ось вам і контрасти: Марківа, чию вину зовсім не було доведено, засудили до 24-х років на підставі російських “доказів”, а Стрешинського просто посварили пальцем. Сліпа італійська Феміда? Це випадковість чи гра під дудку Кремля?

Що це за птаха, Стрешинський? Народився у Києві, мешкав на столичному масиві Нивки, парцював тут певний час. А потім перебрався до росії. У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти. На початку 1990-х він розгорнув збройовий «бізнес». Був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем.

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Із Стрешинським Деркач  часто зустрічався в Москві, у європейських містах. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів.

Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський (фігурував в матеріалах оперативної розробки та спостереження як “Стратег”) мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.

Народився у Києві в 1962 році, у єврейській родині. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Батьки переїхали до Москви. Рідний брат Дмитра, мільярдер Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї та боєприпасів. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж, який транспортуваало судно „Jadran еxpress” під мальтійським прапором (екіпаж був хорватським). І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.

У 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.

Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.

Шість років (!) Інтерпол не міг (чи не хотів?) затримати Стрешинського, який вільно роз’їжджав світом. А туринський суд два роки розглядав справу Стрешинського.  І відпустив… на всі чотири  сторони. Після цього Стрешинський з’являється в Москві. Облаштовує неподалік центру міста (!) майстерню з виготовлення мініатюрної та іншої зброї. Він співпрацює з приватною російсько-італійською компанією з виготовлення зброї. І навіть через свого лобіста – віце-прем’єра Рогозіна – планує постачати російській армії та силовикам новий пістолет.

Незадовго до окупації Криму, загарбання частини території Луганської і Донецької областей Стрешинський брав активну участь у створенні в росії організації «ДОН» – Добровольчєского двіжєнія особого назначєния в поддєржку армії, флота і оборонно-промишлєнного комплєкса рф.

Його обрали до президії цього лиховісного ДОНа. Усе це відбувалося під патронатом лютого ворога України Рогозіна і його хижої партії «Родіна». І «Родіну» і ДОН називали «спецназом путіна». Стрешинський став членом військово-промислової ради при уряді російської федерації.

Вже під час широкомасштабного нападу росії на Україну Стрешинський створив бізнес в Чехії – виготовляє пістолети. За даними чеських журналістів-розслідувачів, він зареєстрував підпрємство на підставних осіб. Цей аферист, як стверджують наші джерела, зумів втертися в довіру до високого військового керівництва Чехії. Зрештою, в Україні на початку 1990-х він також був “своїм” в Адміністрації тодішнього президента Леоніда Кравчука.

Сьогодні контрабандист Стрешинський пропонує свою зброю на світових ринках, в деяких європейських країнах його пістолети можна знайти на полицях спеціалізованих крамниць. Цю зброю він навіть запетентував у США.

Отже, добре бачимо, до чого призвела гуманність італійського суду.

Леонід Фросевич, лауреат публіцистичної премії імені Джеймса Мейса 

Сообщение Провал судової реформи в Італії: Феміда досі танцює під дудку росії, підтвердження цьому – справи Марківа та Стрешинського появились сначала на Український репортер.

Стрешинський продавав зброю та боєприпаси по фальшивих документах. Сьогодні, в  Чехії він створив фірму на підставних осіб, виготовляє зброю. На початку 1990-х в Стрешинський також розгорнув збройовий «бізнес». Він був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем. Цій ворожій групі у той період протистояли співробітники контррозвідки СБУ, яку очолював Євген Марчук. 

З Євгеном Кириловичем Марчуком я познайомився давно, коли він працював Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Підставою для розмови стала гучна справа міжнародного масштабу. В італійському місті Турин на той час тривав резонансний судовий процес, який в медіа назвали «Справа Стрешинського + 8». Згадувалося і прізвище Марчука.

Ця тема мене зацікавила, адже моїми напрямками в редакційній роботі були журналістські розслідування. Євген Кирилович швидко дав позитивну відповідь на мій інформаційний запит про інтерв’ю.

Свою першу розмову з ним я записав у лютому 2002 року, тоді коли він обіймав посаду Секретаря Ради Національної безпеки і оборони України.

Ми сиділи за столом для нарад у його службовому кабінеті на столичній вулиці Петра Болбочана. Бесідували зо дві години. Я був приємно вражений відкритістю, доброзичливістю Євгена Кириловича, бажанням відповісти на всі журналістські запитання. Погодьтеся, такий стиль притаманний небагатьом політикам великого масштабу, державним діячам. А у мене було зо двадцять питань, не менше. До розмови, звісно, підготувався. Відчував, що вона виявиться грунтовною і я одержу відповіді на запитання, які «зависли» в повітрі на цілих вісім (!) років, а відтак не давали можливість поставити крапку в багатолітньому журналістському розслідуванні.

А йшлося про Дмитра Стрешинського – «героя» моїх журналістських розслідувань 1994-1996 років.

На початку 1994 року я почав «копати» про комбінації загадкового бізнесмена Дмитра Стрешинського, який великими партіями купував зброю в українського Міноборони, продаючи потім кудись за кордон. За даними моїх джерел, він роздавав хабарі впливовим чиновникам, деяким генералам та полковникам, яким підпорядковувалися арсенали. Перші мої журналістські розслідування про цього гендляра з’явилися у газеті «Київські Відомості» у липні 1994-го.

Я і гадки не мав, що паралельно Стрешинським дуже цікавиться СБУ, яка завела на нього справу під кодовою назвою «Стратег». Це вже з роками я дізнався, що у 1992 році тодішній голова Служби безпеки України Євген Марчук дав письмове доручення підрозділам СБУ організувати оперативну перевірку підозрілої діяльності Стрешинського і його спільників. На початку 1990-х у моєму журналістському блокноті не було інформації і про те, що за поданням Служби безпеки України Генпрокуратура порушила кримінальну справу по факту незаконної торгівлі зброєю, у якій фігурували окремі військові діячі з Міноборони України, а також Стрешинський. У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік.

Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.

Народився у Києві в 1962 році. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Рідний брат Дмитра, Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).

Починаючи з 1987 року, розпочинаються махінації Дмитра Стрешинського в комерції, зокрема у російській фірмі “Синтез”, яка торгувала нафтою. На початку 1990-х років Стрешинський приїхав до України, в Печерському районі Києва зареєстрував фірму “Global тechnologies іnternational Ukraine». І став заводити знайомства із військовими начальниками, чиновниками – його цікавили армійські арсенали, «вихід» на людей з оточення президента України, на міністрів.

Під час інтерв’ю зі мною Євген Кирилович не мав перед собою на столі якихось документів про цю історію зі Стрешинським. Але він чітко розкладав усе по поличках, аналізуючи факти, події. Говорив Марчук упевнено; я не відчув тривоги чи занепокоєння з приводу масованих провокацій, які накочувалися на нього з боку ворогів України, насамперед Андрія Деркача. Навпаки – у його голосі відчувалася жорсткість, рішучість.

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Сьогодні відомо, що Деркач – агент, державний зрадник – виконував усі побажання та завдання Москви, адже був резидентом російської військової розвідки в Україні.

Агентом ФСБ є і Стрешинський. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

Подробиці туринської «Справи Стрешинського + 8»

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

«На жаль, тільки наприкінці 1993 року ми “докопалися” до таємниці сертифікатів кінцевих користувачів (“end user certificate”), які в Україні пред’являв Стрешинський. Ці документи, ніби видані компетентними органами Марокко, Єгипту, Судану, виявилися «липою», – розповідав мені полковник СБУ Володимир Куліш. – На той час сертифікати перевіряли тільки по каналах МЗС України. Адже у 1992–1993 роках у нас ще не було представництв СБУ за кордоном, а посольства були тільки у півтора десятка країн. Ми лише починали співпрацю з іноземними спецслужбами».

У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж. І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.

Отож у 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.

Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.

Стрешинського допитували прокурори Паоло Тампоні й Онеліо Додеро.

13 жовтня 2000 року – перший допит Стрешинського як обвинуваченого. Він усе заперечував. Погодився укласти зі слідством угоду про співпрацю. Зрозумів, що може уникнути в’язниці, якщо наплете хараманів про українську та міжнародну «мафію». Отож і почав розповідати про дві групи (різного рівня) осіб, задіяних “у злочинній організації”. Зокрема сказав, що до “злочинної групи, яка займалася контрабандою зброї”, входили голова Митного комітету України, заступник міністра закордонних справ, голова СБУ та інші посадові особи.

Євген Кирилович мені розповідав: заяви Стрешинського про те, що нібито усе найвище керівництво України було причетне до незаконної торгівлі зброєю, є елементом провокації російської спецслужби, в Україні це координував Андрій Деркач. Стрешинського завербували росіяни, щоб використати його для дискредитації України на міжнародному ринку озброєнь, а також для того, щоб пустити у неславу ім’я Марчука.

Прокурори Тампоні й Додеро спочатку розробляли лише одну версію: мовляв, російська мафія, яка пустила своє коріння і в Україні, торгує зброєю, нафтою, а український “кадебешник” Марчук усі ці оборудки прикриває. Цій брудній грі протистояла інша тактика, зокрема з боку Марчука, тактика вмілого оперування переконливими фактами. На позитив зіграли, окрім іншого, свідчення у залі Туринського суду безпосередніх учасників викриття Стрешинського (Олександра Шаркова, Володимира Куліша та деяких інших) динамічний та жорсткий наступ Євгена Кириловича на дипломатичному, політичному флангах (на відміну від вичікувальної позиції державних інституцій), глибока аргументація письмових звернень до Туринського суду.

Довго розслідували справу Стрешинського в Турині. За цей час там довідалися майже про усі торговельні операції Стрешинського протягом 1992–1994 років, які стосувалися України та Білорусі.

Але ж на цьому великому часовому відтинку було стільки провокацій стосовно Євгена Марчука! «Справу Стрешинського» використовували проти нього російська спецслужба, клан Леоніда Кучми, сімейка Деркачів (батько Леонід і син Андрій).

Це вже згодом українські слідчі встановлять: свідчення Стрешинського спростовуються багатьма доказами. А заяви Стрешинського про нібито «передачу грошей Марчуку» є брехливими, позбавленими будь-якої логіки, зробили висновок українські правоохоронці. 7 березня 2002 року посол України в Італії Борис Гудима зазначив у своєму листі: “…За отриманою з Турина інформацією, Є. К. Марчук не проходить у зазначеній справі, слідство стосовно нього італійськими судовими органами не ведеться”. Дипломат також пояснив, що 5 березня 2002 року суддя Мінуччі оголосив вирок Стрешинському – 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також 516 євро штрафу.

Ось так гуманно вчинила італійська Феміда стосовно міжнародного контрабандиста, афериста Стрешинського.

Після завершення щасливого для нього італійського процесу Стрешинський опиняється у Москві. В центрі російської столиці, поруч з музеєм совітської армії, він відриває майстерню з виготовлення мініатюрної стрілецької зброї.

Чи можливо було б це зробити без підтримки ФСБ? Ні. Згодом у Москві разом з італійським зброярем Ніколо Бандіні він створює італійсько-російську фірму «Arsenal Firearms», розробляючи пістолет «Стриж» для російської армії, а також спецслужб. Це було напередодні російської агресії в Україну. Стрешинського у той період лобіював віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін.

Аферист Стрешинський став членом військово-промислової ради при російському уряді (очолював Дмитро Медведєв). Рогозін пропонував путіну оснастити російську армію «Стрижами» Стрешинського, які, мовляв, «не мають аналогів у світі» та й загалом експериментальною зброєю. Ось так Стрешинський перевтілився з афериста у «генія збройової думки», «легендарного російського зброяра з понад тридцятилітнім стажем у сфері виготовлення стрілецької зброї»! Він зареєстрував на зброю низку патентів у США, познайомився з тодішнім радником президента США Трампа Еріком Прінсом (главою приватної військової кампанії, бізнесменом).

Інформаційні диверсії резидента російської військової розвідки, зрадника Андрія Деркача

Газета «Кіевскій Телеграф», головним редактором якої у 2002 році був Сергій Мустафін (власник – Андрій Деркач), час від часу публікувала слідчі документи туринського розслідування. Редагував цю проросійську газетку також (до 2014 року) антиукраїнець і ворог нашої держави Володимир Скачко (нині в Росії). Мета виступів (один з авторів – журналіст Максим Павленко) була одна – видати бажане за дійсне: мовляв, італійський суд визнав Марчука винним. Бо ж саме він “узяв на себе роль ініціатора та організатора злочинної змови”…

Показовим у цьому плані був один з пасквілів. Так, під рубрикою “Вердикт” газета вдарила суперзаголовком: “Вину Марчука установлено”. А в тексті було й пояснення пояснення: “…Італійський суд підтвердив причетність секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука до нелегальної торгівлі зброєю”. Мовляв, які ще можуть бути питання.

На головному напрямку, себто мас-медійному, Андрій Деркач сконцентрував проти Євгена Кириловича ударну групу з числа залежних від нього журналістів. Саме вони – слуги брехні – опублікували у газеті колективного листа до глави держави з вимогою звільнити Марчука з посади.
Шулери змахлювали з публікацією документів італійських слідчих. Так-так. Матеріали попереднього слідства вони видали за вирок суду, а покази Стрешинського – за прокурорське обвинувачення! Шулери пащекували: “Щоб побачити головну роль Марчука у міжнародній торгівлі зброєю, з якою вела боротьбу хорватська поліція у Боснії, досить пробігти очима першу сторінку рішення Туринського суду”.

Крім брехливих заяв Стрешинського на столі у туринських правоохоронців не було жодного документа про нібито незаконну діяльність секретаря РНБОУ.

Мене вражало, що на початку цієї мас-медійної проросійської навали Деркача Секретар РНБОУ Євген Марчук сам на сам лишився зі своєю бідою. Державні інституції зберігали олімпійський спокій. Президент України Кучма лише спостерігав за цією провокацією. Мабуть йому вигідно було заблокувати опозиційного політика, свого основного конкурента на президентських виборах.

Дивовижно, але службові, оперативні матеріали про те, як було викрито Стрешинського раптом зникли із деяких відомчих архівів, в тому числі із СБУ, їх знищили. Атака була направлена не лише проти Марчука, оскільки російські агенети під орудою Андрія Деркача паплюжили й Україну як державу. Кучма затято мовчав.

На політичному фронті

Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України. Отож комбінацію проти нього можна розглядати і як політичну… Її ініціатори підключили силові та правоохоронні структури, використали свої зв’язки з російськими спецслужбами… Мета – зігнути Марчука, зашугати його компроматом.

Ось що писала газета “День” 30 січня 2003 року: “…Ще влітку 1999 року, під час передвиборної президентської кампанії, коли Марчук був одним із претендентів, ТРК (мова йде про телекомпанію «Ера» Андрія Деркача. – Л. Ф.) анонсувала передачі про скандал у сфері торгівлі зброєю. При цьому нав’язливо демонструвалося фото Євгена Марчука: ось, мовляв, головний “торговець зброєю”. …І ось зовсім недавно ТРК… у дискусійному запалі показала той самий матеріал, датований 99-м роком, з приміткою, що це – архів. З цього приводу виникає запитання: а чи не почала співробітничати зі Стрешинським фірма “Леонід Деркач і син – Андрій Деркач” ще у 1999 році? Адже серед журналістів УТ-1, на каналі якого почала гніздуватися ТРК «Ера», було створено секретну спецгрупу з числа співробітників спецслужби та декількох журналістів-телевізійників…”

Другий етап операції проти Євгена Кириловича співпав уже з особистими інтересами замовників. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Марчук почав “розкопувати” їхні зловживання, говорити про це в газетних і телевізійних інтерв’ю, інформувати прокуратуру. От вони і відчули, що “завдяки” Марчуку в них земля горить під ногами. Треба щось робити.

Ще одне інтерв’ю з Марчуком

На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського, роль Деркача-молодшого.

«Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – твердо стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи, керував усім цим Андрій Деркач. Не дивно, що ця група знайшла одне одного. По суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону. Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою (Італією. – ЛФ.), дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони (Андрій Деркач, Дмитро Стрешинський) неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.

Далі. В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе Андрій Деркач. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як Секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень. Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.

У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони. І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону.

Друге. Як відомо, Андрій Деркач контролює телекомпанію «Ера». Під час перевірки ми виявили, що вона не сплатила державі понад 19 мільйонів гривень за оренду. Власне, цей факт вишукала Рахункова палата на наше прохання. За правилами, телекомпанія не повинна була отримати ліцензію на мовлення.

Третє – наша протидія вельми дивній приватизації одеського „Ексімнафтопродукту”. Андрій Деркач навіть не приховує, що це підприємство, а також телекомпанія – об’єкти його зацікавленості.

Четверте – це ідея фікс Андрія Деркача створити наглядову раду „Енергоатому” і стати її головою. Він „тероризував” заготовленим проектом постанови членів Кабміну ще за Віктора Ющенка, а відтак – допікав нею прем’єра Анатолія Кінаха, “вибиваючи” підписи. До речі, зібрав багато підписів. Я був проти цієї ідеї. Це – головні, але не всі мотиви участі Андрія Деркача у цій провокації.

На засіданні Ради національної безпеки й оборони 26 грудня 2001 року я звернувся до Президента України з проханням дати вказівку СБУ та іншим відомствам не тільки внести ясність по суті, а й з’ясувати, хто, з ким, з якою метою організував цю провокацію. Інформації для перевірки чимало».

Особлива резолюція

Тоді ж я почув від екскерівника СБУ переконливі докази, що саме Марчук у 1992 році наказав розпочати протидію корупційній діяльності Стрешинського.

«Цей аферист з’явився у Києві десь навесні 92-го, – згадував Євген Кирилович. – Про нього, звісно, не було ніякої інформації (як потім з’ясувалося, Інтерпол про цього гендляра взагалі нічого не знав). Він почав розгортати тут свою діяльність, вийшов на Міністерство оборони, на його тодішній Комерційний центр. Зав’язав знайомство із впливовими особами. І потрапив у поле зору нашої спецслужби як фірмач, котрий, з одного боку, через хабарі налагоджував свій бізнес, а з другого – в його діях ми побачили елементи контрабанди. Мені доповіли про ці справи Стрешинського. 5 грудня 1992 року я пишу резолюцію заступникові голови СБУ з контррозвідки про те, щоб Стрешинського взяти в активну перевірку, розкрити весь механізм махінацій. Наказав діяти особливо конспіративно. Там-таки написав, що Президента України Леоніда Кравчука поінформовано».

Втім, чи справді СБУ була зацікавлена предметно й повно розібратися із сертифікатами Стрешинського? Чи можна підтвердити це документально? Ось про це я також запитав Євгена Марчука.

«Навесні 1993 року з ініціативи СБУ Стрешинського усунули з ринку торгівлі українською зброєю, – згадував Євген Кирилович. – Про нашу зацікавленість з’ясувати все до кінця з його сертифікатами свідчать документи. Наприклад, копія офіційного листа заступника міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка Тимчасовому Повіреному в справах України в Арабській Республіці Єгипет Віктору Нагайчуку від 9 листопада 1993 року. Відповідь з Єгипту надійшла 19 лютого 1994-го. Тобто Єгипет, як бачите, вивчав це питання майже чотири місяці. Це більше часу, ніж нам знадобилося для того, щоб викрити Стрешинського. У листі МЗС Єгипту повідомило: сертифікат недійсний. Така ж відповідь надійшла з Марокко».

Що відбувалося в кабінеті президента України Кравчука

Під час своїх журналістських розслідувань я розумів: якби не Марчук, то Стрешинський довго орудував би в Україні, спустошуючи по схемах армійські арсенали. Знаю, що йому допомагали зав’язувати «ділові знайомства» в Адмінстрації Президента України Леоніда Кравчука, в Уряді тодішній начальник особистої охорони глави держави, а також помічник з військових питань. Йому також сприяли і деякі корумповані генерали. А ось впертий Марчук виявився міцним горішком, став ламати тіньові схеми. І це підтверджується таким фактом.

Стрешинський направив декілька листів Президенту України Леоніду Кравчуку. Так, у жовтні 1992 року він просив продати йому зброю і боєприпаси. На цьому листі Кравчук пише резолюцію міністру оборони Костянтину Морозову і міністру оборонної промисловості Віктору Антонову: «Прошу розглянути і, у разі доцільності, вирішити». Резолюцію Кравчука було сприйнято як наказ до дії, бо у ній було слово «вирішити». Стрешинському увімкнули зелене світло… Вантажі зі зброєю «пішли» за кордон.

Але у грудні 1992 року Урядова комісія з експортного контролю, врахувавши позицію СБУ, відмовилася видати Стрешинському дозвіл на експорт чергової зброї і боєприпасів. Що робить Стрешинський? У січні 1993-го конфіденційним листом звертається до президента Кравчука і окреслює проблему – урядова комісія на чолі з міністром Антоновим не видає йому ліцензію на відправлення за кордон зброї і боєприпасів, яка на той час вже прибула у порт Жовтневий (нині – Ольвія). Кравчук пише резолюцію на листі Стрешинського на ім’я голови Урядової комісії, мовляв, у чому питання, Марчук і Морозов підтримують. Однак це було брехнею – ні Марчук, ні Морозов не давали згоди на такий експорт.

Ось який факт зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. 19 січня 1993 року міністру Антонову зателефонував Президент України Леонід Кравчук і сказав, що держава несе збитки, оскільки Антонов не підписує контракт Стрешинському. Антонов відповів Кравчуку, що по цьому контракту є дуже багато порушень, викликає сумнів правильність оцінки автоматів, які продаються удвічі дешевше, а також те, що патрони постачають Стрешинському більш пізніх років виготовлення, аніж обумовлювалося в контрактах. Кравчук наказав підписати ліцензію, а на подібні недоліки звертати увагу вже при розгляді наступних контрактів. Після розмови з Кравчуком Антонов кілька разів телефонував у Службу безпеки України та спілкувався з Євгеном Марчуком, який радив проявити принциповість і в разі незгоди не підписувати ліцензію.

Тим не менш, одержавши цей документ з візою Кравчука, Стрешинський атакує Міністерство оборони, вимагаючи направити в порт ешелони зі зброєю. Водночас організовується «наїзд» на міністра Антонова. І той підписує Стрешинському дозвіл на продаж зброї і боєприпасів.
Дізнавшись про ці фінти, голова СБУ Євген Марчук запропонував президенту Кравчуку відкликати свої резолюції на листах Стрешинського. Кравчук погодився зробити це.

Знову про італійський судовий процес

Український контррозвідник, полковник СБУ Володимир Куліш на початку березня 2003 року з деякими колегами, зокрема з ексначальником Головного управління розвідки СБУ, генерал-майором у відставці Олександром Шарковим, виступив, як свідок в італійському суді, в Турині по обвинуваченню Стрешинеського. Вперше в історії СБУ діючий полковник із контррозвідки давав свідчення в іноземному суді! Мені, приємно, що на стіл судді, окрім своїх матеріалів, Куліш поклав також копії моїх журналістських статей-розслідувань про Стрешинського, що вийшли у газеті «Київські відомості».

З роками у великій «картині» під умовною назвою «Стрешинський проти України» стали сходитися усі пазли, принаймні в моєму журналістському розслідуванні.

Повертаючись до виступу Куліша в Туринському суді, “Інтерфакс-Україна” повідомляв: «У Турині триває процес “Справа Стрешинського +8”… Полковник Куліш передав на розгляд суду фрагменти документального листування між британською та українською спецслужбами, а також відеокасету – на оперативній плівці зафіксовано момент встановлення на контейнері зі зброєю (порт Жовтневий) радіомаяка для контролю за курсом судна “Jadran express”».

Цікавими є обставини відрядження за кордон у 2003 році оперативного працівника СБУ Володимира Куліша. Ось як про це розповідає у своїй книзі «Моє життя у розвідці» генерал Олександр Шарков:

«…Виникли проблеми із виїздом до Турина Куліша В.П., який свого часу особисто порушив кримінальну справу у зв’язку з діяльністю «Стратега» (Стрешинського. – ЛФ.) в Україні. Виявилося, що безпосереднє керівництво Куліша В.П. в СБУ з невідомих причин категорично заборонило йому брати участь у судовому процесі. Довелося їхати у шпиталь СБУ на печерську, де на той час лікувався після автомобільної аварії Марчук Є.К. У моїй присутності Євген Кирилович зателефонував спочатку Радченку В.І. (очолював СБУ.-Л.Ф.), а потім Кучмі Л.Д., який активно заперечував проти поїздки Куліша В.П. до Турина. Єдиний залізний аргумент Марчука Є. К. про те, що потрібно захистити міжнародний престиж України, змусив президента дати згоду на за закордонне відрядження оперативного працівника СБУ».

Куліш дав у суді важливі свідчення про те, як СБУ під керівництвом Євгена Марчука вивела на чисту воду Стрешинського. Передав також вже згадану вище відеокасету про обладнання контейнера зі збоєю радіомаяком.

Пояснимо: у 1994 році СБУ, яку очолював Євген Марчук, спільно з британською спецслужбою провели унікальну спецоперацію із викриття афериста Стрешинського, який на вантажному судні “Jadran express” в обхід санкцій Радбезу ООН перевозив білоруські зброю та боєприпаси на Балкани, де тривали бойові дії. 5 травня 1994 року голова Комітету із санкцій щодо Югославії Ради Безпеки ООН Рональдо Мота Сарденберг письмово подякував українським компетентним органам за їх зусилля у викритті міжнародного афериста.

Здавалося б, ще у 1994 році про цю суперуспішну спецоперацію (вперше в історії України!), а також про подяку від Радбезу ООН (на світлині нижче) мали б розповідати провідні телеканали. Але вони чомусь мовчали…

Я досі переконаний: за таку роботу учасники блискучої спецоперації варті високих державних нагород. Натомість було інше… Як не парадоксально, затяжна боротьба з махінатором Стрешинським обернулася для декого з викривачів, наприклад для Володимира Куліша, неприємностями. А голова СБУ Євген Марчук, під чиїм керівництвом і було виведено на чисту воду злочинця Стрешинського, зазнав цькувань у виданнях російського агента Андрія Деркача. Леонід Кучма, мабуть, задоволено потирав руки…

Після повернення із Турина до Києва Володимира Куліша викликало «на килим» високе начальство. Перший заступник голови СБУ Петро Шатковський призначив службове розслідування – на якій підставі Куліш пред’явив в італійському суді відеокасету із фрагментарними записами завантаження корабля “Jadran express” (порт Жовтневий) зброєю та боєприпасами і чому “розголосив подробиці спільної операції».
Отож у рапорті на ім’я голови СБ України Володимира Радченка Куліш і пояснював: «Текст наказу щодо проведення службового розслідування викликав у мене подив. У ньому в директивному стилі, який не допускає двоякого тлумачення, вже сказано про мої неправомірні, несанкціоновані дії та розголошення інформації… Я категорично заперечую будь-які звинувачення на свою адресу. Мені зовсім не зрозуміло, які саме фрагменти відеозапису “розголошують подробиці спільної операції”, оскільки про це мені не повідомили… Відкидаю будь-які заяви про оперативний характер відеозапису, про те, що він містить оперативну інформацію. Нічого подібного там немає. До оперативної діяльності СБУ цей запис не має жодного відношення…

Відносно самого розслідування. Воно торкнулося свідка – громадянина України, який виступив в іноземному суді. А свідок, учасник кримінального судочинства, як відомо, у своїх діях керується винятково нормами кримінального та кримінально-процесуального законодавства України. Саме вони визначають процесуальну незалежність свідка, який несе особисту, у тому числі адміністративну та кримінальну, відповідальність за об’єктивність та повноту свідчень. Законодавство не поділяє свідків за посадами, які вони обіймають, не встановлює особливих норм для працівників правоохоронних органів. Тим більше воно не обумовлює необхідність погодження свідком своїх показів з ким-небудь (цим досягається незалежність свідка та його об’єктивність). Загальновідомо, що будь-який вплив на свідка – не припустимий, а в окремих випадках карається у кримінальному порядку».

Між тим, у Туринському суді йшлося про імідж нашої країни. Напрошується думка, що тодішнє керівництво СБУ, яке очолював Володимир Радченко ця обставина не цікавила. В Турині ж, як під час досудового розслідування, так і в суді, Стрешинський вигороджував себе, брехав, вигадував нісенітниці, плів різні харамани щодо «бізнесу» в Україні та «міжнародної мафії», паплюжив тих, хто викрив його афери.

Зокрема, вигадував (цитую протокол допиту): “Марчук погрожував мені, примушував займатися торгівлею зброєю”… “Марчук організував виробництво автоматів Калашникова та іншої зброї, яку продавав за низькими цінами фірмі “Global тechnologies іnternational”. Остання з вигодою перепродувала її іншим клієнтам. Різниця в ціні складала прибуток Марчука…”

Закономірно, що суд викликав для пояснень свідків з України.

Процитую дещо зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Турина Діаманте Мінуччі:
«У Стрешинського є чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем. Цілком зрозуміло, що Стрешинський намагається за будь-яку ціну уникнути відповідальності за скоєні тяжкі злочини. Саме тому він обрав шлях перекладання вини на інших, тобто на мене. Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних».

Євген Кирилович просив суд долучити його заяву до матеріалів справи, а також допитати усіх учасників тих подій, які розслідуються, оперативних працівників та слідчих, які брали участь в оперативно-розшукових заходах і розслідуванні афер Стрешинського.

Тим не менш, такий поворот з викликом до Туринського суду українських свідків, за моїми припущеннями, не зовсім влаштовував СБУ, якою у той період керував Володимир Радченко. І це при тому, що Радченко не міг не знати про подяку в 1994 році Службі безпеки України від Комітету із санкцій Радбезу ООН (за діяльність у викритті Стрешинського).

Сьогодні, переглядаючи свої архіви, з висоти часу розмірковую про роль генерала Радченка в  історії «з наїздом» на Володимира Куліша, про деякі залаштункові процеси у відомому офісі на Володимирській, 33.

Пригадую довірливу розмову з Євгеном Кириловичем на цю тему. Це інтерв’ю було записано через чотири роки після завершення вже згадуваного процесу “Справа Стрешинського +8”. Я запитав, чому СБУ, на чолі якої стояв Радченко, пасивно поставилася до всього, що захисту іміджу країни в Туринському суді.

Почув відповідь. Один із фрагментів розмови Євген Кирилович попросив не оприлюднювати (можливо, пізніше, сказав він).

Нині ж вважаю за необхідне зробити це, процитувавши слова співрозмовника:
«Можна однозначно сказати, що СБУ, яку на той час очолював Радченко, усіляко гальмувала весь процес прояснення ситуації із викриттям Стрешинського, починаючи від видачі в інтересах мого захисту архівних матеріалів (не секретних, а також частково секретних) і закінчуючи дорученням для працівників, які займалися проблемами безпеки в Посольстві України в Італії», -говорив Євген Кирилович.
На моє запитання, який сенс був Радченку так діяти Євген Кирилович промовив: «У принципі підстав для гальмування у Радченка не було жодних. Але у нього завжди була проблема – якийсь комплекс виправдовування перед Кучмою, що він щось там не зробив… А Кучма дуже часто пред’являв йому претензії. Тут варто прокласти місток і до Володимира Сівковича (агента ФСБ. –ЛФ.), якого вдало вмонтували у систему влади в Україні. Радченко і Сівкович – родичі, їхні діти одружилися. Сівкович – це диявольська особистість, близький друг Радченка… Мені відомо, що начальнику Департаменту контррозвідки СБУ (а ця людина – креатура Леоніда Деркача) надійшла вказівка – під різними приводами не надавати документи, що стосуються ролі Марчука у викритті Стрешинського. Радченко показував Кучмі, як тримає мене у підвішеному стані. Це було потрібно йому, щоб, мабуть, бодай якось компенсувати в очах президента свої проколи – нерозкриті справи щодо вбивства Гонгадзе, «плівок» майора Мельниченка».

Каста обраних  та її технології

Марчук багато разів зазнавав різних інформаційно-брехливих нападів, ударів з-під тишка в тому числі від декого з тих, хто був поруч з ним на владному олімпі. Мені було незрозуміло, чому держава замість того, щоб дати по руках усім цим лиходіям часто відмовчувалася або ж займала якусь незрозумілу позицію. А дехто й тішився, що Марчук знову «під вогнем». І подібне спостерігалося на досить великому часовому відтинку. Простежувалася небезпечна тенденція: щойно захлиналася одна атака на Марчука, як через деякий час накочувалася інша.

А скільки розмов велося в інформаційному просторі після появи «плівок» майора Мельниченка зі службового кабінету президента Кучми! Яких тільки нісенітниць не вигадували! Найбільш типова – замовником «касетного скандалу» є начебто Марчук, а Мельниченко – його «агент». Декілька років гралася ця фальшива пластинка.

Чому б не показати (ну, хоча б натякнути) співвітчизникам, що у цих справах теж простежується “рука Марчука”? І показали, і натякнули…
На жаль, з появою у 1994 році біля керма країни Леоніда Кучми з’явився поживний грунт для подібних цькувань та фальсифікацій – криміналізація економіки, влади і суспільства, «коли замість писаних цивілізованих законів діє тільки право сильного». Про це публічно говорив Євген Кирилович у 1999 році, винісши свій вердикт такій жахливій ситуації: «В Україні існує два паралельні суспільства. Одне – процвітаюче тіньове, для невеликої категорії вибраних. В ньому діють закони нормальної логіки, є свої лідери, фінансові та виробничі інститути, ефективно працюють з усіх боків захищені схеми економічного розвитку, наявна ієрархічна структура виконавців, включаючи паралельні структури. Там панують свої закони, які не передбачають і не пробачають застосування викривленої логіки».

А ось як згадує у книзі «Переворот на Хрещатику» той жахливий період кучмівського правління Перший Київський міський голова Леонід Косаківський: «Було створено потужну надбудову, щось на кшталт апарату колишнього ЦК Компартії, якій заманулося тримати в покорі всю країну, яка тасувала кадри, немов колоду карт, яка підтримувала заряд постійного протистояння в суспільстві: президента – з Верховною Радою, усієї системи виконавчої влади – із системою народовладдя».

Каста обраних бачила і знала, що Марчук не з їхнього «золотого суспільства», він – інший… Звідси також – недовіра, настороженість, заздрість.
Серед незалежних аналітиків побутувала думка, що однією з особливостей Кучми стало правило – усувати зі свого шляху тих, «хто своїм авторитетом та діями починав його затінювати», здобуваючи чимраз більшу популярність та підтримку в народі. Очевидно, з цієї причини у1996 році Кучма зняв «неблагонадійного» Марчука з посади прем’єр-міністра, прикрившись надуманим формулюванням, що глава Уряду буцімто «створює власний політичний імідж».

Насправді ж, це була розправа. На думку відомого економіста, науковця Олександра Савченка, «Євген Марчук – найбільш інтелектуальний прем’єр-міністр України». Процитую фрагмент із книги Савченка: «Антиукраїнець», яка вийшла у 2019 році:

«У 2004-му з «Марчуком Кучма з насолодою розправився вдруге», – писав у «Сільських вістях» публіцист Іван Бокий. (Йдеться про звільнення з посади міністра оборони. – Л.Ф.) – Позавчора міністр оборони з’явився у Верховній Раді, щоб доповідати черговий військовий законопроєкт, а в цей час Кучма у Павлограді на Дніпропетровщині оголосив про його відставку. Офіційно – за те, що армія погано зберігала боєприпаси, і за те, що на Павлоградському заводі не перероблялася утилізована зброя. Останнє, щоправда, більше стосується уряду, бо ж Марчук давно не прем’єр-міністр і бюджетом не розпоряджається, а ось щодо боєприпасів, то хвороба ця давня, ще з Кузьмукових часів, та й без грошей бездоглядна порохова бочка не може не вибухати. Власне, за кучмівщини вся Україна стала такою пороховою бочкою».

Факти свідчать: публічна розправа з міністром оборони Марчуком – це була також і ворожа спецоперація, зокрема російська. Напередодні відставки майже одночасно на російських та українських телеканалах з’явилися матеріали, у яких міністра оборони звинуватили у незаконній допомозі Туреччині. До цієї країни, згідно з контрактом, було відправлено гвинтокрили для гасіння пожеж (на жаль, один із них розбився в авіакатастрофі). Одразу після замовних сюжетів по російському ТБ генеральний прокурор України, представник донецького клану Геннадій Васильєв раптом скликає прес-конференцію і заявляє про відповідальність Марчука за трагедію в Туреччині. Наступного дня, приїхавши на Павлоградський хімічний завод, Кучма також атакує Марчука, подаючи народу сенсацію: «Я сьогодні заявив – я приймаю відставку Марчука за те, що у цьому плані робиться тут не так, необхідно діяти по-державному…». Ніякої заяви про відставку Євген Кирилович не писав, з ним президент на цю тему не розмовляв. Утім, для Кучми етичні норми та правила абсолютно не існували.

Росії було вигідно вивести Марчука з політичної орбіти, адже це був потужний пронатовський політик і докладав великих зусиль, щоб Україну все ж прийняли до Альянсу. До речі, якраз у той період випнувся на публіку зі своєю прокремлівською заявою прем’єр Віктор Янукович, що, мовляв, Україна не ставить метою вступ до НАТО.

Отже, формувалося сприятливе тло для того, щоб російські отруйні щупальця на догоду росії з допомогою деркачів все глибше проникали в український організм. З дороги прибирали усіх, хто бачив це і заважав, давав відсіч. Водночас Кучма, виступаючи на колегії Міноборони 5 листопада 2002 року, заспокоював суспільство казочками, що «навколо України утворився пояс безпеки і стабільності», наполягав на «доведенні до мінімальної чисельності військ» (на чолі МО України тоді був Володимир Шкідченко). У лютому 2022 році український народ на собі відчув, що означає той «пояс безпеки і стабільності» закладений лиховісним Кучмою.

Журналіст Іван Бокий (нині покійний) влучно підмітив: «Кучма люто не любив Марчука віддавна, і це ні для кого не було секретом… Кучма змушений був його терпіти, але наскільки нам відомо, ні тепла, ні довіри у їхніх стосунках не було. Він навіть дозволив Деркачам вести війну проти Марчука».
Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності». Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, зять Кучми Віктор Пінчук, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти вибраних.

Як пише професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».
Звичайно, Кучма навмисно використав питання утилізації ракетного палива, боєприпасів у Павлограді для зведення рахунків з Марчуком.

Гортаючи свої архівні газетні інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, натрапив на своє запитання.
«Що допомогло вам вистояти, не зламатися? – поцікавився.

«Віра у правду, що вона восторжествує, – відповів Євген Кирилович. – Бо якби за моєю спиною був бодай найменший гріх, то було б дуже важко боротися…».

У мене не столі лежить книжечка Євгена Кириловича «П’ять років української трагедії» з дарчим написом: «Шановному Леоніду Фросевичу – сміливому журналістові і мужньому чоловікові, від автора із сподіваннями, що нам більше не доведеться займатися українськими трагедіями. Євген Марчук, 6 листопада 2002 року».

28 січня Євгену Кириловичу Марчуку мало б виповнитися 85 років. Пам’ятаємо. Світла пам’ять.

Леонід Фросевич

Сообщение Погляд крізь роки на італійську справу Євгена Марчука появились сначала на Український репортер.

Що цікаво, один із танкерів – Marinera (колишня назва — Bella 1) – належить російській компанії «Буревестмарин», директором і єдиним власником якої є підприємець з окупованого росією Криму Ілля Бугай. у 2008 році він закінчив Кримський федеральний університет, а нині проживає в Москві. Компанія була зареєстрована в Рязані пів року тому. З 2018 року Бугай також обіймає посаду гендиректора в компанії «Руснефтехимторг», яка займається торгівлею нафтопродуктами. У 2020-му компанія заробила 4 мільярди рублів ($49,6 млн), потім виручка дуже зменшилася, і в 2024 році отримала збитки.

Історія знає чимало прикладів блокування подібних рейсів через порушення міжнародних санкцій. Ось одна з маловідомих сторінок. У 1994 році СБУ, яку тоді очолював Євген Марчук, і британська МІ-6 (“Secret Intelligence Service”) провели спільну спецоперацію із затримання вантажного судна “Jadran express” під мальтійським прапором, що перевозило зброю та боєприпаси з Білорусі. Екіпаж – хорватський, капітан – Кузьма Меданіч. Судно орендував власник панамської фірми аферист і агент ФСБ, громадянин росії, Ізраїлю та низки інших країн Дмитро Стрешинський, який був “на зв’язку” з резидентом російської спецслужби в Україні, зрадником Андрієм Деркачем (нині сенатор в рф).

В українському порту група наших та британських контррозвідників таємно встановила на цьому судні спеціальні технічні пристрої, котрі дозволили потім через супутникову систему контролювати його пересування в морях і зафіксувати порушення ембарго Ради Безпеки ООН.

Ось що розповідав про цю операцію начальник групи українських контррозідників Сергій Глєбов в інтерв’ю автору цих рядків:

“Спочатку спецслужби України та Великобританії активно листувалися між собою. В основному тема стосувалася головного – як простежити шлях судна у світовому океані? Обговорювалися різні варіанти. Приміром, спочатку хотіли направити на “Jadran express” свого агента. Але це було нереально (екіпаж-бо хорватський!). Зрештою зійшлися на тому, що в даній ситуації найкраще зробити на судні радіозакладки. Схема пропонувалася така: англійці передають нам ці пристрої, а ми вже закидаємо їх на “Jadran”. Але, подумавши, ми вирішили відмовитися від цього. Чому? Не хотіли збою. Техніка ж чужа, раптом щось не так зробимо. Тому запросили фахівців з Великобританії”.

Сергій Глєбов згадує, що британські контррозвідники добре знали свою роботу. “Склалося враження, що вони усе життя цим лише й займалися. А можливо, і тренувалися перед від’їздом до України. У них був свій інструмент, з автономним живленням. Хлопці щось клеїли, різали, прикріплювали, фарбували, добираючи кольори. Адже треба було дуже добре замаскувати технічний пристрій, щоб його ніхто не зміг виявити. Тому шукали на контейнері відповідні місця для встановлення. Загалом, на операцію в ангарі ми витратили близько восьми годин”, – розповів Глєбов.

“Jadran express” було затримано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО – вони з гелікоптера висадилися на палубу судна. У супроводі військового корабля “Jadran” змушений був узяти курс на італійський порт Бріндізі. У контейнерах італійці знайшли 30 тисяч автоматів Калашникова, більше 10 тисяч різних ракет, а також величезну кількість набоїв, протитанкових мін. Співробітники Дирекції по боротьбі з мафією встановили, що судно Стрешинського транспортувало 509 контейнерів.

У 1994 році комітет із санкцій Ради Безпеки ООН подякував компетентним органам України за їхні зусилля у викритті міжнародного афериста, контрабандиста зброї Дмитра Стрешинського (копія документа – нижче).

Який вердикт виніс італійський суд в Турині тіньовим перевізникам зброї, а також Дмитру Стрешинському – окрема історія з багатьма несподіванками. Про це я докладно розповідав у книжці журналістського розслідування «Туринська шахівниця», а також у відеофільмі “Повернення барона зброї”.

Не менш цікаво, що аферист Стрешинський знову узявся за старе, хоча цієї брудної справи ніколи і не залишав.

Леонід Фросевич

Сообщение Україна також має досвід затримання тіньових морських перевізників. З історії українсько-британської спецоперації появились сначала на Український репортер.

Про це “Українській правді” розповіли в СБУ.

У статті йдеться про те, що “спецоперацію з викриття провели на початку жовтня, її координував заступник глави СБУ генерал-майор Олександр Поклад. За словами співрозмовника видання, Росс Девід Катмор (він – на світлині. Фото надане співрозмовником УП.) у 2024 році прибув в Україну як військовий інструктор для допомоги у навчанні та підготовці особового складу ЗСУ. Він додав, що Катмор мав військовий досвід, отриманий під час проходження військової служби в армії Великої Британії та перебування на Близькому Сході.

Також джерело УП повідомило, що Катмору “для виконання цільових вбивств на території України” спецслужби РФ передали вогнепальну зброю та боєприпаси до неї. Зокрема, слідство має підстави вважати, що інструктор завозив та розподіляв в Україні зброю, з якою були вбиті Дем’ян Ганул, Ірина Фаріон та Андрій Парубій.

“На даний час Катмор затриманий, перебуває під вартою, слідчі дії тривають”, – підсумував співрозмовник видання”.

Нардеп Олексій Гончаренко в Телеграм-каналі заявив, що “це – перша в історії спецоперація, яка була проведена на такому рівні між СБУ та спецслужбами Великобританії”.

Не знаю, звідкіля Гончаренко узяв, що це була «перша в історії спецоперація» між двома контррозвідками. Заради точності внесемо ясність. Реальну першу в історії спільну спецоперацію української та британської служб було проведено в 1994 році, коли в Адріатиці було затримано судно „Jadran еxpress” з білоруською зброєю та боєприпасами (понад 2 тисячі тонн). Їх купив міжнародний аферист і агент російських спецслужб Дмитро Стрешинський, який в Україні орудував в тандемі з резидентом російського ГРУ Андрієм Деркачем.

Ця спецоперація було успішною і тому в 1994 році комітет із санкцій Ради Безпеки ООН подякував компетентним органам України за їхні зусилля у викритті Стрешинського.

Коротко деякі подробиці. У 1994 році суховантаж “Jadran express”, що перевозив зброю та боєприпаси під мальтійським прапором, опинився під ковпаком відразу двох спецслужб – СБУ (очолював Євген Марчук) і британської МІ-6 (“Secret Intelligence Service”). У тодішньому порту Жовтневий Миколаївської області (нині порт Ольвія) група українських та британських контррозвідників таємно встановила на цьому судні, а також на контейнері зі зброєю спеціальні технічні пристрої, котрі дозволили потім через супутникову систему контролювати його пересування в морях. Українськими контррозвідниками в порту командував полковник Сергій Глєбов. У відеоінтерв’ю він докладно розповідає про цю спецоперацію.

Зрештою, про афери Стрешинського у сфері торгівлі зброєю, підривну діяльність Андрія Деркача розповідається у книжці журналістського розслідування «Туринська шахівниця».

Леонід Фросевич

Сообщение СБУ викрила британця, який допомагав ЗСУ як інструктор. Насправді це був російський диверсант (+відео) появились сначала на Український репортер.

Як же багато у цій країні путіністів! Чи не тому тут досить вільно почуваються агенти ФСБ рф? Про одного з них ми сьогодні продовжуємо спільно з чеськими журналістами розслідування. Це – міжнародний торговець зброєю, аферист, так званий “бізнесмен” Дмитро Стрешинський на псевдо “Стратег”, якого було засуджено в Італії.

Свого часу цей аферист в Україні орудував в одній зв’язці з резидентом російського ГРУ, тодішнім нардепом, зрадником (нині сенатором рф) Андрієм Деркачем, був на зв’язку з одіозним Вадимом Рабіновичем, підтримував “контакти” з одеською мафією та ОЗГ, які контролювали нафтові термінали.

Стрешинському вдалося по фальшивих документах вивезти з України тисячі тонн армійської зброї та бєприпасів (Про це докладно написано у книжці журналістського розслідування “Туринська шахівниця”, ми зняли відеофільм-розслідування “Повернення барона зброї”).

Незадовго до окупації Криму, загарбання частини території Луганської і Донецької областей Стрешинський брав активну участь у створенні в росії організації «ДОН» – Добровольчєского двіжєнія особого назначєния в поддєржку армії, флота і оборонно-промишлєнного комплєкса рф.

Його обрали до президії цього лиховісного ДОНа. Усе це відбувалося під патронатом лютого ворога України Рогозіна і його хижої партії «Родіна». І «Родіну» і ДОН називали «спецназом путіна». Стрешинський став членом військово-промислової ради при уряді російської федерації.

Старший брат Стрешинського Іван, колишній топ-менеджер путінського олігарха Алішера Усманова, – сьогодні під міжнародними санкціями, в тому числі під українськими. Це він разом з іншими спонсорував рашистську агресію проти України.

Однак молодшому Стрешинському вдалося (поки що) уникнути санкцій.

І ось у той час, коли з парламентської будівлі знімають український Прапор кримінальний торговець зброєю, агент ФСБ Стрешинський… відкриває в Чехії свої фірми-заводики з виготовлення зброї, реєструючи їх на підставних осіб. Кому цього разу він продає свою зброю?

Сообщение В Чехії з парламентської будівлі зняли Прапор України, водночас у країні агент ФСБ, аферист відкрив виробництво зброї появились сначала на Український репортер.

Розповідаємо про одну з перших спільних міжнародних спецоперацій СБУ та британської розвідки проти контрабандиста, російського агента Дмтра Стрешинського, який постачав зброю в “гарячі” регіони планети. Він був на оперативному зв’язку з резидентом російського ГРУ в Україні, нардепом (нині державним зрадником) Андрієм Деркачем.

У 1994 році вантажне судно “Jadran express”, що перевозило зброю та боєприпаси з Білорусі, опинилося під “ковпаком” СБУ і британської МІ-6 (“Secret Intelligence Service”).

23 лютого 1994-го в українському порту Жовтневий (нині порт “Ольвія”) це судно пришвартувалося під мальтійським прапором. Екіпаж становили хорвати. Капітан – Кузьма Меданіч. Судно орендував власник панамської фірми “Global technologies international” Дмитро Стрешинський. Зброю та боєприпаси Стрешинський придбав у Білорусі на підставі контракту між “Global technologies international” та “Білтехекспортом”.

Враховуючи хороші стосунки, що склалися між СБУ і британською спецслужбою, після консультацій сторін було прийнято рішення про проведення спільної операції на судні “Jadran express”.

У порту Жовтневий група контррозвідників таємно встановила на цьому судні спеціальні технічні пристрої, котрі дозволили потім через супутникову систему контролювати його пересування в морях. Потрібно було дізнатися, куди прямує вантаж.

Автор цих рядків зустрівся з одним із безпосередніх учасників спеціального заходу в порту – колишнім начальником відділу Головного управління контррозвідки СБУ Сергієм Глєбовим.

– До цієї справи я підключився, можна сказати, випадково, – згадує Сергій Федорович ( нині він – генерал-майор запасу). – Хоча, напевно, моя участь була в чомусь і закономірною. Свого часу я від спецслужби був куратором низки підприємств Міністерства суднобудівної промисловості. Тому частенько навідувався до Миколаєва, де розташовані досить потужні заводи. Там у мене склалися товариські стосунки з колегами з місцевого управління. Тому, коли в 1994-му в СБУ постало питання, хто з наших поїде з британськими розвідниками у порт Жовтневий, мій тодішній начальник, Володимир Куліш, швидко назвав мою кандидатуру.

– Сергію Федоровичу, розкажіть, будь ласка, про перші контакти у цій справі з англійською розвідкою.

– Спочатку спецслужби України та Великобританії активно листувалися між собою. В основному тема стосувалася головного – як простежити шлях судна у світовому океані? Обговорювалися різні варіанти. Приміром, спочатку хотіли направити на “Jadran express” свого агента. Але це було нереально (екіпаж-бо хорватський!). Зрештою зійшлися на тому, що в даній ситуації найкраще зробити на судні радіозакладки. Схема пропонувалася така: англійці передають нам ці пристрої, а ми вже закидаємо їх на “Jadran”. Але, подумавши, ми вирішили відмовитися від цього. Чому? Не хотіли збою. Техніка ж чужа, раптом щось не так зробимо. Тому запросили фахівців з Великобританії.

– Чи висували вони якісь особливі умови?

– Ні. Обговорювалися технічні моменти. Під час листування вони ставили, як за моїм розумінням, дещо дивні запитання. То запитували, чи зможуть вони в порту отримати доступ до морських контейнерів, які завантажувалися на судно. То цікавилися печатками, пломбами (чи можемо ми, українці, їх зірвати?). То допікали нас своїми поискіпливми запитаннями щодо правових наслідків роботи з приватним контейнером, скільки часу на це знадобиться і таке інше. Я ж думав: наївні вони люди. Невже ми у себе вдома, в Україні (!), не змогли б розкрити контейнер і знову його запломбувати? та це ж смішно…

– До речі, десь читав, що у розвідці МІ-6 є джентльмени, які елегантно порушують закон.

– У Жовтневому ми працювали у рамках нашого законодавства. Елегантно працювали, по-джентльменськи.

-Може, ваші колеги з-за кордону просили для себе гарантії особистої безпеки?

– Це було зайвим. Йшлося про конспіративне проведення заходу. У нас був взаємний інтерес – викрити афериста Стрешинського і виявити нелегальний канал перекидання зброї.

– Британська група прилетіла з самого Лондона?

– Ось цього не знаю. Хоч не виключаю, що хтось, очевидно, прибув безпосередньо зі штаб-квартири британської спецслужби. А кілька чоловік, напевно, прилетіли з якихось південних регіонів, тому що вдягнуті були явно не по сезону – у легких курточках і черевиках на тонкій підошві, і їм, звичайно, було холодно у Києві. Побачивши тривогу в наших очах, вони почали посміхатися: мовляв, не змерзнемо. Хоч одного хлопця з короткою стрижкою ми все ж таки вирішили одягти – купити йому шапку.

І ми поїхали за нею на ринок, а він тоді розташовувався на Республіканському стадіоні. Пам’ятаю здивовані погляди англійців: вони ніяк не могли зрозуміти, як на стадіоні (!) можна купити шапку. Під час примірки іноземець поцікавився, з якого хутра вона пошита. Я пояснив, що це бобер. Дивлюся, а в очах моїх приятелів з Лондона якийсь подив, а то і жах. Я їм ще раз втовкмачую: мовляв, ніхто вам розум не отуманює, це хороше хутро. А в них, пробачте, щелепи просто відвисли. Пізніше, прийшовши додому і відкривши словника, я зрозумів, у чому річ. Виявляється, моїх знань англійської не вистачило, аби правильно перекласти англійською слово “бобер”. Мої попутники зрозуміли, що шапку пошили з хутра… п’яниці. Звідси і дикий жах в їхніх очах. Погодьтеся, слова “beaver” і “bubulous” дуже схожі. Наступного дня наша група, розмістившись у великому джипі (він, до речі, був з дипломатичними номерами), виїхала до Миколаєва.

– Але поява “дипломатів” на режимному об’єкті, у порту спецпризначення, могла викликати підозру, зайві запитання.

– Ми все намагалися робити конспіративно. Начальнику тамтешнього обласного управління СБУ зателефонували з Володимирської і сказали: у Жовтневий приїздять “експерти Інтерполу”, групу забезпечити всім необхідним. Там, на місці, я запросив до нашої команди двох знайомих оперативників.

– Отже, працювали під прикриттям Інтерполу.

– Без коментарів.

– Ваші перші кроки у Жовтневому?

– Зустрівшись з начальником порту, я попросив його забезпечити (протягом 12 годин) доступ до одного з морських контейнерів, який згодом буде завантажено на “Jadran express”. При цьому додав: щоб у радіусі кілометра не було жодної душі! До того часу судно вже пришвартувалося, і завантаження йшло повним ходом.

Ми приступили до роботи в портовому ангарі. На контейнері зі зброєю треба було прикріпити радіомаяк. Минуло три години, я кажу своїм партнерам, що, мовляв, час і перекусити. Ті у відповідь дають зрозуміти: бутерброди – після завершення роботи. Уявляєте собі: один британець пролежав на контейнері близько чотирьох годин! Я думав, що він там задубіє. Адже мороз. Знизу йому допомагали, стоячи на стрем’янці, двоє. Але хлопець витримав.

– Які складності були при встановленні радіожучка?

– Та, мабуть, ніяких. Наші колеги чудово знали свою роботу. Склалося враження, що вони усе життя цим лише й займалися. А можливо, і тренувалися перед від’їздом до України. У них був свій інструмент, з автономним живленням. Хлопці щось клеїли, різали, прикріплювали, фарбували, добираючи кольори. Адже треба було дуже добре замаскувати технічний пристрій, щоб його ніхто не зміг виявити. Тому шукали на контейнері відповідні місця для встановлення. Загалом, на операцію в ангарі ми витратили близько восьми годин.

– Роз’їдає цікавість: а що являв собою цей маячок?

– Зовні – звичайна залізячка. У неї була антена, живлення. А про те, чим начинена ця залізячка, давайте залишимо за рамками нашої розмови.

– Свою місію група виконала того ж дня?

– Ну що ви! (Здивовано.) Це було лише півсправи. Увечері ми зібралися в готелі, повечеряли. Розмістилися, до вашого відома, у дешевому готелі (це, до речі, також було з метою конспірації). Холоднеча в номерах страшенна, аж серце холоне. Про гарячу воду можна було тільки мріяти. Правда, іноземців цей “совдепівський” сервіс аніскільки не збентежив (можливо, вони навчилися приховувати свої емоції). Наступного дня ми мали встановити спецприлад безпосередньо на судні. Ось це вже було складно.

– Проясніть, навіщо вам знадобилися дві радіозакладки?

– Для надійності й підстрахування. Адже частину контейнерів зі зброєю могли вивантажити в одній країні, а частину – в іншій. І якщо прилад буде встановлено на корпусі судна, то ми неодмінно відстежимо усі порти заходження. Я вже не кажу про те, що один із пристроїв міг зіпсуватись, або ж міг пропасти радіосигнал через нагромадження контейнерів у трюмі.

– І як вашу групу зустріла команда судна?

– Ну вже не з розкритими обіймами. Та на “Jadran express” і не здогадувалися про нашу присутність! Команді заборонялося виходити на берег (режимний порт). Покрутившись поблизу цього судна, ми дійшли висновку, що найкраще встановити маяк на верхній палубі. Але як проникнути на борт? Зблиснула ідея замаскуватися під прикордонників або митників. Але відмовилися від неї. Тоді придивилися до працівників порту, які обслуговують судно. Подумали: а що, коли наша людина “змінить професію” і під цим прикриттям зробить свою секретну роботу? На цьому варіанті й зупинилися. Чому? Портових фахівців, яким дозволено підійматися на борт, багато. Отже, на судні всіх не запам’ятають. Тому розвідника не повинні були викрити.

– Хто першим з вашої команди ступив на борт?

– Оперативник з Миколаєва. Я попросив його разом з портовими працівниками побувати на судні й запам’ятати, де що знаходиться. Після цього ми визначили, що найзручнішим місцем для встановлення радіомаяка є точка біля леєрних огорож по лівому борту. Через якийсь час наш працівник знову з’явився на “Jadran express” – потай узяти проби фарби.

– Навіщо, цікаво, знадобилися ці проби?

– Бачте, “залізячка” була закамуфльована під фрагмент деревинки, а вона мала злитися з палубними конструкціями, тобто бути непомітною. Близько години ми добирали фарбу. І тут виникла основна проблема – як же цю деревинку непомітно приклеїти на борту? Адже її якийсь час треба потримати на одному місці. Якщо матроси побачать ці маніпуляції – жди провалу. Відтак розвідника могли побити і викинути за борт. Що цікаво, в англійців був набір усіляких матеріалів для маскування приладу. Але зупинилися на деревинці.

Побачивши моє сумне обличчя, один із британських розвідників промовив: “Сергію, ми що, відмовляємося від цього плану?” Але я й не мав наміру давати задній хід. Просто думав, як мій оперативник може це зробити. Поміркувавши, знайшли прекрасний варіант. На палубу, буцімто з метою обслуговування судна, підніметься наш опер. А на березі стоятиме його колега і навздогін гукатиме, що той, мовляв, забрав ключі від складу, а їх слід терміново повернути. Оперативник нахилиться і однією рукою кине вниз, на берег, ключі. Тим часом другою рукою приклеїть пристрій.

І ви знаєте, план вдався. Все відбулося за нашим сценарієм. Сама увертюра з ключами зайняла півгодини. Правда, оперативник у матеріальному плані постраждав.

– Ну ж бо розкажіть, будь ласка. 

– Та з клеєм невеликий промах вийшов. Добряче намазавши “деревинку” клеєм, ми дали її нашому розвіднику. А він сховав її під курточку. І почимчикував на “територію ворога”. Ви здогадуєтеся, напевно, що цей одяг виявився вимащеним. Його довелося потім викинути. Добре, що керівництво матеріально відзначило цього хлопця, преміювавши за чудову роботу.

– Якби вас викрили хорвати і вашому колезі загрожувала небезпека, що б ви, Сергію Федоровичу, зробили?

– Одне знаю: свого оперативника скривдити не дав би. Зрештою, судно знаходилося на своїй території. І ми були у себе вдома.

ДО ТЕМИ. “Українські контррозвідники конспірувалися, але й хорвати усе робили так, щоб було шито-крито. Причому екіпаж свою роботу добре знав: у Жовтневому вивантажили 181 контейнер і стільки ж було доставлено назад на судно, тільки от зі зброєю у трюмах виявилися 133 контейнери (вони стояли стінка до стінки. Не відчиниш!). Решта як були порожніми, так і залишилися такими ж, їх розташували зверху. Ось у цьому і був фокус! Про сумнівність рейсу говорило навіть те, що капітан судна Кузьма Меданич, як потім з’ясувалося, в бортовому журналі не зазначив, що заходив у Жовтневий”.

– Після встановлення радіомаяків ви перевіряли їх роботу?

– А як же! Після операції повернулися до адмінкорпусу порту (там займали дві кімнати), розгорнули антену, увімкнули ноутбук і перевірили. Через супутник ми спіймали “свій” сигнал. Він ішов від двох пристроїв. Отже, усе гаразд.

– Можна було й по чарчині за успіх…

– Що ми й зробили згодом. Я на радощах побіг до кіоску, купив пляшку шампанського. І тут проколовся – напій виявився “паленим”.

– Ось, виходить, на якій дрібниці “погоріла” група, образно кажучи, “Glebov & Compani”.

– Ви знаєте, ніхто з іноземців на цей фальсифікат не звернув уваги. Але мені було неприємно, якщо чесно. Зате потім ми відвели душу на іншому. Завдяки своїм знайомим, я організував англійцям екскурсію на “Варяг”, що будувався тоді. Звичайно, вони були безмірно щасливими. А незабаром благополучно повернулися до Києва. Своїх напарників я провів в аеропорт.

Обмінявшись сувенірами, ми попрощалися, як добрі друзі. Це були професіонали своєї справи, у кожного з них, гадаю, по 10–15 років розвідувального стажу. Наша спільна робота принесла чудові плоди. 8 березня 1994 року судно “Jadran express” було затримане спецслужбами НАТО в Адріатиці.

З книги журналістського розслідування “Туринська шахівниця”:

“У 1992–1994 роках Службою безпеки України, яку очолював Євген Марчук, було викрито діяльність міжнародного контрабандиста зброї, президента панамської фірми “Global technologies international” громадянина декількох країн… На заключному етапі операції Служба безпеки України діяла у тісній взаємодії з розвідувальним співтовариством НАТО…

Працівники Служби безпеки України на високому професійному рівні першими викрили та припинили нелегальний канал постачання зброї до Хорватії.

У 1994 році комітет із санкцій Ради Безпеки ООН подякував компетентним органам України за їхні зусилля у викритті міжнародного афериста, контрабандиста зброї Дмитра Стрешинського”.

Розмову вів Леонід ФРОСЕВИЧ

На фото: “Jadran express”

Сообщение Архіви “не горять”: затримання контейнеровоза зі зброєю “Jadran express”. Подробиці спецоперації СБУ та британської розвідки (+відео) появились сначала на Український репортер.

Переговори тривають у межах домовленостей, досягнутих під час телефонної розмови президента України Володимира Зеленського та прем’єр-міністра Великої Британії Кіра Стармера 23 грудня 2024 року.

Про це повідомили в Офісі президента. Ця угода має стати фундаментом для нового етапу співпраці між двома країнами.

Її називають історичною подією, яка зміцнить стратегічне партнерство. П’ятий раунд перемовин між делегаціями двох країн відбувся успішно, і сторони узгодили наступні кроки для завершення роботи над текстом угоди. Процес узгодження перебуває на завершальній стадії.

Угода передбачає надання озброєння та всебічну підтримку вступу України до НАТО.

Велика Британія є одним із лідерів у формуванні справедливого, безпечного та вільного світового порядку. У цьому контексті вона може продемонструвати лідерство в посиленні України. Це дасть змогу створити нову та стійку систему європейської безпеки.

Від “Українського репортера” додамо:  у 1994 році вперше в історії української і британської контррозвідки було проведено  унікальну спецоперацію з викриття афериста і міжнародного контрабандиста зброєю, агента ФСБ Дмитра Стрешинського, який орудував у зв’язці з резидентом російських спецслужб, екснардепомдержавним зрадниколм Андрієм Деркачем. Про це читайте ТУТ.

Книга документального розслідування про махінації у торгівлі зброєю та викриття контрабандистів і агентів Кремля:

Сообщение Україна та Велика Британія вийшли на фінальний етап переговорів щодо підписання “столітньої угоди” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Ми віддали ядерну зброю, стратегічні ракетоносці та бомбардувальники в обмін на запевнення, що на нас не нападуть. Україну просто обманули. Обеззброїли.

А потім українську армію почали підточувати… І ми пішли на те, щоб знищити величезну кількість протипіхотних мін, яких сьогодні дуже не вистачає на фронті.

Справа дійшла і до утилізації стрілецької зброї, навіть переносних зенітно-ракетних комплексів. Наші міжнародні партнери, зокрема з Трастового фонду НАТО, запевняли нас, що ці кроки є «практичним інструментом для підтримки оборонної реформи та боротьби з тероризмом». До того ж «знищення надлишкових арсеналів зброї та боєприпасів у країнах-партнерах НАТО зменшує ризик для населення не тільки цих країн, а й більш широких регіонів».

Раніше у низці своїх журналістських розслідувань я неодноразово порушував питання: чому нікого не покарано за підрив за ось цю, більш ніж сумнівну, утилізацію? А відповіді нема й донині.

Ось деякі факти. У 2005 році, між Кабміном України і натовською структурою NAMSA було підписано імплементаційний договір про утилізацію переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів. Ми взяли на себе зобов’язання протягом двох років перетворити в пил тисячу ПЗРК, 400 тисяч одиниць стрілецької зброї і 15 тисяч тонн снарядів.

Сьогодні, як відомо, Україна не має змоги озброїти десять армійських бригад. Нічим.

А тоді, у 2005-му, в тій сумнівній справі нам зголосився допомогти трастовий фонд НАТО «Партнерство заради миру». І куди забрали зброю з арсеналів? У заводських печах для переплавки металу згоріли автомати Калашникова, карабіни, гвинтівки, пістолети різних моделей, а ще кулемети, гранатомети і навіть спортивна та навчальна стрілецька зброя.

Всього утилізували 132 тисячі 827 одиниць стрілецької зброї, тисячі ПЗРК.

Але й цього було мало. 26 вересня 2008 року Рада національної безпеки і оборони України (секретарем РНБО у той період була лікарка-гінеколог Раїса Богатирьова) зобов’язала Кабмін прийняти рішення про утилізацію в рамках контракту між Міноборони та NAMSA ще 267,2 тисячі одиниць легкого озброєння і стрілецької зброї. Зокрема, на переплавку відправили партію автоматів АК-74 (калібр 5,45 мм) 1975 – 1990 років випуску, більше 50 тисяч пістолетів, у тому числі ТТ, Макарова.

Збройні Сили України залишалися на «голодному пайку». І це вже було після того, як міжнародний аферист, агент ФСБ росії Дмитро Стрешинський вивіз з України по фальшивих документах сотні тисяч тон різної зброї. З кожним роком наші арсенали і військові бази ставали все більш порожніми. Сумні реалії минувшини.

Леонід Фросевич

Сообщение Ми віддали не тільки ракети, але й знищили більше мільйона стрілецької зброї появились сначала на Український репортер.

Поживу для роздумів та аналізування тіньових зв’язків так званих міжнародних «бізнесменів» у сфері торгівлі зброєю додало потужне розслідування групи Христо Грозєва, який «докопався» до таємних оборудок (серія вибухів, отруєнь і т. д. і т.п) подружжя Миколи та Олени Шапошникових, агентів російського головного розвідуправління.

Шапошникови приїхали до Чехії на початку 1990-х років. Влада цієї країни підозрює їх у причетності до вибухів на складах боєприпасів у Врбетіце 2014 року.

Судячи з розслідування Христо Грозєва, в Чехії було засилля російської агентури, диверсантів. Йдеться і про Грецію, Австрію, інші країни. Тому зрозуміло, що з урахуванням такого «плацдарму» Дмитро Стрешинський міг не випадково обрати Чехію.

Саме в Чехії цей аферист і вигулькнув сьогодні зі своїм «бізнесом» у сфері торгівлі зброєю. Як і агент ГРУ Микола Шапошников він видає себе за «білого і пухнастого, «чесного» бізнесмена!

Читайте також: В Міноборони України обговорили з представниками Британії досвід боротьби з агресором. 28 років тому було проведено першу спільну спецоперацію (+відео)

Стрешинський сподівається, що всі забули, як на початку 1990-х вивозив з України по фальшивих документах тисячі тон снарядів, мін, ракет, патронів, як його зафрахтоване судно затримали в Адріатиці спецпризначенці НАТО, як його судили в Італії… Сподівається, що забули про його зв’язки з колишнім резидентом російського ГРУ в Україні, державним зрадником Андрієм Деркачем, російським агентом, зрадником Вадимом Рабіновичем на псевдо «Жолудь», про їхні зустрічі-переговори в москві…

Читайте також: У пошуках снарядів для ЗСУ: таємниця арсеналу Санто-Стефано, Італія (+відео)

Але ж ми, журналісти, нічого не забули! І про його рідного братика – російського мільярдера, підсанкційного Івана Стрешинського, топ-менеджера путінського олігарха Алішера Усманова також не забули. Отож скоро – цікавий матеріал: Стрешинський у Чехії.

Леонід Фросевич

Сообщение Сліди одіозного торговця зброєю Стрешинського знайшли в Чехії (+відео) появились сначала на Український репортер.

Хто ж він, Стрешинський? Свого часу автор цих рядків докладно розповів про цього одіозного торговця зброєю у книзі журналістського розслідування “Туринська шахівниця”. А також підготувавав і відерозслідування на цю тему  – “Повернення барона зброї. Журналістське розслідування крізь призму війни з Росією”.

Отже Стрешинський на псевдо “Стратег” народився і проживав в Україні, зокрема у Києві. Потім перебрався до Росії.

Після проголошення Незалежності України приїхав до Києва з «чемоданом доларів» робити бізнес. Створив дочірнє відділення своєї фірми “Global technologies international”, офіс якої спочатку розміщувався у відомому адмінбудинку на Михайлівській площі (нині тут МЗС). Швидко знайшов спільну мову у високих кабінетах влади на Банковій, в Міністерстві оборони. Став «допомагати» армії позбавлятися від зайвої зброї та боєприпасів – вивозив за кордон. Зрозумівши, що СБУ «вийшла» на його афери й почала розслідування, втік з України.

В Україні Стрешинський був “на зв’язку” з агентом російської спецслужби Андрієм Деркачем, який орудував у складі агентурної мережі російського ГРУ в Україні, діяв під прикритям статусу народного депутата і був під покровительством татуся – Леоніда Деркача, очільника СБУ.

Президент Леонід Кучма заплющував очі на діяння тандему Деркачів. Не випадково, у той період саме брехливі видання Андрія Деркача (особливо “старалася газетка “Телеграф”) розгорнули в Україні шельмування тодішнього секретаря РНБОУ Євгена Марчука, масовану брехливу кампанію проти нього). Стрешинський був добре знайомим з проросійським політиком і також агентом ФСБ Вадимом Рабіновичем (згодом – нардепом від  ОПЗЖ).

Ця трійця – Стрешинський, Деркач, Рабінович – багато разів зустрічалися в Москві, розробляючи свої антиукраїнські комбінації та схеми.

Читайте матеріал: Оприлюднено нові дані про агента раші, нардепа Андрія Деркача та його роль у війні

У 1996 – 1998 роках Стрешинський був головою правління, віце-президентом іноземної фірми “Air finance Europe”. Вона стала засновником казахської компанії “Orient igl airways”. У березні 2000 року національне бюро Інтерполу в Республіці Казахстан проінформувало  українських колег про наступне: у цій країні було порушено кримінальну справу стосовно Стрешинського – інкримінували незаконне придбання, зберігання та передачу незареєстрованої вогнепальної зброї та боєприпасів.

Ще один факт із світових вояжів цього «бізнесмена». Якимось чином він придбав англійський паспорт, у якому було вказано, що народився 14 вересня 1962 року в Лондоні. Цей документ знайшли у нього під час обшуку паризькі правоохоронці й оштрафували за “липу” на 20 тисяч євро.

Утім, загостримо увагу на справі, яку розслідували в Турині щодо контрабанди зброї.

У 1994 році білоруський уряд запитав дозволу на транзит через Україну чергового вантажу Стрешинського – зброї та боєприпасів.

Вантаж буцімто йшов у Нігерію (а ця країна, як відомо, була членом Комітету по санкціях Ради Безпеки ООН). Київ дав “добро”, оскільки яких-небудь перешкод чинити не міг, та й доказів того, що нігерійці не замовляли товар Україна не мала.

Щоб викрити аферу Стрешинського тодішнє керівництво СБУ разом з британською розвідкою прийняло рішення – провести спільну спецоперацію. Мета – проконтролювати рух судна в морі чи океані й зафіксувати порт розвантаження або ж звинуватити в порушенні ембарго Ради Безпеки ООН.

У лютому 1994 році до українського порту (тодішня назва -Жовтневий) прибула група британських і українських контррозвідників. Українськими спецами командував Сергій Глєбов. Він попросив начальника порту зробити так, щоб у радіусі кілометра на цій території не було жодної живої душі. Глєбову потрібен був доступ до морського контейнера, а згодом і до вантажного судна «Jadran express».

Ось що розповідав Сергій Глєбов в інтерв’ю автору цих рядків:

“Спочатку спецслужби України та Великобританії активно листувалися між собою,. В основному тема стосувалася головного – як простежити шлях судна у світовому океані? Обговорювалися різні варіанти. Приміром, спочатку хотіли направити на “Jadran express” свого агента. Але це було нереально (екіпаж-бо хорватський!). Зрештою зійшлися на тому, що в даній ситуації найкраще зробити на судні радіозакладки. Схема пропонувалася така: англійці передають нам ці пристрої, а ми вже закидаємо їх на “Jadran”. Але, подумавши, ми вирішили відмовитися від цього. Чому? Не хотіли збою. Техніка ж чужа, раптом щось не так зробимо. Тому запросили фахівців з Великобританії.

Ми приступили до роботи в портовому ангарі. На контейнері зі зброєю треба було прикріпити радіомаяк.

– Які складності були при встановленні радіомаяків?

– Та, мабуть, ніяких. Наші колеги чудово знали свою роботу. Склалося враження, що вони усе життя цим лише й займалися. А можливо, і тренувалися перед від’їздом до України. У них був свій інструмент, з автономним живленням. Хлопці щось клеїли, різали, прикріплювали, фарбували, добираючи кольори. Адже треба було дуже добре замаскувати технічний пристрій, щоб його ніхто не зміг виявити. Тому шукали на контейнері відповідні місця для встановлення. Загалом, на операцію в ангарі ми витратили близько восьми годин”.

Дивіться відео про це: Пастка для білоруського транзиту зброї

28 березня 1994 року о 18. 50 капітан судна “Jadran express” хорват Кузьма Меданіч, яке у морському порту Миколаївської області було завантажене білоруською зброєю та боєприпасами, наказав віддати швартові й узяти курс нібито на Венецію. Ніхто з команди навіть не здогадувався, що їх “ведуть” західні спецслужби.

Під час журналістського розслідування вдалося з’ясувати: 27 травня 1994 року українські слідчі вилучили з архіву Експертно-технічного комітету при Кабінеті Міністрів України низку документів. Серед них були дозволи на транзит № № 2098 та 3000 відповідно  від 3 січня 1994 року і 17 лютого 1994 року. Ці папери були видані Урядовою комісією з експортного контролю підприємству “Білтехекспорт”, тобто білоруській фірмі дозволявся транзит зброї та боєприпасів через територію України. Підставою для такого рішення стало звернення голови Ради Міністрів Республіки Білорусь В. Кебича на ім’я Президента України Леоніда Кравчука. Окрім цього білоруські чиновники направили до Києва копіїї сертифікатів кінцевого користувача Нігерії, Республіки Екваторіальна Гвінея, Марокко, а також ліцензії.

8 березня 1994 року судно “Jadran express” увійшло у протоку Отранто (Адріатика). І саме тут о 19.30 його зупинив військовий корабель НАТО.

Капітан “Jadran express” Кузьма Меданіч усіляко намагався приховати справжню мету перебування в Україні. Він навіть у судовому журналі не вказував, що судно швартувалося до портового причалу в Жовтневому. Там було відображено, що “Jadran” лише cтавав на якір у районі українського порту. Мовляв, ніякого навантаження судна і близько не могло бути. Меданіч гадав, що ця брехня справить гарне враження на італійців. Помилився.

Співробітники італійської Дирекції по боротьбі з мафією встановили, що Меданіч за допомогою комбінацій з вантажем та порожніми контейнерами намагався заплутати сліди. Загалом це судно транспортувало 509 контейнерів. Серед них було чимало порожніх, частину з яких узяли на борт в італійських портах, а частину – в Єгипті. Прибувши до України, капітан наказав розвантажити судно.

Що ж, екіпаж свою роботу “добре” знав: вивантажили  181 контейнер і стільки ж було доставлено назад на судно, тільки от зі зброєю у трюмах виявилися 133 контейнери (вони стояли стінка до стінки. Не відчиниш!). Решта – як були порожніми, так і залишилися такими ж, їх розташували зверху.

Після того, як судно вийшло з українського порту далі була комерційна операція у Порт-Саїді. Капітан “Jadran” Меданіч узявся транспортувати звідсіля до Венеції 4 939 тюків з бавовною (вона містилася у 91 контейнері) для фірми “Societa di importation et de commission”, а також лом міді (2 контейнери), що належав компанії “Portisped”. Товар призначався італійським та французьким бізнесовим підприємствам. Окрім того, на борт судна підняли ще 235 порожніх контейнерів. Це було зроблено не випадково. Порожні контейнери (а їх навмисне ставили дуже щільно), а також цивільний вантаж унеможливлювали повну перевірку судна. Щоб зробити це, потрібно було розвантажити “Jadran”. І тільки тоді можна було докопатися до головного, себто до зброї, яка містилася у трюмах.

Між іншим, тіньові торговці зброєю часто таким чином маскують свої рейси, фіксуючи у документах, що буцімто перевозять будівельні матеріали, овочі, фрукти…

Думається, капітан “Jadran” Меданіч на сто відсотків був упевнений, що цю аферу не викриють, тому й не сушив собі мозок різними запитаннячками на кшталт того, як викручуватися зі скандальних ситуацій. За моїми даним, він був спокійний навіть тоді, коли 2 березня берегова охорона Туреччини зупинила його судно біля острова Таузар і оглянула вантаж. Фортуна тоді посміхнулася хорвату та  його зброєнавтам. Втім, ненадовго. Погуба найшла на “Jadran” 8 березня.

Помітивши, що військовий корабель напосів на нього, Меданіч десь о шостій вечора узявся такі кренделі плести на морі, що славнозвісний казковий герой-мандрівник Одіссей йому б позаздрив. Він шугав то в один бік, то в другий, розвиваючи максимальну швидкість. Дуже ж хотілося вислизнути з пастки. А коли маневри провалилися, Меданіч пішов на небезпечне зближення з противником, навмисне підставляючи борт. А потім ще й перешкоджав огляду судна. Цікаво, що пізніше цей контрабандист свої маневри пояснював… стресовим станом екіпажу.

На допомогу військовикам поспів гелікоптер, з якого на борт “Jadran” десантувалися військовослужбовці багатонаціональних сил. І лише після цього зброєнавт Меданіч зрозумів, що від цієї атаки захисту немає. У супроводі військового корабля “Jadran” узяв курс на італійський порт Бріндізі.

Першого червня (через три місяці після цього конвоювання!) префект міста Таранто виніс рішення про затримання судна з усім його вантажем за порушення санкцій Ради Безпеки ООН проти Югославії.  Орім зброї та боєприпасів “Jadran” перевозив також  93 контейнери з цивільною продукцією, яку мали одержати  французькі та італійські компанії. Наприклад, тут знаходився вантаж – 4939 тюків з бавовною. Її придбала у Сирії фірма “Societe d’Imporation et de Commission” (м. Гавр, Франція). На борту “Jadran” також опинилися два контейнери з кольоровим металом – міддю. Її замовила фірма “Portisped” (м. Венеція). Збитки цих компаній від затримання судна склали близько півмільйона доларів. Веду до того, що італійські спецслужби були впевнені: хорвати перевозили контрабанду. І цю впевненість їм дали колеги з України. В іншому випадку вони навряд чи стали б ризикувати із затриманням корабля.

20 травня 1994 року Окружний комітет з питань громадського порядку та безпеки Таранто дав згоду на негайний початок операції: розвантаження “Jadran” та переміщення вантажу на базу ВМС у районі Сан-Стефано (архіпелаг Маддалена) для зберігання та інвентаризації.

Ось тоді й з’ясувалося, чого так боявся капітан Меданіч. У контейнерах італійці знайшли 30 тисяч автоматів Калашникова, 400 керованих ракет, 50 ракет з дротовим керуванням, 10 008 протитанкових ракет, а також величезну кількість набоїв, а саме: 20 174 400 штук калібру 12,7 мм, 1 941 896 штук калібру 7,62 мм, 1 017 338 штук калібру 11,5 мм. У 835-ти ящиках містилися протитанкові міни.  Співробітники Дирекції по боротьбі з мафією встановили, що судно Стрешинського транспортувало 509 контейнерів.

Шість років (!) розслідували справу Стрешинського на Апеннінах. У своїх показах Стрешинський плів харамани, брехав. Загадкою є те, чому після затримання судна “Jadran express” італійці не вжили ефективних заходів щодо розшуку цього афериста, виявлення його спільників, викриття і припинення його злочинної діяльності.

Можливо, тому Стрешинський одержав своєрідний карт-бланш. Після легкого переляку в італійському суді він вже вільно пересувався країнами Європи, США.

5 березня 2002 року італійський суд міста Турин оголосив вирок Стрешинському – 1 рік і 11 місяців ув’язнення (умовно), його зобов’язали також сплатити 516 євро штрафу.

Аж занадто м’який вирок пояснили тим, що Стрешинський пішов на угоду зі слідством. Італійські прокурори вхопилися за брехливі свідчення Стрешинського, який пообіцяв їм сенсаційну розповідь про діяльність начебто міжнародної «мафії» з торгівлі зброєю. Насправді це був хибний слід, по якому пішла дирекція окружної Антимафії в Італії, сподіваючись, можливо, одержати за цю справу лаври переможців.

До речі, капітана судна “Jadran express” Меданіча суд відпустив, навіть не покаравши мінімальним штрафом.

Після завершення щасливого для нього італійського процесу Стрешинський опиняється у Москві. В центрі російської столиці, поруч з музеєм совітської армії, він відриває майстерню з виготовлення мініатюрної стрілецької зброї.

Чи можливо було б це зробити без підтримки ФСБ? Ні. Згодом у Москві разом з італійським зброярем Ніколо Бандіні він створює італійсько-російську фірму «Arsenal Firearms», розробляючи пістолет «Стриж» для російської армії, а також спецслужб. Вихваляється, що новинка буде значно кращою, аніж знаменитий австрійський пістолет «Глок». Але розробка “Стрижа” виявилася провальною, пістолет було визнано дуже поганим з точки зору якості, надійності і т. д.

Тим не менш аферист Стрешинський стає членом військово-промислової ради при уряді російської федерації. Його пропагують тамтешні прокремлівські медіа.

Він вільно їздить світом, облаштовує стенди зі зброєю на міжнародних виставках, зав’язує знайомства з відомими діячами оборонної сфери, такими як неофіційний радник президента США Трампа, засновник приватної військової компанії Blackwater Ерік Прінс.

Стрешинський також знайомиться з відомими політиками, впливовими чиновниками, вихваляється, що подарував зброю навіть королю Іспанії.

Як показує наше журналістське розслідування, незадовго до окупації Криму, загарбання частини території Луганської і Донецької областей Стрешинський бере активну участь у створенні в Росії громадської організації «ДОН» – Добровольческого движения особого назначения в поддержку армии, флота и оборонно-промышленного комплекса.

Його обирають до президії цього ДОНа. Усе це відбувається під патронатом лютого ворога України Рогозіна і його хижої партії «Родіна». І «Родіну» і ДОН називають «спецназом путіна».

У Дмитра Стрешинського є брат – Іван Стрешинський,  доларовий мільйонер. Він є одним із ключових топ-менеджерів російського олігарха Алішера Усманова.

Іван Стрешинський — не лише генеральний директор холдингу USM Алішера Усманова, а й найнезвичайніший мільярдер у росії. У ЗМІ пишуть: незважаючи на те, що Іван Якович є одним із найзаможніших людей у країні ($1,3 млрд, Forbes), він ніколи не мав власного бізнесу. Як же вихідцю зі звичайної радянської родини, який ніколи не мав власної справи, вдалося досягти такого успіху?

Іван Стрешинський народився у Києві 1969 року. Його мати – Лариса Стрешинська – викладала дітям музику, а батько – Яків Стрешинський – працював спеціалістом з аеродинаміки та працював у легендарному «КБ Антонова». (Згодом вони переїхали до Москви).

Найважливішими угодами в кар’єрі молодого Івана Стрешинського стали продаж частки в компанії «РУСАЛ», а також купівля у 2006 році Алішером Усмановим та Василем Анісімовим групи «Металоінвест» у Бідзини Іванішвілі. Саме під час останньої відбулося доленосне знайомство Стрешинського з Усмановим, холдинг якого він згодом і очолив.

Стрешинський довго займався спільними справами двох бізнесменів, але згодом остаточно перейшов до структур Усманова.

Незабаром Стрешинський став директором «Газметалу», компанії, яка контролювала металургійні активи Алішера Усманова та його партнерів.

Стрешинський завжди хотів керувати бізнесами, пов’язаними з технологіями, а Усманов на той момент активно вкладав гроші в технологічні компанії: наприклад, придбав акції Facebook, контрольний пакет акцій Mail.ru (нині VK) та Мегафону. 2008 року мрія Стрешинського здійснилася: він став головою «Телекомінвесту» — структури Усманова, відповідальної за інвестиції у сфері технологій.

2012 року, коли мільярдер об’єднав свої компанії в єдиний холдинг USM, він довірив очолити його саме Івану Стрешинському. Досі Стрешинський є генеральним директором USM, який об’єднує під своїм крилом компанії з різних галузей: металургії та гірничого видобутку, телекомунікацій та технологій.

Статки, які Стрешинський заробив на керівництві «чужим» бізнесом, — понад 1,3 мільярда доларів за оцінкою Forbes. Щоправда, цей бізнес тепер для нього зовсім не чужий: протягом кількох років Алішер Усманов передав своєму довіреному менеджеру 5% акцій USM, щедро оцінивши його внесок у розвиток компанії.

Крім того, Іван Стрешинський — беззмінний член ради директорів більшої частини структур холдингу, наприклад «Металоінвесту», «Мегафону» та інших.

Іван Стрешинський досі не під санкціями.

Водночас Дмитро Стрешинський, одіозний міжнародний торговець зброєю, якого було засуджено в Італії за контрабанду білоруської зброї, чомусь не під санкціями.

Сообщение У пошуках снарядів для ЗСУ: таємниця арсеналу Санто-Стефано, Італія (+відео) появились сначала на Український репортер.