Відомі українці згадують Івана Драча
Україна попрощалася з видатним поетом Іваном Федоровичем Драчем. “Український репортер” попросив відомих українців висловити свої міркування щодо ролі митця в історії нашої держави, в їх особистому житті.
Степан ХМАРА, герой України:
– Іван Драч – великий українець, який зробив значний, помітний внесок в українську культуру. Зокрема, в поезію. Він – блискучий поет, класик, на рівні світової літератури. Чудовий кіносценарист.
У цьому – його величезна заслуга. Бо без культури нація не має майбутнього, вона дичіє, якщо не підживлюється культурними надбаннями. І держава без культури також не може бути стабільною.
Тому треба розуміти, цінувати й пам’ятати про внесок Івана Драча у сферу культури.
Володимир ШОВКОШИТНИЙ, письменник, видавець, громадський діяч:
– Україна втратила світлу людину, безмежно обдарованого письменника, митця, щирого українця. Це той випадок, коли кажуть: людина – епоха. Отже, відходить епоха… Ще менше стало «шістдесятників». А таких людей – епохальної ваги – залишилося дуже мало, на жаль.
З Іваном Драчем дуже тісно пов’язане «шістдесятництво» («шістдесятники» – назва нової генерації національної інтелігенції, яка виступала на захист рідної мови і культури, свободи художньої творчості.- Ред.). Його перша поетична збірка «Ніж у сонці» – саме з «шістдесятництва». Його кіносценарій до фільму «Камінний хрест» – перша річ «шістдесятництва». Жодна влада – ні совіцька, ні нинішня – йому не довіряла, бо не була упевнена, що він буде їй служити.
На будь-якому крутому зламі він завжди обирав своє місце з народом. Він був справжнім поетом. Але так сталося, що, якщо в нації нема справжніх вождів, тоді вожді – його поети… І от на цьому переломі, у 1989 році на його кандидатурі усі ми зійшлися, коли створювали Народний рух. Зрозуміло, що надто радикальнішими були дисиденти, які відсиділи, маючи за плечима чимало років таборів-гулагів.
Але оцих людей, які за колючим дротом не могли між собою домовитися, хтось мав якось тримати в якихось межах.. І Драч «тримав» до 1993 року… Коли ми зараз говоримо, що Народний рух здобув Незалежність, то маємо усвідомити, що йдеться не про цю партію, яка нині існує, а про Народний рух України за перебудову, який очолював Іван Драч.
Олександр МЕЛЬНИК, член Національної спілки художників України:
– Колись давно, в середині 1960-х, в мене зринали думки, що совєцький союз – це такий незламний, такий страшний монстр, що його ніщо не може порушити.
А відтак України, як вільної держави, на жаль, уже не буде. Але прочитавши вірші Василя Симоненка, я зрозумів, що є сучасна поезія, є живе, нормальне слово (бо у школі все замовчували).
Згодом відкрив для себе й Івана Драча. Він «брав» модерною поезією, яку сприймала молодь… І це був поштовх у моєму житті до художньої творчості, це надихало… Й вірилося, що все ж вільна Україна буде.
Марина СОЧЕНКО, членкиня Національної спілки художників України:
– Іван Драч для мене – це перш за все покоління «шістдесятників»…
Я про них знала ще в юнацькі роки.
Вони представляли духовні орієнтири, скрижалі, на які ми спиралися…
Це також висока культура, велика поезія.
Петро ПЕРЕБИЙНІС, поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка:
– Одного разу несподівано заглянув до мене Іван Драч і сказав, як відрубав: “Хочу побачити твій Шаргород. Я ніколи там не бував. Ось машина. Їдьмо!” Спантеличений таким натиском, я почав, було, відмагатися, посилатися на зайнятість у “Літературній Україні”. Та він і слухати не хотів: “Їдьмо” – і все!
Це була фантастична подорож. Це був шлях у пам’ять серця. Починався він із Драчевих Теліженців. На околиці села ми поклонилися могилам його батьків. Одержали благословення у сільському храмі Київського патріархату — і в путь! На мою Вінничину, яка починалася, до слова, одразу за теліжинецькою межею.
У Шаргороді ми оглянули Миколаївський собор, костьол Святого Флоріана, старовинну синагогу, руїни фортеці і чудом збережену оборонну вежу. Ми блукали каменистими вуличками і колоритними двориками цього унікального історичного містечка, яке бачило Хмельницького, Кривоноса, Руданського, Коцюбинського, Свідзинського. А тепер ось побачило ще й Івана Драча. Мені здавалося, що він протинає своїм чіпким, гострим зором не зачовгані плити, а скам’янілі віки моєї старовинної Княжої Луки.
Перед в’їздом, як і в Теліжинцях, ми поклонилися пам’яті моїх батьків. І коли я поцілував їхні портрети, мій побратим сказав чомусь охриплим голосом: “Ти справжній син своїх батьків”. А мені стало жаль, що я не сказав йому цього там, у дорогих нам обом його Теліжинцях…
Та попереду була ще одна несподіванка. Іван Драч нагадав, що від Шаргорода недалеко до легендарної Гонтівки, і знайомим уже рішучим тоном скомандував: “Їдьмо!” А в Гонтівці — зернистий граніт монументального погруддя героя, розмови зі старожилами і деталі, деталі… Всю дорогу до Києва уявлявся нам кривавий і мученицький шлях нескореного лицаря Івана Гонти. Шлях, що смертельно обірвався у цьому подільському селі.
І нарешті — третя несподіванка. Не так часто пише поет про поета, а тут – Іван Драч… У щойно виданому його тритомнику є феноменальна новела Драча про нашу поїздку, про мого батька, про мене грішного. Та ще й назва яка: “Мойсеєва криниця — криниця для Мойсея”. Новела вражає до стогону, до болю. Та найбільше вражає мене сам Драч…
…Тече річка життя. Не тонуть наші болі. Барвіниться стежина до могилок…
Фото із сайту ukr.media
Про Івана Драча також читайте:
