Тетяна Бондарчук: “Коли чоловік загинув на Майдані, то у мене ніби серце вирвали” (+відео)
У понеділок, 20 лютого, в Україні уже вдев’яте відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні. “Український репортер” нагадує щемку розмову із Тетяною Бондарчук, вдовою Героя Небесної Сотні Сергія Бондарчука, яка відбулася у 2018 році.
“Сьогодні у нас, родин Героїв Небесної Сотні, болить душа і пече серце, бо нема справедливості, бо винні у вбивствах майданівців, замовники цих злочинів досі не покарані”. Так вважає Тетяна Бондарчук із Старокостянтинова, вдова Героя Небесної Сотні Сергія Бондарчука. З Тетяною Володимирівною розмовляємо у Києві, на Алеї Героїв Небесної Сотні.
– Що, на вашу думку, заважає покарати вбивць?
– Мабуть, потрібні воля і бажання це зробити. Знаємо, що багатьох причетних до тих страшних подій затримували. А потім випускали. Скажімо, тодішнього заступника командира роти “Беркута” Дмитра Садовника суддя Світлана Волкова відпустила під домашній арешт. Цьому не завадило, що його обвинувачено у причетності до вбивства 39 майданівців! Сім’ї загиблих звернулися до апеляційного суду, щоб повернути Садовника за ґрати, але обвинувачений вже втік. І таких випадків багато. На превеликий жаль, у судах – продажні судді, ті, що служили Януковичу, вони й далі при посадах. Це – наша біда. Судову систему треба змінити. Сюди мають прийти чесні люди, які будуть зацікавлені у цьому розслідуванні. А сьогодні у нас болить душа і пече серце, бо нема справедливості, бо винні у вбивствах майданівців, а також замовники цих злочинів досі не покарані. Повинні понести покарання і судді, які відпускали на волю вбивць, дали їм можливість переховуватися в Росії.
– Ви прийшли сьогодні на Алею Героїв Небесної Сотні. Просимо вас згадати, яким він був, Сергій Михайлович Бондарчук?
– Мій чоловік за фахом учитель фізики та астрономії. Працював у Старокостянтинівській гімназії. Він був дивовижним вчителем. Вечорами, хоча його ніхто і не зобов’язував, йшов до школи, аби показати дітям зорі. Він надзвичайно любив дітей, свою професію. І не зміг бути байдужим до того, коли “Беркут” побив студентів. Він одразу поїхав сюди, до Києва. Відтоді його серце було на Майдані. Він був одним з організаторів протестних рухів у нашому рідному місті, весь час їздив на Майдан. Загинув на Інститутській, отримавши смертельне поранення, коли виносив з-під обстрілів побратимів. Коли йому в медпункті Жовтневого палацу надавали першу медичну допомогу, лікарі ще не знали, що пошкоджені всі внутрішні органи. Його намагалися врятувати, але… Згодом медики згадували, що Сергій весь час намагався встати, казав, що йому треба виносити поранених хлопців. Помер у швидкій… Оскільки він був сильною, здоровою людиною, без шкідливих звичок, займався спортом, то після поранення ще майже годину протримався.
Він мріяв про щасливу Україну, був переконаний в необхідності змін. На уроках показував дітям зорі у старенький шкільний телескоп, а тепер, я вірю, що він десь там, між зірками, і вже з неба вболіває за долю нашої неньки України. Я дуже хочу, щоб усі ці жертви не були даремними, щоб ми жили інакше, щоб швидше закінчилася ця кровопролитна війна, щоб настав мир. І щоб Україна дійсно стала однією з найкращих, найзаможніших, найрозвинутіших країн. Це була мрія і мого чоловіка.
– За яких обставин вас колись звела доля з Сергієм Михайловичем?
– Ми разом навчалися у Кам’янець-Подільському педінституті, на третьому курсі одружилися, були студентським подружжям. Тримаючись за руки, ми йшли до читальної зали бібліотеки, де він вчив свої фізику і математику, а я — лінгвістику. Ми були надзвичайно щасливими. Прожили разом 33 роки, практично не розлучалися. Коли чоловік загинув, то у мене ніби серце вирвали, бо він був моєю половинкою. Наш син мешкає у Києві, а я щодня повертаюся з роботи до порожньої хати. Важко, дуже важко. Але не здаюся, їжджу в зону АТО, допомагаю воїнам, виступаю перед ними із материнським словом, намагаюся їх підтримувати. Разом з однодумцями збираємо допомогу для фронту, ліпимо вареники, плетемо маскувальні сітки, шкарпетки…
– Ваш чоловік спостерігав зі своїми учнями за зорями. Вони не забувають свого вчителя?
– Багато хто з них на фронті, з деякими я нещодавно зустрічалася там, на сході. Звичайно, вони згадують Сергія Михайловича. Багато колишніх його учнів мешкають у Києві, приходять вшанувати пам’ять на Алею Героїв Небесної Сотні. Сергій Михайлович був ще й активним громадським діячем, тому на Майдані опинився не випадково – був переконаним націоналістом. Мріяв побачити Україну щасливою.
Я в усьому його підтримувала. Мене запитують, чи я не намагалася його зупинити, не пустити. А ви знаєте, я також хотіла їхати з ним. У січні ми були разом на Майдані, я допомагала в Жовтневому палаці, чоловік будував барикади, я повністю розділяла його погляди. На усіх протестних акціях, на усіх мітингах разом з ним була і я. Всі роки разом… І ось нас розділили. 19 лютого він востаннє поїхав до Києва, я збиралася з ним, вже написала заяву про відпустку за власний рахунок, але Сергій сказав, що поїде сам, бо стає небезпечно, і на Майдані будуть тільки чоловіки.
***
Тужлива пісня “Пливе кача” і далі розриває наші душі… Болить. На Майдані ми втратили кращих синів і дочок. Україна пишається своїми Героями.
На фото: Тетяна Бондарчук: “Мій чоловік мріяв побачити Україну щасливою”.
Фото Євгенія МАЙОРОВА
Відеорепортаж “Українського репортера” дивитися тут:
На цю тему читайте також тут:
