До 17 років він переважно говорив російською і писав в анкетах «русский». А згодом отримав 5 років таборів і 5 років заслання за працю, у якій пояснив, як срср нищить українську мову під вивіскою «інтернаціоналізму».
Сьогодні, 26 липня, минає 95 років від дня народження Івана Дзюби — літературознавця, дисидента й одного з найвпливовіших українських інтелектуалів ХХ століття.
Він народився 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині. У 2 роки пережив Голодомор. Пізніше згадував, як бабуся терла кору, намагаючись прогодувати родину, а мати, яка працювала санітаркою, розповідала про виснажених голодом людей, яких привозили до лікарні.
Іван закінчив російськомовну школу, вступив на російську філологію до Сталінського педагогічного інституту, добре навчався, отримував сталінську стипендію і навіть читав шахтарям «ідеологічно правильні» лекції.
Але що більше пізнавав радянський світ, то гостріше відчував зневагу до всього українського.
«Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші… Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», — згадував Іван Дзюба.
Переїхавши до Києва, він опинився серед шістдесятників — Івана Світличного, Алли Горської, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Євгена Сверстюка та Івана Драча.
У Львові Іван зустрів Марту — жінку, яка залишилася поруч із ним на все життя. Вони познайомилися 1962 року на святкуванні ювілею Ірини Вільде. Протанцювавши з Мартою весь вечір, Іван уже наступного дня запропонував їй одружитися. Мати дівчини попросила почекати рік. Рівно через рік Іван і Марта стали подружжям.
4 вересня 1965 року вони разом прийшли з квітами на прем’єру «Тіней забутих предків». Іван вийшов на сцену київського кінотеатру «Україна» й замість звичайного привітання сказав:
«У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді».
Він почав називати прізвища затриманих. Його відтягували від мікрофона, а в залі ввімкнули сирену, щоб заглушити слова. Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, підвестися зі своїх місць.
Після цієї акції на її учасників і тих, хто підтримав протест, чекали стеження, допити, звільнення з роботи та відрахування з навчальних закладів. Втратив роботу й Іван Дзюба. Але замовчати нову хвилю політичних арештів владі вже не вдалося.
Того ж року він написав свою найвідомішу працю — «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Дзюба не ховав рукопис і не вважав себе ворогом держави. Навпаки — спирався на партійні постанови, цитував Маркса, Енгельса й Леніна та сам надіслав примірники керівникам Компартії в Києві й москві.
Він сподівався на чесну дискусію. Система відповіла стеженням, звільненнями й судом.
Невелика книжка мала ефект вибуху. Її сотнями передруковували й переписували від руки, а за кордоном переклали кількома мовами. Навіть радянська брошура, створена для «викриття» Дзюби, мимоволі поширювала основні тези його праці серед тих, хто не мав доступу до самвидаву.
13 січня 1972 року Івана затримали під час відвідин родини Світличних. Після тривалих допитів і перебування у слідчому ізоляторі в березні 1973 року його засудили до 5 років таборів і 5 років заслання.
На той час він мав відкриту форму туберкульозу та тяжке ураження легень. У КДБ добре знали, що заслання до Сибіру могло швидко закінчитися для нього смертю, тому хворобу використовували як інструмент тиску.
Дзюба погодився публічно визнати свою «провину» в обмін на помилування. Це була одна з найболючіших сторінок його життя. Частина друзів відвернулася від нього, а Василь Стус написав розпачливого відкритого листа. Саме цього й прагнув КДБ — ізолювати Дзюбу від однодумців і зруйнувати довіру між ними.
Та навіть після звільнення справжньої свободи не було. Родину переселили до будинку, де жили працівники КДБ. Квартира прослуховувалася, і Дзюби це знали. За спогадами Івана, протягом 5 років вони з Мартою не говорили вдома про важливе вголос, а переписувалися на папері.
Людину, яка стала одним із найпомітніших українських інтелектуалів, допустили лише до роботи коректором і кореспондентом газети Київського авіазаводу. Заводська багатотиражка мала стати для нього творчим цвинтарем.
Але Іван Дзюба повернувся до великої роботи.
Наприкінці 1980-х він став одним зі співзасновників Народного руху України, який відіграв важливу роль у відновленні незалежності. У 1992 році колишній дисидент очолив Міністерство культури незалежної України.
Іван написав понад 400 наукових праць і близько 2 десятків книжок — від досліджень творчості Тараса Шевченка, Ольги Кобилянської та Ліни Костенко до книги про Сергія Жадана, яку завершив уже у 86 років.
У праці «Донецька рана України» уродженець Донеччини пояснював, як багаторічна русифікація, радянські міфи й маніпуляції підготували ґрунт для російської агресії.
Іван Дзюба помер 22 лютого 2022 року — лише за 2 дні до повномасштабного вторгнення.
Радянська система могла позбавити його роботи, свободи й права друкуватися. Але вона так і не змогла спростувати написаного ним.
Його переслідували за правду про русифікацію, а через десятиліття Україна побачила, наскільки точним було це попередження. Іван Дзюба залишився дисидентом не лише тому, що виступив проти системи, а й тому, що навіть після її тиску не віддав їй свого розуму та свого слова.
«Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї».
