Україна снилася йому щоночі. Але замість повернення він обрав бездомність у чужій Європі — бо знав: у СРСР на нього чекатиме не дім, а камера.
25 серпня минає 63 роки від дня смерті Івана Багряного (1906–1963) — українського письменника, художника, публіциста й політичного діяча, який пройшов радянські в’язниці, заслання та вимушену еміграцію.
Іван народився в Охтирці. Його справжнє прізвище — Лозов’яга. Лозов’ягін — русифікована форма, яку використовували радянські установи.
Один із найстрашніших спогадів Багряного походив із дитинства. У 1920 році на його очах чекісти замордували 92-річного діда та дядька — колишнього воїна Армії УНР.
«Кров усе життя стоятиме мені в очах», — напише він через багато років.
Іван працював на шахтах Донбасу, викладав малювання, навчався в Київському художньому інституті. Сам оформлював книжки, створював ілюстрації, плакати й карикатури.
У 1929 році власним коштом видав поему «Ave Maria». У передмові залишив своє життєве правило:
«Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ».
Книжку майже одразу конфіскували.
16 квітня 1932 року письменника заарештували за «контрреволюційну агітацію». На допитах він відкрито заявив: українська культура має орієнтуватися на Європу, а не на москву, а Україна повинна бути окремою державою.
Багряний провів 11 місяців в одиночній камері, а потім був засланий на Далекий Схід. Він спробував утекти, але його спіймали й додали ще 3 роки покарання.
У 1938-му письменника заарештували вдруге. Майже 2 роки тримали в харківській в’язниці НКВС. 83 дні він провів у камері смертників, очікуючи вироку.
Багряний не підписав вигаданого зізнання. Зрештою справу закрили через брак доказів, і восени 1940 року він вийшов на волю.
Пережите стало основою «Саду Гетсиманського» — одного з перших у світовій літературі романів про сталінські катівні. Юрій Шевельов назвав його енциклопедією радянської політичної в’язниці. Книжка з’явилася більш ніж за 20 років до «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
Інший знаменитий роман, «Тигролови», Багряний написав лише за 14 днів. У ньому ожили тайга, втеча від переслідувачів та українські поселення Зеленого Клину, які він бачив на Далекому Сході.
Під час Другої світової війни письменник приєднався до українського підпілля. Писав пісні й листівки, малював агітаційні плакати, брав участь у створенні Української головної визвольної ради та розробці її програмових документів.
У 1945 році Багряний опинився в Німеччині — без постійного житла, у злиднях, змушений переховуватися від радянських репатріаційних комісій. СРСР вимагав повертати своїх колишніх громадян, хоча багатьох удома чекали допити, переслідування й табори.
Європейці не розуміли, чому сотні тисяч людей відмовляються повертатися на батьківщину. Багряний відповів їм памфлетом «Чому я не хочу вертатись до СССР?».
«Мені моя Вітчизна сниться щоночі», — зізнавався він.
Але Вітчизною для нього була Україна, а не сталінська «родіна». Письменник наголошував, що за Україну витерпів третину свого життя в радянських тюрмах і таборах. Розповідав про вбитих рідних, Голодомор, знищену інтелігенцію та мільйони людей, які безслідно зникли в державі «переможного соціалізму».
Памфлет переклали кількома мовами. Він допоміг Заходу зрозуміти: перед ним не злочинці й не зрадники, а люди, які рятувалися від радянського терору.
Та навіть у Німеччині москва не залишила Багряного в спокої.
У 1952 році радянські спецслужби двічі присилали до нього давнього знайомого. Через нього передавали листи й світлини родини, яка залишилася в Україні. Багряному обіцяли повернення, забезпечене життя і навіть можливість стати лауреатом Сталінської премії. Натомість вимагали стати таємним агентом серед української еміграції.
Він відмовився. Після цього КДБ почав поширювати фальшивки, намагаючись виставити письменника радянським агентом і посварити українців між собою.
У вигнанні Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію, редагував газету «Українські вісті», очолював Українську Національну Раду та був віцепрезидентом УНР в екзилі.
Незадовго до його смерті українська еміграція почала готувати висунення письменника на Нобелівську премію. Завершити справу не встигли.
25 серпня 1963 року в санаторії Санкт-Блазієна Іван Багряний помер після тривалої боротьби з туберкульозом. Йому було лише 56.
Одиночна камера, додатковий табірний термін, 83 дні в камері смертників, розлука з родиною, вигнання і тяжка хвороба — такою була ціна його незламності.
Він не підписав зізнання, якого вимагало НКВС, не погодився працювати на радянські спецслужби й до кінця життя тримався сказаного слідчим ще у 1932 році: Україна повинна бути окремою державою.
Іван Багряний не дочекався незалежності. Але Україна, яку він називав своєю єдиною Вітчизною, сьогодні є.
