У культурно-оздоровчому комплексі міста-героя Гостомель відбулася презентація книжки Ксенії Дворнікової «Вижити в Гостомелі: 21 історія з міста-героя», організована начальницею відділу культури, молоді і спорту Гостомельської селищної ради Катериною Павленко, яка була модераторкою заходу.
У залі було багатолюдно, адже багато гостомельців пережили окупацію в лютому-березні 2022 року, а багато, на жаль, не вижили…
Авторка книжки – журналістка та музейниця – Ксенія Дворнікова, після визволення Гостомеля допомагала збирати експонати, що свідчать про окупацію селища. Крім речових доказів, вона зібрала багато свідчень очевидців про «дороги смерті» і «дороги життя», адже шлях на евакуацію людей пролягав під обстрілами. Гостомель перебував на лінії вогню: звідси росіяни планували захоплення Києва. Але гостомельці не були мовчазними жертвами окупантів, ці беззбройні й нескорені люди зі сталевими нервами продовжувати протистояти ворогу і водночас допомагати одне одному.
Кожна з 21 історій – це про якусь неймовірну силу духу (звідки вона тоді бралася), про важкі випробування на межі життя і смерті і жагу до життя. Читати книгу нелегко: тут і про окупацію, і про воєнних злочинців, і про полон, і про катівні, і про стан людей, які втратили рідних, але й про надію і віру у краще…
Про це розповідають герої оповіді:
- «Узяв переносний зенітно-ракетний комплекс «Ігла», там ракета в тубусі з тепловою головкою самонаведення, яку треба прицілити і супроводити в ціль. Я все це робив уперше, досвіду такого не було, бо тренувався лише на макетах і навчальними. Я зробив пуск по К-52 і він вибухнув у повітрі».
- «Ракети вже закінчилися, а російська авіація летіла і летіла…»
- «Страшно було, коли вони почали стріляти, а коли рухалися на нас, страшно не було, навіть цікаво – я так багато гвинтокрилів ніколи не бачив».
- «Окупація – це смерть. Хто з проукраїнською позицією – росіяни знищують, так було 100 років тому, так і зараз, змінюються лише технології».
- «Склозаводу немає, базар вигорілий, ЖК «Покровський» весь чорний, кладовище згорілих машин, все випалено…».
- «У березні ми дізналися, що буде евакуація. Росіяни дозволили проїхати в бік церкви, аж раптом почався сильний обстріл, ми упали у вирви під парканом. Потім була чутка, що треба йти до тюрми, а там ми почули, що й звідси евакуації немає».
Про це я дуже добре пам’ятаю, бо теж там була з дочкою, десятирічною внучкою і сусідами… Ми пережили все це теж…
- «Запам’яталися обійми людей після деокупації і їхня щирість, коли брали хліб, цілували і плакали. Досі не віриться, що в ХХІ столітті можливі такі емоції».
- «Нас зупинили чеченці, я дуже злякалася. Чоловік казав, що я за 2 хвилини 25 разів сказала, що я лікар. І тут почався мінометний обстріл – мабуть,нас це врятувало».
- «Орки» зайшли на подвір’я нашого будинку, чоловік саме був у дворі, йому вистрелили в коліно й стегно, поклали на землю і почали кричати: «Ти,коректировщик, кому передаєш дані?»
На подвір’я вийшов 83- річний батько чоловіка, вибіг син і почав просити не вбивати тата. Я закрила сина собою. Не знаю, що врятувало нас. Буряти обшукали будинок. Позабирали, що хотіли, – ноутбуки, телефони та інше, сказали йти з ними. Посадили нас у БТР і повези на допит. Там наділи пакети на голови, обмотали навколо шиї скотчем, зв’язали руки і почали душити… Вмирати було не страшно, але страшно, коли біля тебе сидить твоя дитина, яка ще життя не бачила, і каже, що немає чим дихати…»
- «Я був за кермом «жигулів», біля мене сиділа мама. Від дому ми від’їхали десь три кілометри. Вони з БТР відкрили вогонь і влучили мамі в голову, яка розірвалася на моїх очах… Мені прострелили вухо, шию і плече. Дружину поранили в ногу, хоча я обклав її пакунками із підгузками: кулі застряли у тих пакунках й матрац стримав. Я дякую Богу, що Марка не заділо, що його не поранило, інакше не знаю, що й робив би».
- «Приходжу на кладовище дуже часто, мама каже: «Раніше він тобі носив квіти, а тепер ти – йому…»
Були сльози, теплі обійми, слова співчуття і вшанування пам’яті тих, кого на своїй рідній землі вбила росія… Дякую організаторам презентації за продуманий і дуже важливий перформенс: на вільних місцях поруч на листочках люди писали імена тих, хто загинув від рук ворога. Вічна їм пам’ять і наш доземний уклін за подвиг.
Спокійно читати ці історії, сповнені людського болю і якоїсь невимовно великої сили і жаги до життя, не просто, тим паче, якщо ти знаєш багатьохіз цих людей особисто і сама пережила подібне в окупації…
Це не про свідчення, це документальна пам’ять, яка нагадує, що такі злочини не мають терміну давності і що про це треба писати і говорити, бо лютішого ворога за росію, здається, немає.
У кожного, хто прочитає книжку «Вижити в Гостомелі: 21 історія з міста-героя» буде багато роздумів, можливо, переоцінка цінностей – і це нормально.
Слава Богу і нашим визволителям, ми живі!
Живімо Життя!
Пам’ятаймо тих, кого немає з нами, і дякуймо тим, хто нині захищає нас! Робімо все можливе задля того, щоб майбутні покоління НІКОЛИ не зазнали того, що пережили ми.
Будьмо, бо МИ Є!
Ольга ХОДАЦЬКА,
письменниця, журналістка, просвітянка
ВІДЕО
