Його вважають одним із найсамобутніших українських поетів-шістдесятників. Але за життя Борис Нечерда не мав ані широкого визнання, ані можливості вільно друкувати свої твори. Сьогодні минає 87 років від дня народження Бориса Нечерди (1939–1998).
Він народився на Житомирщині, у селі Ярешки. Батько працював на залізниці, мати — на цукровому заводі. Коли батько тяжко захворів, Борис ще школярем пішов працювати учнем монтажника, а навчання продовжив у вечірній школі. Згодом він повернувся до денного навчання і закінчив школу із золотою медаллю.
Через складне матеріальне становище родини вступати одразу не зміг. Працював старшим стрілочником у вантажно-транспортному управлінні, а писати почав ще в юності. Перші вірші друкував українською та російською мовами. Саме Максим Рильський порадив молодому авторові перейти на українську — і ця порада багато в чому визначила його подальший шлях.
Нечерда навчався в Одеському інституті інженерів морського транспорту, однак через нестачу коштів залишив навчання. Працював у газетах, на Одеській кіностудії, в обласному телерадіокомітеті. Одеса стала важливою частиною його життя і творчості — з морем, портом, вулицями, гумором та особливим міським ритмом.
Його перша збірка «Материк» одразу привернула увагу літературного середовища. З виходом книги Бориса Нечерду почали називати серед найцікавіших поетів нового покоління. Із дебютом його привітав Василь Стус.
Та досить швидко з’явилися й проблеми. Нечерду звинувачували в «епатажності» та «богемщині», готові рукописи знімали з друку, а цензура прискіпливо перевіряла кожен текст. Майже 20 років його практично не друкували у столичних журналах.
Причиною була не лише незвична поетична мова. Нечерда товаришував із Василем Стусом, Аллою Горською, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником. Його твори з’являлися в закордонних антологіях, які підтримували український дисидентський рух. Для радянської системи цього було достатньо, щоб тримати поета під постійною підозрою.
Нечерда не підлаштовував свою творчість під вимоги радянської системи. Його поезія була урбаністичною, різкою, іронічною, сповідальною і часто безжальною до самого автора. Він поєднував вірші з прозою, документами, фольклором, уживав діалектизми, технічні слова й власні неологізми.
Про себе він написав:
«Довго ходив на прощу,
збився з числа та міри…»
У цих рядках відчувається його постійний пошук — себе, правди, рівноваги у світі, який рідко давав йому спокій.
Водночас Борис Нечерда був людиною дуже теплою. Найбільше цінував порядність, безкорисливість і людську чесність. Особливо любив матір і зізнавався, що саме з неї писав багатьох жінок у своїх творах.
Він повертався думками до рідних Ярешок, писав про село, родину, простих людей. Його поетичний світ був густо заселений: у ньому жили сільські жінки, таксисти, моряки, міліціонери, кіношники, робітники — ті, кого він зустрічав щодня.
Нечерда писав не лише поезію. Йому належать повісті та романи, зокрема твори про Одесу. Він захоплювався графікою, сам оформлював чимало власних книжок, займався різьбленням по дереву й допомагав молодим авторам.
За життя він видав 12 поетичних збірок. За майже 30 років творчої праці це було небагато. Частину написаного не пропускала цензура, частина роками чекала на друк.
Свою останню збірку він назвав «Остання книга». У ній не було бажання зводити рахунки. Навпаки, поет залишив слова прощення:
«Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго».
Саме за цю книгу Борис Нечерда посмертно отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка.
Борис Нечерда був поетом, який не відділяв літературу від совісті. Він писав про матір, Україну, Одесу, простих людей і тривоги свого покоління — без прикрас і без бажання сподобатися.
А свій найважливіший заповіт залишив у кількох рядках:
«Благаю: прожиті літа
не плутай із блиском дешевим.
А те, що зоветься душею,
пильнуй до пуття, мов ліхтар».
