Ряса і галіфе
«Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?».
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях».
Цю загадку малому Остапу Вишні таки вдалося розгадати. Місцевий батюшка стрибав у гречку та, тікаючи, залишив штани-компромат…
У моєму дитинстві ходив анекдот про те, що священики носять ряси для того, щоб не було видно галіфе та маузера. Як згодом виявилося, це не дуже й анекдот. Так уже історично склалося на «канонічних» територіях Московського патріархату, що церква майже відразу втратила свою душепастирську незалежність і почала виконувати функції міністерства пропаганди, стала інформатором для структур, які виявляли та нейтралізували «ворогів». Цю співпрацю було відшліфовано і налаштовано так чудово, що вона і по сьогоднішній день майже не змінила своїх форм від часів Малюти Скуратова та Лаврентія Берії.
«Сповідь» – добре відома робота нашого земляка, художника Іллі Рєпіна. Її репродукції любили тиражувати у радянських підручниках історії, атеїстичних брошурах і журналах, перейменувавши на «Відмову від сповіді перед стратою». На цей сюжет митця наштовхнули доля і образ народовольця-терориста Каракозова. Рєпін під час створення цього полотна (1879–1884 рр.), звісно, не мав доступу до архівів спецслужб Російської імперії, а якби міг погортати, наприклад, сторінки матеріалів справи Кирило-Мефодіївського товариства (чи «Украйно-Славянского общества», як воно називалося в паперах ІІІ відділу власної Його Імператорської Величності канцелярії), то надихнувся б на створення ще не одного викривального шедевру.
25 березня 1847 року начальник ІІІ відділу граф Олексій Орлов звертається до обер-прокурора Священного синоду Миколи Протасова з листом під грифом «Весьма секретно»:
«Милостивый государь гр. Николай Александрович!
При ІІІ отделении с. е. и. в. Канцелярии содержится весьма важный арестант, который, несмотря на все убеждения открыть истину, упорствует в сознании, и я имею честь покорнейше просить ваше сиятельство дозволить командировать в ІІІ отделение способного и просвещенного священника для религиозных увещаний означенного арештанта.
Примите увер и пр.
Подписал гр. Орлов».
Звісно, таке чемне прохання не залишилося без уваги. В камеру до Миколи Гулака направили дуже поважну персону – Олексія Малова, протоієрея одного із соборів у Санкт-Петербурзі. Протоієрей, «чесно» зберігаючи таємницю сповіді, справно подавав графу Орлову доповідні записки.
«1847 г. марта 27 дня при посещении мною коллежского секретаря Гулака открылось следующее:
1. Вид его печален, но не дик, взоры томны, но кротки и смиренны.
2. Когда я начал говорить ему, чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чем его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу».
3. Когда я начал спрашивать о причине таковой невозможности, он отвечал мне: «На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которое никогда и ни за что не нарушу».
4. Когда я начал доказывать ему о сем, что есть святого и досточтимого, что всякое честное клятвенное слово, а особенно если оное дано о каком-то преступном начинании, есть явный грех и нарушение священнейшей клятвы, которая изрекается нами в верноподданической присяге, он заплакал горько и отвечал мне: «Все это справедливо, но я не могу».
5. Когда я спрашивал у него, что же это за тайна и в каком деле правительство хочет узнать от него истину…»
І далі, далі, на багатьох сторінках, розбірливим каліграфічним почерком…
Якщо Московський патріарх Кирило заявляє, що не допустить появи незалежної Української церкви, то треба чітко розуміти, що він переймається не лише втратою прибутків від щедрих українських парафіян, а ще і боїться вмить втратити агентурну мережу донощиків і провокаторів, віками створену з дрібних та великих малових і протасових…
Олег Смаль
