Доктор філософії Петро Харченко створив Тригнозисний світогляд і знайомить з ним читачів
Серед нас є дививижні українці. Один із них – доктор філософії Петро Харченко, співзасновник Української академії оригінальних ідей. “Невгамовний, схильний до екстравагантних вчинків, Петро Харченко то викликає на відкриті дебати про шляхи розвитку сучасної науки самого президента НАНУ Патона, то пише листа Папі Римському, то виношує ідею провести всесвітній з’їзд андрогінів, не кажучи вже про численні нестандартні виступи в пресі”, – так охарактеризував Харченка письменник і журналіст Віталій Карпенко.
Петро Харченко запропонував “Українському репортеру” матеріал про Тригнозисний світогляд. Можливо, це вчення декому видасться дискусійним, однак ознайомитися з ним, на нашу думку, не завадить бодай тому, що Харченко ламає стереотипи.
Нарис Тригнозисного світогляду
Передмова
У книзі «Людина та її символи» відомий психоаналітик і філософ культури Карл Густав Юнг констатує: «Сучасна людина стоїть перед гірким фактом нездатності великих релігій та різноманітних філософських доктрин породити таку натхненну і захоплюючу ідею, котра принесла б їй заспокоєння – таке необхідне перед лицем небезпек, що загрожують світу».
Справді, цивілізація опинилася у глибокій духовній кризі. Моральні зміни у спадну сторону такі значні, що можуть виявитися непоправно трагічними для долі людства.
Тож я і поставив перед собою завдання змінити ситуацію. Насамперед, вимагалось переступити межу старих методів пошуку Істини, переглянути пізнавальні здобутки про сутність Людини. Наочно було видно, що людство перебуває у світоглядній резервації, ім’я якої «Об’єктивація». Об’єктивація пронизала апоріями всі сфери його буття, поневолила «злою системою речей». Не знаючи своєї істинної (необ’єктивованої) сутності, об’єктивована «людина» постійно перебуває під страхом апокаліпсистичної опозиції – «народження/смерть». Потрібно отямитись, пізнати свою природу і космогонічні смисли життя.
У всі часи бачення Людиною своєї тілесності окреслювалось межами окремого «дискретного індивіда», проте її ніколи не покидало підсвідоме почуття цілісності з усією Світобудовою. Це почуття виразно проявляється при медитації, психоделічних станах тощо. І ось, нарешті, в стінах Української академії оригінальних ідей відкрита Необ’єктивована Людина. Фактично стався світоглядний переворот, оскільки будь-який світогляд постає у вигляді того чи іншого розуміння сутності Людини. Необ’єктивований стан Людини виражає інший модус буття, ніж той, що підносить нам гносеологічний суб’єкт, звужуючи тілесность Людини рамками дискретного біологічного індивіда. До цього відкриття я йшов майже 60 років. Було важко. Надихали рядки поезії Ліни Костенко:
«Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються, – ламай!
Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи
благає, плаче, просить: «Не займай!»
Відкинь її в м’яку дрімоту спалень.
Вони тобі нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гірких руїнах власних попелищ!»…
Я переконався, що суб’єкт-об’єктна форма пізнання є найнижчою сходинкою гносеологічної рефлексіі, якою, кажучи з іронією, скоро володітимуть і мавпи. При відкритті Необ’єктивованої Людини, спершу, важливо було відсторонити від гносеологічного єдиновладдя об’єктивізатора буття – суб’єкта, вийти за межі класичних принципів розуму (формально-логічних законів) і пізнавати Людину, як говорив М. Бердяєв, «в Людині і через Людину».
Таке пізнання істини пощастило здійснити завдяки принципу онтологічної троїстості. Цей гносеологічний шлях забезпечив рух мислення за логікою необ’єктивованого (цілісного) буття і, фактично, видався вербальним Одкровенням Людини в інформаційно-троїчному режимі здійсненності. У процесі такого режиму пізнання несподівано розкрився онтологічний зв’язок між триіпостасною природою творчого Начала і триполярністю продуктів його творення. Виявилося, що статі не властивий «лукавий розтин» (так звана «роздільностатевість»), як це вважалося раніше. Вона оприсутнилася інверсійною універсалією-триполярністю всекосмічної речовини в її цілісності, чим засвідчилась однотілесність «я» і «ти». Розкрилася і таїна Тринітарного архетипу, “свято приховуючого свою сутність багато тисячоліть, залишаючись Божественним символом порятункової єдності людства”. До мого дослідження Свята Трійця вважалась постійною і незмінною, а, насправді, як виявилося, іпостасі Трійці взаємоперетворюються, переходять одна в кожну, залишаючись при цьому «незлитними і нероздільними».
З‘ясування онтологічного зв’язку триіпостасності і триполярності привело до вирішення центральної колізії духу і буття – колізії Необ’єктивованого і Об’єктивованого (неперервного Єдиного і дискретного Многого), що, по суті, предстало як відкриття екзистенціально єдинотроїчної Необ’єктивованої Людини.
Поневолення Людини об’єктивацією. “Втрата” надіндивідного статусу
Надіндивідність тілесності Людини визнавалась багатьма течіями древньої думки. Стверджувалось, що початково вся Світобудова була наділена антропоморфними властивостями, тобто представляла собою Велику первісну Людину (Першолюдину), у якій індивід був повністю розчинений. Майже у всіх народів древності існувало вчення про Першолюдину (називалася вона по-різному: «Пань-гу», «Гайомарт», «Фраваші», «Адам», «Пуруша» тощо). Стверджувалося, що Першолюдина розчленувалася, з неї утворилися всі елементи зовнішнього світу, але, з часом, вона знову набуде цілісності, вийде зі стану дискретного множинного розпаду і тоді зовнішній світ знову розчиниться в ній, орієнтація індивідного «я» на зовнішній світ зникне, індивідне «я» зіллється з космічним «Я» Першолюдини.
Чи дійсно Першолюдина зникла? Ні, вона не зникала, а відбулася її об’єктивація суб’єктом. Перехід Людини зі стану неперервного Єдиного в стан дискретного Многого є ілюзорним. Він стався, підкреслюю, з появою об’єктивізатора буття – суб’єкта. Що ж таке об’єктивація? Об’єктивація – це перетворення онтологічно неперервного в ілюзорно-дискретне, в самостійну сутність, утілену в предметних формах, образах і т. п. Об’єктивація складає фундамент всіх існуючих нині світоглядів людства і в цьому їх недолік. Це добре розумів Микола Бердяєв. У книзі «Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация» він назвав об’єктивоване буття неістинним, «озовнішненим»: «Об’єктивоване буття не є вже істинне буття, воно препароване суб’єктом для цілей пізнання»; «Людина пізнає, як зовнішньо дану їй реальність, те, що породжене суб’єктом»; «Об’єктивований світ, який називають «об’єктивним», є світом розпаду і відчуження і разом з цим – світ примусово об’єднаний, скутий і детермінований, світ соціалізований, світ «загального»; «Потрібно остаточно відмовитись від застосування до істини прикметника «об’єктивне». Словом, об’єктивація омертвляє реальність, перетворює її в мертвяка – об’єкт. Як говорить Євангеліє від Хоми, «той, хто таким шляхом пізнав світ, знайшов труп».
Справді, в розумінні власної суті, Людина заведена в оману об’єктивацією. Обмеження її тілесності рамками тіла дискретного (об’єктивованого) біоіндивіда – трагічна помилка розуму на основі суб’єкт-об’єктного способу світопізнання. Людини в образі дискретного індивіда онтологічно не існує.
Людство постійно шукало світоглядне забезпечення свого життя. Згадаймо, “Путь Будди”, “Путь Дзен,” “Путь Шиви”, “Путь Христоса”, “Путь комунізму…, однак і дотепер перебуває під владою зла, зазнає всіляких страждань. Це тому так відбувається, що духовні провідники людства – Будда, Лао-Цзи, Заратустра, Магомет, Платон, Маркс… не знали істинної (необ’єктивованої) суті Людини, а тому одягнули на цивілізацію навиворіт (об’єктивовано) світоглядну сорочку. Вони думали, що «дискретний індивід» є справжньою Людиною. Але, ще раз наголошую, такої «людини» онтологічно не існує. Онтологічно дискретний індивід – фікція, продукт «розриву» суб’єктом триполярної тілесності Необ’єктивованої Людини. Дискретних (об’єктивованих) одиниць буття в онтологічному відношенні нема. В об’єктивації, як справедливо зазначив Бердяєв, “людина зникає, перетворюється у фікцію, суб’єкт-об’єкт, який уособлює світову непристойність і рабство”. На жаль, об’єктивована “людина-дискретний індивід” і понині залишається константою в світовій системі знань, є головною ознакою суспільства.
Необ’єктивована Людина. Деоб’єктивація статі. Однотілесність “я” і “ти”. Індивідуалізація Всеєдності
Питання про дійсний статус індивіда в життєвому континуумі Космосу (лат.continuum – означає «неперервність»), або іншими словами проблема онтологічної єдності індивіда з усією Світобудовою, її індивідуалізації не ставилася філософами і біологами на розв’язання. Цьому завадило незнання сутності статі. А втім, як зазначив Максим Ісповідник, «починаючи з подолання свого розділення на чоловіче і жіноче начала, людина може з’єднати всі роз’єднання Всесвіту і сягнути Бога як причини всього».
Дійсно, такий шлях «з’єднання Всесвіту» є онтологічно єдиноможливим, він кладе кінець об’єктивації, «світу речей». На жаль, суть статі з давніх давен сприймалась об’єктивізованою. У статі вбачали лише мотиватора морфо-фізіологічної неоднаковості в ознаках дискретних індивідів та виразника сексуальної функції. І ось, лише в наш час, мною здійснена деоб’єктивація статі і, очікуване тисячоліттями відкриття однотілесності «я» і «ти», сталося. Це знаменує переворот у біології, оскільки всі традиційні уявлення про носія життя летять шкереберть. Щоб переконатися в цьому, уважно придивимося до наявної статевої характеристики біологічних видів:
–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею, гермафродитом і самцем;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самицею та гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із ві¬ком, перетворюється на гермафродита;
–вид представлений самцем і гермафродитом, який, із віком, перетворюється на самицю;
–вид представлений самцем і самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самця;
–вид представлений самицею та самцем, який, із віком, перетворюється на гермафродита, а гермафродит – на самицю;
–вид представлений самицею і самцем;
–вид представлений гермафродитом;
–вид представлений двома гермафродитами, в одного спостерігається нахил перетворення на самця, а в другого – на самицю;
–вид представлений самицею, яка, з віком, перетворюється на гермафродита, потім гермафродит перетворюється на самця, потім самець перетворюється на гермафродита і, нарешті, гермафродит перетворюється на самицю…
Як бачимо, онтологічно переходи з однієї полярності в другу і третю є переходами в свої три “я”. “Чоловіче”, “жіноче” і “гермафродитне” («андрогінне») оприсутнюють одну троїсту тілесність. Ніякої «роздільностатевості» онтологічно не існує. Дискретно-індивідний статус життя – лише чуттєва видимість, феномен об’єктивації, за ширмою якого ховається надіндивідне триполярне Одне. Об’єктивація викривляє суть триполярності (статі), ілюзорно створює зовнішню видимість її “розриву” на “дискретні” істоти-індивіди, внаслідок чого, повторюю, і з’являється так звана “роздільностатевість”.
Однотілесність “я” і “ти” свідчить, що наші канонізовані уявлення про носія життя помилкові. Якщо необ’єктивований індивід уособлює полярність нерозривного триполярного Одного, то об’єктивований індивід здається нам “геоцентричною дискретною цілісністю життя”, якоюсь специфічною реальністю, відділеною від усього Космосу. Вся іронія цього “здається” в тому, що “дискретний індивід” ніколи і ніде не зароджувався із якоїсь “неживої матерії”, не розвивався, не еволюціонував, бо його онтологічно як дискретної реальності, взагалі, не існує.
На жаль, усі сучасні уявлення про носія життя і в біології, і в соціології носять об’єктиваційний характер, спираються на ідею дискретності. Тож прийшов час змінити ракурс атрибутивного підходу до розуміння суті життя, розвернутися в необ’єктивований світоглядний простір, визнати носієм життя не «дискретного індивіда» і його системи, а екзистенціально єдинотроїчну Необ’єктивовану Людину (Людину без «розтину статі»), тілесність якої всеречовинна, всетваринна, всерослинна і представлена розмаїттям небесних тіл неозорого Космосу і всією наявністю необ’єктивованих біологічних видів (докладніше про це у книзі: Петро Харченко. Предисловие к постистории [К.: “Фенікс”. – 2015. – 396 с.]).
Триіпостасність і триполярність. Субстанціональний і речовинний рівні тілесності Людини
У трактаті «Об устроении человека» Григорій Нісський говорить: «Упорядкування єства нашого є двояким. Одне уподібнене єству Божому, а друге розділене на статі». Проговорене Нісським можна адресувати Космічній Людині (Першолюдині), про яку, як я вже сказав, тлумачать древні перекази, а також вчення про Абсолют (поіменований по-різному: Брахман, Будда, Тримурті, Дао…), що відкрився історією онтологічної думки. Першолюдина-Абсолют часто описується як така, що наділена двома рівнями тілесності троїстої природи – творчим субстанціональним і створеним речовинним. Субстанціональний рівень тілесності не має диференційних ознак, йому властива лише триіпостасність (триєдність). Притаманне іпостасям взаємоперетворення веде до «ущільнення» субстанції і виникнення триполярної речовини. Цей онтологічний зв’язок триіпостасності і триполярності (статі) до часу моїх досліджень залишався нез’ясованим. Древнє світобачення, хоч і «сексуалізувало» Космос, проте перебувало в полоні комплексу «розриву статі», в омані об’єктивації, навколо якої зароджувались провідні типи світоглядів, включно з даосизмом, давньоіндійською філософією і релігією християнського віросповідання.
Суб’єкт
Головне питання будь-якого світогляду – «хто пізнає буття. Вся традиційна і сучасна гносеологія у питанні – «хто пізнає?” – зупинилася на суб’єкті (байдуже, який він – «декартовський», «кантовський гносеологічний», «марксистський колективний», «гуссерлівський дистильований» чи якийсь інший). Суб’єкт тисячоліттями збивав із пантелику філософів. Вони вбачали в ньому сутність Людини. Наведу в цьому відношенні широко розповсюджене визначення поняття «суб’єкт»: «Суб’єкт – пізнавальна і діюча людина-індивід, якій протиставлений об’єкт як окрема інша реальність».
Суб’єктивація і об’єктивація сутності Людини недопустимі. Як вірно зазначав М. Бердяєв, «істина не може бути об’єктивованою». Не можна зводити сутність Людини ні до суб’єкта, ні до об’єкта. У книзі «О назначении человека» Бердяєв вказує, що «гносеологічний суб’єкт не є людина, не є буття, суб’єкт гносеологічний, а не онтологічний».
Сам по собі суб’єкт виник із Триего Необ’єктивованої Людини (докладніше про це в моїй книзі «ТриЕго» [К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.]). Чуттєва рефлексія Необ’єктивованої Людини «розірвала» єдність его-полярностей Триего, наділила їх ілюзією окремішності своєї самості в образі «людини-дискретного індивіда» («я» – це не «ти»). Тому важливо не ототожнювати істинну сутність Людини з тим, чим ми себе вважаємо (дискретним індивідом-суб’єктом) і явно відчуваємо, як реально існуюче.
Цивілізація з Тригнозисним світоглядом. Зміна парадигми мислення
Інтеграційні процеси у взаємовідносинах народів набувають обертів. Стверджується принцип єдності всесвітньої історії з поступовим злиттям (об’єднанням) державних утворень. Виникла світова економіка і політика. Людство починає усвідомлювати себе єдиним цілим. На фоні цих процесів соціуму необхідне світоглядне забезпечення життя, базоване на розкритті необ’єктивованої сутності Людини.
Історія появи світоглядів показує, що їх творення здійснювалось на об’єктиваційній основі (провідну роль у цьому дійстві зіграли древні китайці, індуси, євреї, греки, новітні німці). Та годі вже людству жити в об’єктивованих тенетах цих світоглядів, у полоні брехні про сутність Людини. Один із авторів методологічних настанов філософської антропології Макс Шелер слушно сказав, що всі центральні питання філософії можна звести до одного – «що є людина?».
Відповіді на це запитання філософія не дала. Через суб’єкт-об’єктного образу мислення, філософи не вирішили центральної колізії духу і буття – колізії Об’єктивованого і Необ’єктивованого, не відкрили Людини, не подолали протиріччя між об’єктним і суб’єктним. Вони погрузли в пусті «філософські» балачки про мертве (об’єктивізоване) буття і в питанні тілесності Людини застопорилися на онтологічно неіснуючому «дискретному індивіді». Тож запитується: яка ціна всьому філософському осмисленню людських проблем, якщо істинна сутність Людини залишалася невідомою? Очевидно, що прийшов час облишити напрацьовані метафізичні оповіді про світ. Вони більше не освітлюють майбутнього. Потрібна кардинальна руйнація основ традиційної філософії, оскільки, як виявляється, Істина лежить за межами філософського об’єктиваціоністичного розуму.
Микола Бердяєв провіщав настання нової епохи духу і пов’язував її з «розкриттям світу по ту сторону розпаду на суб’єкт і об’єкт, із подоланням відчуження та об’єктивації не тільки в мислі, але і в житті». Він пророкував прихід нового Одкровення як «релігії Троїчності», вільної від об’єктивації і базованій на розкритті онтологіі статі: «Зі статтю, можливо, пов’язане виникнення феноменального світу, і тут є точка, у якій вирішується доля світу і людини. Преображення світу є, насамперед, подолання падшої статі»; «Доки залишається розрив статі – нема ще індивідуальності, нема цілісної людини, однак подолання статі є її ствердження, а не заперечення… Треба ствердити стать до кінцевого її подолання, до зникнення статей, до з’єднання в єдиний дух і єдину плоть. І тоді свідомість перейде в зверхсвідомість, і світ розкриється по той бік розпаду на суб’єкт і об’єкт».
Бердяєв, як і ранні богослови, говорив про пришестя «нової людини», що уособить однотілесність “я” і “ти” і про яку втаємничено проговорено словами Христоса: “Люби ближнього твого як самого себе”; “Все є одне”. На жаль, ця підказка Христоса про істинну природу тілесності Людини не могла бути зрозумілою в об’єктивованому світовому середовищі. Для її осягнення вимагалось «відкласти дотеперішній образ життя ветхої людини, стліваючої в спокусливый хоті» й «обновитись розумом», «втілитись у нову людину, створену за Богом в праведності і святості істини»: «Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, – але все та в усьому Христос!» (Кол. 3:9-11). “Ветха людина” – це «людина», розумово потьмарена об’єктивацією, що не здолала «лукавого розтину статі», а «нова людина» – це оновлена пізнанням Людина без «лукавого розтину статі» («Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі!» [Гал. 3:28]). Висловлюючись інакше, передбачувана «нова людина» – це троїста без «лукавого розтину статі» Людина, що повинна була відкритися оновленим пізнанням.
Настання нового пізнання пов’язувалося ранніми богословами, ще раз це треба підкреслити, зі зміною уявлень про суть статі, з подоланням об’єктивації. «Знищення лукавого розтину статі, – зазначав Василь Великий, – шлях повернення до того пізнання, яке благодать поновлює і оновлює в людині відродженій».
Потребою знищення «лукавого розтину статі» і «приведенням людей у єдність між собою і зі Спасителем» Святе Письмо фактично провістило появу Тригнозису, покликаного відлучити об’єктивацію від Істини та покласти «кінець старому світу речей», об’єктивованому світовідчуттю і світорозумінню.
Тригнозис як теорія пізнання визнає три сходинки саморозкриття Людини: первинне невербальне Одкровення Людини; суб’єкт-об’єктне пізнання, в основі якого лежить атомістика; вербальне Одкровення Людини. Перша сходинка самопізнання Людини – первинне невербальне Одкровення – це досуб’ктове розкриття Необ’єктивованою Людиною своєї тілесності через релігійний процес. Сам по собі феномен Одкровення зумовлений наявністю в тілесності Необ’єктивованої Людини інформаційного екзистенціалу – онтологічної Троїстості. На субстанціональному рівні тілесності Людини ця троїстість набуває статус «мовчазного» ТриЕго, а на речовинному – статус вербального Триего. (детальніше: Харченко П. А. ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.).
Друга сходинка самопізнання Людини – суб’єкт-об’єктне (об’єктиваційне) пізнання – виникає після породження субстанцією речовини і Триего, на грунті «розриву» якого виникає суб’єкт і засоби об’єктивації. Саме на цій сходинці саморозкриття, Людина зазнає об’єктиваційного викривлення своєї суті. Вона усвідомлює себе суб’єкт-об’єктом, «залишає» статус недискретного Єдиного (статус Першолюдини), «розчленовується» на елементи Світобудови, оприсутнює себе «дискретним біоіндивідом», «часткою» світового дискретного Многого.
Панівною у пізнанні стає атомістика. Вона появляється як наслідок об’єктивації («розриву») триполярної тілесності Людини. Статус «першоатома» отримує «людина» в образі «дискретного індивіда». А втім онтологічно «атомів» не існує. Дискретність – центральний принцип атомістики, названий Гегелем «принципом превеликої зовнішності». Не дивлячись на опозицію до атомістики, її тріумф зафіксований досягненнями цивілізації.
Відомий критик атомістики Микола Страхов у праці «Мир как целое» писав: «Нема ніякого сумніву… в тім, що і в майбутні часи атомістика буде процвітати і знаходити послідовників. Все це відбувається через те, що атомістика є необхідною сходинкою, через яку проходить людське мислення, у ній знайшли своє вираження, в певній мірі, істотні незнищенні вимоги мислення». Можна погодитись і з думкою Страхова про важливу роль атомістики в майбутньому, але це вже буде інща атомістика. Сьогодні треба говорити про необ’єктиваційну «атомістику» як про триплетну організацію речовини на рівні її всезагальної цілісності.
Якраз полярно-триплетна впорядкованість речовини пояснює корисність старої атомістики при освоєнні об’єктивованого світу. Із часом фізика свої уявлення про природу речовини «узаконить» не формулами, а методологією і логікою Тригнозисного світорозуміння, прийняттям аксіоми триплетної організації речовини. Вона облишить свої безуспішні спроби знайти «кінцевий абсолютний елементарний об’єкт матерії», остаточно переконається, що вся речовина триплетно єдина, онтологічно троїста – від зарядової троїстості «елементарних фізичних часток», троїстого статусу «математичної одиниці», триплетності «біологічного коду» – до необ’ктивованого триіпостасно-триполярного світового «Всього», уособленого Необ’єктивованою Людиною, яка вміщує в собі «першу» і «останню» «елементарну частку матерії» – полярного індивіда, а цей останній, у свою чергу, онтологічно вміщує в собі те «Все», що називається «Необ’єктивованою Людиною».
Третя сходинка самопізнання Необ’ктивованої Людини представлена вербальним Одкровенням (Тригнозисом). Людина саморозкривається словесними засобами, керуючись принципом онтологічної Троїстості своєї тілесності («пізнання в Людині і через Людину»).
Тригнозис засвідчує, що свідомості як самостійної інформаційної реальності не існує і бути не може. Має місце не «свідомість», а Одкровення (саморозкриття) Необ’єктивованої Людини опосередковане через інформаційний егокомплекс ТриЕ(е)го і суб’єкт. У книзі «Откровение Человека без «лукавого сечения пола» мною показано, що даний егокомплекс зберігає (кодує) всю інформацію, віртуальне відтворення якої наочно проявляється в трансперсональних переживаннях при психоделічних сеансах.
Тригнозисна онтологія повертає єдність людському роду, оголошує вирок об’єктивованій формі суспільства як неонтологізованій, усуває з космогонічної арени об’єктивовану “людину» – дискретного індивіда-суб’єкта, переводить Людину в інший світоглядний простір, змінює символи позначення, якими релігія і філософія фальшиво «узаконили» її межі тілесності рамками «дискретного індивіда». Словом, на класичну (об’єктиваціоністичну) парадигму мислення з її віртуальними «суб’єктом» і «дискретним індивідом» чекає кінець. Пробудження розуму неминуче. Нова ера в гносеології на підході… і людству нікуди буде дітися – як прийняти Одкровення Троїчності, жити по-тригнозисному («по-українському») за необ’єктивованим сценарієм, без поневолення «злою системою речей».
Петро ХАРЧЕНКО
ПРО АВТОРА
Петро Андрійович Харченко – доктор філософії Християнського університету економічних та гуманітарних знань, кандидат біологічних наук (1967), член Національної спілки письменників України (1994).
Народився 25 червня 1939 року в селі Хмелів Роменського району, що на Сумщині. Закінчив Хмелівську середню школу, Українську академію сільськогосподарських наук та аспірантуру при кафедрі генетики цієї ж Академії. У радянський час за світоглядні переконання перебував у статусі “зайвої людини” в суспільстві. Критика російського шовінізму, дарвінізму і марксизму обійшлася Петрові Харченку недопуском до захисту докторської дисертації з біології (1981), безробіттям, розпадом сім’ї. Чудом уникнув запроторення в психоневрологічний диспансер… У різні часи працював: викладачем медінституту, науковим працівником НДІ, двірником, головним консультантом Адміністрації Президента України і Верховної Ради України, редактором журналів. Він – співзасновник політичної партії “Українська партія “Єдність”, Міжнародного Конвенту тринітарних знань, Української академії оригінальних ідей. Є автором поетичних книг – “Триєдине”, “Тришлях”; збірника пісень “Тройзілля”; книги “Дзеркало для Леоніда Кравчука”; багатьох публіцистичних статей. Петро Харченко – лауреат ХІІІ фестивалю сучасної української естрадної пісні. Написав близько сотні пісенних текстів, музику до яких створили Олександр Білаш, Володимир Верменич, Віталій Кирейко, Володимир Конощенко, Василь Манько, Людмила Левітова, Олександр Яворик та інші композитори. Пісні Петра Харченка виконували: Алла Кудлай, Костянтин Огнєвой, Тарас Конощенко, Фемій Мустафаєв, тріо “Либідь”, тріо Українського радіо та інші виконавці.
Петро Харченко – носій універсальних знань, автор численних наукових публікацій у галузі сільського господарства, мовознавства, біології, медицини, фізики, математики, соціології, релігії, філософії тощо. Головним здобутком свого творчого життя називає створений ним Необ’єктивований (Тригнозисний) світогляд, викладений на сторінках десяти книг: Антиномия индивида и триединства. – К.: “Агропром”. – 1986. – 812с.; Від індивіда до Боголюдини. – К.: “УАОІ”. – 1993. –134 с.; Тригнозис. – К.: “Аграрна наука”. – 1998. – 400 с.; Тризуб – символ світогляду українців. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 184 с.; ТриЕго. – К.: “Фенікс”. – 2008. – 420 с.; Друге Пришестя. – К.: “Фенікс”. – 2012. – 264 с.; Необ’єктивована Людина. – К.: “Фенікс”. – 2013. – 248 с.; Тригнозис – путь к мироспасению. – К.:”Фенікс”. – 2015. – 148 с.; Предисловие к постистории”. – К.: “Фенікс”. – 2015. – 396 с.; Откровение Человека без “лукавого сечения пола”. – Каменец-Подольский: “Друкарня Рута”. – 2018. – 376 с.
