Знову “Беркут” проти Майдану
Є вороття, та немає каяття. Вони несподівано прилетіли. Себто ті, хто досі пишається своїм лиховісним «Беркутом» – Олександр Маринченко і Сергій Тамтура. Повернулися до Києва звідтіля – чи то з Росії, чи то з окупованого Донбасу.
Ці двоє були серед тих, кого наша влада обміняла на українців з різних московитських казематів. У Києві Маринченко і Тамтура мали судовий припис – домашній арешт, оскільки фігурують у слідчих документах про розстріли на Майдані.
Але ж з якою пихою об’явилися ці сизокрилі! Одразу вдарили чолом верховним достойникам держави. Мовляв, «невинуваті», натомість вказівним перстом вказавши, хто спричинив до того, що усі нещастя впали на їхні праведні голови – «політичний режим, що прийшов до влади шляхом збройного державного перевороту в 2014 році». Та й «частина протестувальників не були мирними – вони були озброєними злочинцями».
Отож тепер вони хочуть «правди» про Майдан, «відновити чесне ім’я «Беркуту». Ще й «скасувати амністію» для майданівців».
Ця пісня не є новою. Ми її часто чуємо. З кремлівських ворожих вуст, з динаміків проросійської п’ятої колони. Гелготять як навіжені про «переворот». І ця парочка туди ж.
Ніби й не відає, що закарбовано в Конституції: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Ніхто не може узурпувати державну владу.
Начебто й не читали Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН, – народ має право на повстання проти тиранії та гноблення.
Янукович і його клан узурпували владу. Терплячий український народ вийшов на площі та вулиці міст, показавши хто є хто на цій землі. Майдан був такою всенародною і праведною силою, що його неможливо було здолати. Це був воістину поклик винятково волелюбного, мужнього і жертовного чину.
Коли ще бруківка на Інститутській була червона од крові, а майдани – гарячі од палаючих шин зловорожа братія Януковича надовго принишкла, сховавшись у різних норах. Лише час од часу з кремлівської підворітні подавав голос Азаров, називаючи українців “недоумками”, “хунтою”, “закончєннимі подонкамі”. З часом таких голосів ставало все більше. І вже чуємо сьогодні багатоголосся – це гаркають на святий і праведний Майдан, кличуть колишніх мітингарів до отвіту, роблять спроби тягнути їх до суду.
Ось куди крутиться колесо нашої історії, нашої долі-доленьки.
А ми ж сподівалися, що після перемоги Майдану цьому стражденному народові нарешті випала щаслива карта й він почне вільно господарювати-раювати на своїй благодатній землі без усіх отих упирів, яких породила система авторитарного правління Кучми, Януковича, без отого олігархічного кодла, що завдяки оманливим і облудним механізмам приватизації і роздержавлення, шахер-махеру випнулося на верхотуру найбагатших людей планети.
Ми тішилися, що «нагорі» опинилися кращі з кращих, найдостойніші мужі. І що вони душею і серцем будуть зі своїм народом, який і виніс їх на той чолопок, що зветься верховною владою. Без автомобільних кортежів і поліцейських мигалок. Без чисельної свити з помічниками, радниками, консультантами і без кодових замків на ближніх і дальніх підступах до приймалень чиновників. Без гордовитої пихи і зазнайства. Без тьми-тьмущої державних і приватних охоронців, яким наказано «не пущать» до першої особи. Без кумів, сватів, братів, синів, племінників, рідних дядьків і тіток, яких прилаштовують до «державного корита». Без казенних дач-резиденцій.
Народ хотів влади справедливої, чесної, роботящої, розумної, совісної, дбайливої, самовідданої, жертовної, міцної, патріотичної, волелюбної, рішучої, відважної, культурної, національно-свідомої… І щоб вона забезпечила панування правдивих законів, які б дозволили своєчасно покарати зло, засудити усіх тих, хто гнобив український люд, знущався над ним, визискував, грабував, хто здавав національні інтереси, продаючи оптом і вроздріб наше надбання, довівши до зубожіння велику й багату на ресурси, природні копалини країну, хто спричинив розор промислового, аграрного потенціалу. Хто лукаво і зрадницьки пускав під укіс наш оборонний комплекс, хто знищував армію.
Влада (на усіх рівнях!) повинна була показати приклад. Звичайно, перший крок мали б зробити ті, кого майданівські хвилі волею долі винесли на найвищі щаблі.
І щоб потім були нові й нові кроки, аби суспільство побачило й переконалося: ось вона, справді народна влада. Бо захищає і дбає про усіх нас, навіть не шкодуючи життя свого. Вірою і правдою боронить національні інтереси. Отож дочекалися. Небеса змилостивилися над нами.
Але не все так сталося як гадалося.
Ми мріємо про владу виняткових чеснот (але ж і народ не є ідеальним). Утім, великі жертви, які приніс український люд на вівтар волі, є величезними, тому ми варті, аби бодай наблизитися до того, аби нашими поводирями стали люди з великим і хоробрим серцем, світлою душею.
Де ж узяти таких лідерів? Мені було важливо почути думку щодо цього Олександра Мельника, знаного художника, майданівція. Він – із когорти тих, хто живе по совісті і завжди говорить правду. І я запитав: коли ж настане час сучасного Ярослава Мудрого? Чи дочекаємося?
“Напевне, сьогодні – час народу, – мовить пан Олександр. – А сучасний Ярослав Мудрий з’явиться тоді, коли наш народ зможе його поміж себе побачити і вознести. Сам він не зможе вийти на цей обшир. Бо хто нині рветься до влади? Ви самі бачите… Проблема ще й у тому, що моральним людям влада не потрібна. Україні ж потрібна жертовна людина, той, хто пожертвує собою, аби витягнути державу із прірви”.
От і скажіть, чи ми бачили таку жертовну людину за чверть віку на головному українському престолі? Досить незвичний погляд на це у колишнього заступника голови СБУ, народного депутата ВР 2-го скликання, генерал-лейтенанта, патріота Олександра Скіпальського. Розмірковуючи про те, чому так не таланить країні упродовж тисячоліть, генерал вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…». Отож маємо те, що маємо: «Своїх не бачимо, а бачимо тих, хто до нас приходить з нагайкою. І це залишається й донині», – каже Олександр Скіпальський.
Чи не сьогоднішню розтривожено-буремну добу передбачав 1844 року у вірші “Чигрине, Чигрине” наш великий Пророк і геній Тарас Шевченко?
“…Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла….”
Досить швидко після Революції Гідності до нас стало доходити розуміння – в державі щось пішло не так (згадаймо шевченокове: “а надію вітер по полю розвіяв…). І на цьому історичному етапі було чимало знакових, трагічних, бурхливих, неоднозначних подій, яким з часом буде дано оцінку. На нас пішов війною «старший брат»… Країна натужно захищалася, водночас не оголосивши воєнний стан, не розірвавши з ворогом дипломатичні відносини. Країну не було поставлено на рейки всезагальної оборони і тотальної мобілізації. Ціною величезних втрат, завдяки винятковій хоробрості, стійкості, міцності духу українських воїнів, добровольчих батальйонів, волонтерів було зупинено російські терористичні війська. Народ-трудівник по п’ять гривень переказував на військо, віддаючи часто-густо останнє. Здавали на армію і грубі гроші. Хто чим міг, тим і допомагав-сприяв: харчами, автомобілями, речовим майном, ліками…
А з плином часу цей народ дивувався, звідкіля у міністерських топ-чиновників, депутатів мільйонні суми «під подушкою», а також на банківських рахунках, з якого щедрого кошика висипалося на них отеє добро – розкішні машини, квартири, маєтки, яхти, літаки і прочая, прочая?
Чому на утримання верховної влади виділяються з бюджету багатомільярдні суми? Чому в міністерствах і відомствах майже тотальні розкрадання, відкати, схеми? «Хворий» чиновник-товстосум на ношах під картатою ковдрою – типова картинка нашого часу. Щоправда, іноді влада могла потішити народ і чимось новеньким, наприклад, затриманням двох тузів з ДСНС під час засідання Уряду. Або ж доставкою гелікоптерами на допити колишніх начальників-мільйонерів з податкової.
Між владою і простим народом вже споглядалося провалля. І щороку воно катастрофічно збільшується.
Розслідування страшних злочинів клану Януковича то затихало, то знову спалахувало. Нас годували обіцянками-цяцянками, що скоро когось із цієї шайки посадять, що санкції чинні, що вся надія – на заочне засудження, що певну частину награбованих коштів повернуто до бюджету. Тим не менш нікого з колишніх міністрів-казнокардів досі не покарано. Не конфісковано в дохід держави їхнє майно. Жоден маєток топ-чиновників, наближених до Януковича, не продано з молотка. Зате залаштункових “договорняків” сила-силенна.
А кого засуджено за вбивства Героїв Небесної Сотні? Хто віддавав накази стріляти по мирних демонстрантах, калічити людей? Скільки ще десятиліть потрібно, аби закон нарешті поставив жирну крапку? Водночас спостерігаємо безкінечні судові процеси над обвинуваченими у «справах Майдану», волокиту й навмисне затягування.
Ті, хто свого часу дав драла з України втямили – у них земля вже не горить під ногами. Отож і стали вигулькувати на українських теренах «колишні». І сміються з нас. Дехто навіть став телеведучим, бризкаючи махровою антиукраїнською пропагандою. Щодня політичні шоу на ТБ не обходяться без тих, хто служив на верхівці влади при Януковичу. Про що це свідчить? На жаль, політичний фон у країні став надто сприятливим для повернення ексів. Ще й розгортаються атаки на мову, надбання культури.
Цілком може статися, що приїдуть Азаров, Пшонка, Захарченко, Клименко, брати Клюєви. Наша держава не те, що не конфіскувала їхні маєтки вона навіть не позбавила їх почесних звань. Ексгенпрокурор Пшонка усе ще є Почесним працівником прокуратури, ексміністр Клименко (із колишнього відомства “мінздох”) – «Лицар закону» МВС.
Обвинувачені «беркутівці» знають про цю лояльність держави до мафіозного клану Януковича, до того ж, певно, аплодують, що адвокат колишнього президента-втікача став заступником голови Державного бюро розслідування.
І примчали вони на українську землю неспроста. Їх ведуть. Сумно за усім цим спостерігати. Чи настане той світлий день, коли лихий “Беркут” просто щезне? Назавжди. Коли розвидниться над Ненькою, коли засяє миле, тепле сонечко?
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото: “Український репортер”
Відеовиступ письменника Євгена Дударя:
