Змова олігархів. Хто править Україною
Шонайменше батальйон нових урядовців починає обживати службові кабінети у відомому будинку на вулиці Грушевського. А тим часом на фронті бойові батальйони тримають нашу землю. Це там, де кров, де жахіття війни з путінськими окупантами. Тут, на київських пагорбах, – чергова змова олігархів. Вони вкотре ділять верховну владу. Черговий виток. Незалежні аналітики саме так відгукуються про кадрові зміни в Кабінеті Міністрів України.
Хто проти кого став на прю? Кажуть, що олігарх Ігор Коломойський втрачає позиції, а мільярдер Рінат Ахметов, навпаки, посилює. Зараз відсувають від державного управління ставлеників ексглави Офісу президента Андрія Богдана, натомість зелене світло вмикають для протеже Андрія Єрмака, який є правою рукою Володимира Зеленського.
Мені ж упам’ятку афоризм письменника Євгена Дударя: «Не товчіться усі біля головного корита, бо перетопчете один одного». Утім, ці не перетопчуть… Бо вміють домовлятися.
Уся новітня історія незалежної України – це «договірняки» між олігархами. Погляньмо в корінь – хто на капітанському містку нашого корабля?
У своїй книзі «Антиукраїнець», яка побачила світ торік у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» відомий доктор економічних наук, професор Олександр Савченко пише:
«Реально країною зараз (і вже 25 років) керують:
- олігархат на чолі з олігархом-фаворитом має право годувати президента України в першу чергу. Зі зміною влади змінюється й олігарх-фаворит.
- Корупціонери (державне корупційне угрупування). До цієї групи можуть входити представники усіх гілок державної влади: від президента та прем’єра до народного депутата, прокурора чи судді.
- Росія, Кремль. До 2014 р. Москва по суті монопольно здійснювала зовнішнє управління Україною.
- Захід. М’яка сила. Вплив Заходу через кредити, гранти, поради (США, ЄС, МВФ) зростає, але значно поступається іншим трьом силам.
- Українська еліта, пасіонарії (найслабша ланка влади) також впливає і збільшує свій вплив на життя українців, але епізодично, час від часу на майданах.
Я стверджую, що кожний з цих реальних п’яти суб’єктів влади має своїх депутатів, своїх міністрів, своїх мерів, прокурорів, суддів. Але захід та український народ завжди були в меншості до тіньової влади.
Тому я з сумом констатую, що Україна фактично вже 28 років є заручником лише трьох сил: олігархату, корупціонерів та Кремля. Вони, ці сили, і є тіньовою, але реальною системою управління України. Вони разом приймають сі стратегічні рішення стосовно України, вони співпрацюють між собою, вони наживаються на Україні й українцях. Вони всі «в долі». Я навіть розрахував її розмір: приблизно 13% нашого ВВП. Якщо врахувати частку ВВП України, яка у 2019 р. піде на погашення та обслуговування державних боргів, а це 10,5%, то стає зрозумілим, чому Україна – найбідніша країна Європи», – пише Олександр Савченко.
Хіба ж вірилося, хіба ж прогнозувалося на початку Незалежності, що ось таке олігархічне «диво» вимурується, випнеться і зведе своє олігархічне палаццо? У них – мільярди доларів, простий народ ледь дотягує до пенсії, зарплати. Народу – по дві платіжки за газ, а їм – чергові придбання (королівські палаци купують за кордоном).
Дивишся на мозолисті, натруджені руки нашого згорьованого люду, на сльози, що проступають у його сумних очах – і зринає питання: за що?
Спостерігаєш, як вимирають села – і туга заганяє в ступор: чому така наруга над Україною?
Коли хапають якогось казнокрада, то промайне думка: нарешті цього посадять за колючий дріт. Але минає день-другий і «арештант», посміхаючись, виходить на волю. Чуємо, що цей чоловік заплатив десятки мільйонів гривень застави і – гуляй Вася…
Буває, що «арештанти» раптом «хворіють», їх привозять до суду на інвалідних візках, на ліжках-каталках, і вони з-під картатих ковдр глаголять, що є «інвалідами», що вірою і правдою служать українському народові. І судді дуже «ретельно» дбають, щоб не порушити права цих «інвалідів».
А згодом усе забувається – і суди, і ковдри, й обвинувачення… Підозрювані десь «розчиняються», обстоюють своє право далі грабувати країну на великих посадах. Замулюються кримінальні провадження. Нещодавні «хворі» мільярдери вилазять з-під картатих ковдр, дають пресконференції, торжествують, тицяють усім під ніс судові ухвали, що мовляв, відтепер вони поновлені на державній службі і цілком здатні знову керувати…
І таке шоу – до безкінечності.
За це боролися на Майданах? Оце і є торжество Революції Гідності? Ні, це змова олігархату. Народ шиють у дурні.
Вішають локшину на вуха щодня й тотально. Нахабно й цинічно брешуть, що йдуть до влади буцімто винятково «з державних інтересів», «вірою і правдою служити народові». Овва, мелють язиком аби губи не дармували. Це кажуть оті скоробагатьки, які мають десятки розкішних годинників найпрестижніших марок, елітні автівки, маєтки вартістю понад мільйон доларів, банківські рахунки в офшорах, величезні кошти готівкою «під подушкою»… І так далі.
Вони брешуть, що в інтересах держави шукають викрадені мільярди Януковича і його донів. Хто скаже, чому «з молотка» не продано жодного маєтку цих україноненависників, цих зрадників свого народу? Лише у Київській області таких маєтків-резиденцій – кілька десятків. Це «хатинки» і Пшонки, і Захарченка, і Клюєвих… Держава ніц не зробила, щоб їхні дачі продати, а кошти віддати пенсіонерам, дітям-сиротам, пораненим воїнам…
Оце і є Революція Гідності? Ні, не на таке життя заслуговує наш працьовитий, совісний, волелюбний, надзвичайно розумний народ.
Ще й дуже терплячий народ. Бо чекає, що ось-ось наша влада прокинеться, візьметься за голову, схаменеться. І вийде до усієї громади зі щирим словом: мовляв, ось тепер будемо жити по правді, як увесь простий люд. Скаже, що не буде ганятися за мільйонами-мільярдами, не ховатиме гроші в офшорах, не кривитиме душею. Зрештою, не буде чужою для своїх людей.
Але це – утопія, казкова мрія. Не буде так. Олігархат знову сяде на ресурсні жили й «доїтиме» цю нещасну країну. Він боїться простих українців. Страшенно боїться. Далекий від них. Як Марс від Землі. Він далекий від нашої культури, не шанує і не примножує національне надбання. Лише один факт. Цьогоріч, 17 січня в Центральному будинку художників було урочисте відкриття Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, куратором якої є знаний художник Олександр Мельник.
Кожні два роки ми зустрічаємо це бієнале, яке вже стало головною художньою виставкою країни. І цій традиції вже років із 16. Щоразу експозицію присвячують певній важливій тематиці. Цьогоріч в центрі уваги – утвердження духовної незалежності України крізь віки. Суперважлива тема, особливо в контексті протистояння з Московією.
Здавалося б, на відкриття виставки звідусіль прийдуть державні мужі, які відповідають за культурну, гуманітарну сферу, себто з міністерств, агенцій, фондів, адміністрацій. Думалося, що навідаються і з Офісу президента, і з Кабміну, і з Верховної Ради. Де там! Жоден чиновник не переступив поріг виставкової зали. Ані душі! Жоден телеканал не показав сюжет з цієї виставки, а насмаперед державне телебачення! Ось вам і ставлення до культурного надбання. Для олігархату воно є чужим.
Періодичні кадрові вовтузіння на чолопку влади лише додають якихось нових пазлів у картині “Олігархат”. Один мільярдер прибирає до рук низку обленерго, інший – стратегічні заводи, а ще інший – тисячі гектарів чорнозему. Явище! Майже три десятиліття спостерігаємо вседозволеність і безкарність олігархату.
Реальний приклад: один із багатіїв – власник цукрозаводів – по тіньовій схемі, яку розіграв свого часу з Київською облдержадміністрацією, привласнив 20 гектарів лісу майже на околиці Києва (Васильківський район). Селяни протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України, він став народним депутатом. Як усе типово… Тотальне розграбування країни олігархатом триває. Банкова цього не знає? Чи не тих вождів ми обираємо? Не уміємо їх контролювати?
Колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський нещодавно розмірковував про те, чому так не таланить Україні упродовж тисячоліть. Він вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…». Отож маємо те, що маємо: «Своїх не бачимо, а бачимо тих, хто до нас приходить з нагайкою. І це залишається й донині», – мовить Олександр Скипальський.
І де, скажіть на милість, у яких лабораторіях «виростити» отой ген впливу на вождів?
Ось погляньмо: усі, кому народ вручав президентську булаву, стали дуже багатими людьми. І їхні міністри також. І дрібніші чиновники. І люди при погонах ще дрібнішого калібру зазвичай. І їхні діти. І їхні куми, свати, сини, доньки й зяті… Ще й обвішані з голови до пупа орденами, медалями, званнями, титулами, відзнаками, іменними пістолетами, шаблями, кортиками. При сіятельних погонах, мундирах. Розцяцьковані, помережані златом-сріблом.
За що така честь? За які великі заслуги слава і пошанування? За що такі лаври? Може, наша країна стала заможною як Швейцарія? Чи тут люди раюють, як у Канаді?
Не можу не процитувати нашого геніального Пророка, Великого Кобзаря, фрагмент поезії «Чигрине, Чигрине»:
«…Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла…»
Переконаний, що «вітер по полю розвіяв» нашу надію на заможне життя ще у перші роки Незалежності, коли тільки спиналися клани, з’явився у зародку олігархат. Вже тоді ненажери із верховіття влади накинули колом на народні ресурси країни.
Згадаймо, як на початку 1990-х дерибан одразу зайшов до Чорноморського морського пароплавства (ЧМП). У 1991-му на балансі ЧМП було 247 суден, які перевозили майже 23 мільйони тонн вантажів. Фахівці оцінювали вартість основних фондів в величезну суму – від 6 до 7 мільярдів доларів! А в 1993 році уя ця махіна зіштовхнулася з айсбергом великого хапка – було створено акціонерний судноплавний концерн “Бласко – Чорноморське морське пароплавство”. Указ про це підписав тодішній Президент України Леонід Кравчук. “Бласко” очолив Павло Кудюкін.
У 1995 році, після арешту Кудюкіна, цей указ було скасовано. Кудюкіна судили. На лаві підсудних він показував себе хворим, немічним, лише картатої ковдри, як у Романа Насірова, не було. Впаяли до десяти років тюрми (привласнення валютних коштів, зловживання службовим становищем). Утім на нарах колишній шеф “Бласко” знаходився всього лише п’ять років, оскільки був помилуваний Леонідом Кучмою. А потім цей «немічний» вигулькнув на волі таким собі рожевощоким паном.
Та що Кудюкін! В кожній галузі гуляли шторми розору найвищих балів. Особливо у селах. Тут розібрали тваринницькі ферми, розтягнули автопарки й тракторні стани, повиривали бетонні плити із силосних ям та картоплесховищ. І назвали це дійство розпаюванням. Чи так треба було запрягати?
“З розумом треба було робити, – переконує письменник Степан Колесник. – Приватизація — це такий страшний злочин! Від неї пішли злодійство та корупція. Злодійство розвинулося при Кучмі. Якось Кучма похвалився, що “реформував українське село”. Ні, він зруйнував його! Мені багато років довелося їздити Україною й мимоволі спостерігати за стилем і методами роботи місцевих «вождів». У багатьох районах влада не тільки чужа народові – ворожа йому. Тому й бачимо, як наше село бере за горло руїна, як дикий розор базової економіки тризну справляє. Тризна ця – роздольна і розгульна – гудом гула не лише при безкрилому Кучмі, вона набрала гону і після двох Майданів. Сьогодні знову на ті ж граблі наступаємо, нічому не вчимося. Не агітую за колгоспи (це було рабство), але треба було спочатку добре подумати, перш ніж розпочинати такі кардинальні перетворення в нашому господарстві. І подумати на рівні держави».
А яка страшна погибель торкнулася промисловості! Потужні заводи здиміли, десь розчинилися, їх подробили й роздробили на кавалки малих підприємств, вивезли обладнання на металобази й продали. Отож і питається, чим думали депутати з Верховної Ради, керманичі держави, урядовці? Хто відповів за цю погиьель?
Зате найближче оточення кожного президента казково багатіло. А хто зазвичай був біля перших осіб держави? Себто трудився у поті чола главами адміністарцій, помічниками, радниками, керівниками найголовніших департаментів? Багатії. Вони очолювали великі холдинги, крупні монополії. Наївно було сподіватися, що ці люди будуть жертовно служити народові…
Погодьтеся, дуже влучно підмітив явище професор, економіст Олександр Савченко:
«Олігархат на чолі з олігархом-фаворитом має право годувати президента України в першу чергу. Зі зміною влади змінюється й олігарх-фаворит».
А що вже при Кучмі тих фаворитів возсідало біль нього! Це ж при Кучмі Збройні Сили увійшли у фазу дикої комерції. Це був курс, проголошений Верховним головнокомандувачем. Читаємо, що сказав Кучма у своєму виступі:
“Досі в армії утримуються сотні невійськових структур: радгоспи, лісництва, військторги, вйськові містечка. Чи доцільно і далі йти цим шляхом? Переконаний, що ні. Усе, що Збройні сили можуть передати в комунальну власність, треба передати. І чим швидше це буде зроблено, тим краще… Так само треба подумати, як збувати надлишкове військове майно. Адже це теж гроші, яких так бракує державі…”
Отож «передавали» і «продавали»… Наприклад, Київське вище загальновійськове командне училище передислокували в Перевальне, але дорогою “розгубили” майно…
І саме за кучмівської каденції у нашій державі «виколихалися» цілі полки (дивізії!) начальників різного калібру, які навчилися ошукувати й махлювати. Олігархат виплодився!
А Кучма все сяє, він постійно «при верховному дворі» тим чи іншим побитом. Дивовижна країна.
Ні, не скоро уся наша верховна й низова влада вийде до усієї громади зі щирим словом: мовляв, ось тепер будемо жити і працювати по правді, по закону, по справедливості, як увесь простий люд. Не скоро. Вона не здатна так вчинити. Бо код не той.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Малюнок на головній сторінці Андрія ПЕТРЕНКА
