Майдан довів, що воля для українців – це святе, що дух боротьби за Правду – в генах незламного народу
Вільні та горді українці сьогодні, 21 листопада, шанобливо згадують Майдан, Революцію Гідності. Усі, хто з Україною в серці, промовляють слова особливої вдячності на адресу Героїв Небесної Сотні, патріотів, які виборювали право жити в демократичній країні, без феодалів, бути заможними, щасливими, мати улюблену роботу, щодня утверджуватися в думці, що закон один для всіх, що майбуття країни, кожної людини – світле і квітуче.
Українці вийшли на Майдан, бо прагнули справедливості, щоб ніхто й ніколи не зазіхав на їхні свободи, щоб до думки вільних громадян постійно дослухалася влада, щоб ніколи, за жодних обставин не бути рабами московського кремля.
Вільні люди на барикадах прагнули кардинальних змін в облаштуванні країни, боролися за те, щоб викинути на смітник історії усе, що пов’язано із зажерливими покидьками, які ординським табором стали на печерських пагорбах, облаштували свої смердючі лігвища в усіх містах країни.
Майдан переконливо довів, що воля для українців – це святе, що дух боротьби за Правду – в генах нашого незламного, героїчного і жертовного народу. Майдан ніколи не дозволить владі перейти «червоні лінії». У цьому також особлива сутність Революції Гідності. Чи завершилася вона? Ні, звичайно.
На превеликий жаль, облаштування країни усе ще не відбулося так, як мріяв, виголошував, очікував волелюбний Майдан, як цього хотіла величезна людська потуга у маленьких і великих містах, у селах і на хуторах.
Неймовірної сили і міці майданівська ріка, що рве будь-які греблі, не змогла поглинути й навіки вічнії накрити олігархат, паханат, різну управлінську промосковську шушваль, зрадників, манкуртів.
Ця погань зуміла виборсатися, доплентатися, дочвалати, доповзти, долізти до заповітних (улюблених!) начальницьких, депутатських крісел, задурити голови багатьом українцям на виборах, возвести брехню в культ, а маніпуляціям надати статус «істинної правди».
Хіба ж не спостерігаємо традиційне: влада є далекою від народу?! Зрештою, а хіба ж не виборці свого часу вручили мандат до парламенту колишньому головному рекетирові зі столичної Оболоні, деяким ґвалтівникам, мажорам із корумпованих родин, представникам «п’ятої колони»?
Отож є проблема – як виробити здатність не піддаватися на маніпуляції, давати жорсткого відкоша брехні й популізму? Може, для цього потрібно багато часу, щоб пройшли десятиліття? Ні, час сьогодні грає проти трудолюбивого, героїчного нашого народу, воючого народу.
Поки Лицарі боронять землю від ординців з Московії, тут, в тилу, утверджуються, набивають калитки за кошти бюджету різні «вовки» (і не тільки в судовій системі), затуманюють маніпуляціями свідомість багатьох українців, цементують безправ’я, продукують невігластво, дають посади «своїм»…
Цинізм править бал. Навіть розхвалена децентралізація, як не дивно, дала поштовх до царювання-раювання різним шубравцям феодального місцевого штибу.
Вони перетворили чимало міст і селищ на такі собі удільні князівства, де сіли на бюджетну “жилу” зі своїми «діамантовими» зятями і «золотими доньками», кишеньковою і слухняною більшістю у радах. Якийсь шапітолій рвацтва і казнокрадства вийшов на сцену. Без гальм. З почуттям вседозволеності, що все куплено і «схоплено».
Не можу не процитувати віршовані рядки талановитого поета з Прикарпаття Романа Дронюка:
«…Ніхто не караний, не суджений ніхто:
Пов’язані, пов’язані усі.
Кожен чекає черги до корита
І марить владою вві сні.
Скажи, чому, чому, Вкраїно,
Зрадливих юд багато так?
Ікони вже криваво плачуть,
Показують нам з неба знак.
Знов вибори, знов брешуть…
А хлопці падають, підкошені в бою.
Хто заплете тобі, Вкраїно, коси?
Хто витре зболену сльозу?»
Ні, братове українці, Революцію Гідності ще не завершено.
Леонід Фросевич
