Держава упритул не побачила головної художньої виставки про духовну незалежність
«Чиновникам час від часу треба робити щеплення від втрати пам’яті», каже письменник-сатирик Євген Дудар. А хіба не так?
Лише один факт. 17 січня в Центральному будинку художників було урочисте відкриття Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, куратором якої є знаний художник Олександр Мельник.
Кожні два роки ми зустрічаємо це бієнале, яке вже стало головною художньою виставкою країни. Знаковою. І цій традиції вже років із 16. Щоразу експозицію присвячують певній важливій тематиці. Цьогоріч в центрі уваги – утвердження духовної незалежності України крізь віки. Суперважлива тема, особливо в контексті протистояння з Московією.
Більше трьохсот талановитих митців представили тут свої чудові роботи.
Здавалося б, на відкриття виставки звідусіль прийдуть державні мужі, які відповідають за культурну, гуманітарну сферу, себто з міністерств, агенцій, фондів, адміністрацій. Думалося, що навідаються і з Офісу президента, і з Кабміну, і з Верховної Ради. Де там! Жоден чиновник не переступив поріг виставкової зали. Ані душі!
Зате було дуже багато відвідувачів, і не тільки культурно-мистецької інтелігенції, але й простих киян. Величезний інтерес.
А державні мужі? Може, й не варто було торувати цю стежку. Але навіщо ми, платники податків, утримуємо цю армію, яка начебто зобов’язана опікуватися культурою, мистецтвом, проводити державну політику? Навіщо нам ці міністерства й агенції? Проводити «реформи»? Одержувати височезні зарплати? Роз’їжджати по закордонних відрядженнях?
Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський забув завітати на бієнале, зате гучно повідомив – цьогоріч буде створено нову установу – Музей сучасного мистецтва (!).
І клерки аж бігом біжать будувати новий Музей мистецтва. І вже хутко відрапортували – робота запланована з 2020 року і триватиме до 4-5 років.
Бородянський не приховує задовлення від цього гранд-задуму: “Це буде кілька паралельних процесів: концепція музею, його матеріальне втілення і, разом з тим , наповнення колекції. Це означає, що держава має купувати твори, які потім виставлятиме і зберігатиме в цьому музеї”.
Пане Бородянський, завітайте спочатку на головну художню виставку, поспілкуйтеся з митцями спершу… А вже вони вам розкажуть, як «часто» держава закуповує твори мистецтва. О, ви багато цікавого почуєте. Не зовсім приємні речі, м’яко кажучи. Може, після цього у вас пропаде бажання в авральному порядку створювати цей музей.
Бажано було б завітати на головну художню виставку і заступникові міністра Бородянського Ірині Подоляк, яка не втомлюється повторювати, що міністерство «працюватиме за новими принципами».
Хтось щось знає про ці «принципи»? Бачте, Ірина Подоляк заявила, що у березні 2020 року міністерство представить стратегію гуманітарної політики України, робота над формуванням якої триває.
Ігнорувати великі художні виставки – це і є стратегією?
Чиновникам не до виставок. Вони зайняті супердержавними справами – зараз міністерство працює над створенням нових інституцій (агентств, служб, інспекції).
Йдеться зокрема про Державне агентство з питань мистецтв і Державне агентство з питань мистецької освіти.
Овва! Нам ще й таких відомств бракує!
Українцям пообіцяли, що реформоване міністерство повноцінно запрацює за новою моделлю з січня 2020 року.
Повне ігнорування головної художньої виставки – це і є «нова модель», пане Бородянський?
«Забув» про Центральний будинок художників і очільник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Це той Дробович, який публічно, перед вступом на посаду, проголосив:
“В основі суспільної комунікації має лежати відповідальний діалог із взаємною повагою сторін. Саме так ми долатимемо радянську спадщину комунікації через монолог і гасла та сприятимемо осмисленню історичних подій, важливих для української ідентичності”.
Які красиві слова! Як турботливо висловився сей пан про «осмислення історичних подій, важливих для української ідентичності”!
Чому ж вас художники не бачать, пане Дробович? Куди ви щезли? Ау…
Може, Дробович забув, що основними завданнями Інституту є:
1) реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, а сааме… популяризація історії України, її видатних особистостей? А ще й сприяння діяльності громадських об’єднань, зокрема молодіжних, з відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.
Між іншим, в структурі інституту є Управління популяризаційно-просвітницької роботи. А ще – п’ять осіб у виконавчій дирекції Українського фонду культури, 15 осіб у проектному відділі. Серед них є і провідні фахівці з управління проектами («Знакові події»).
Уся ця чиновницька публіка не ходить на мистецькі заходи. Їм не цікаво. Художня виставка про нашу святу правду, про гетьманів, про достойників різних епох, про те, чому ми сумуємо, радіємо, плачемо, проклинаємо катів, сподіваємося на квітуче життя, за що воюємо і чому змушені шукати кращої долі в інших світах – це не для державних мужів. Культура, духовність, національне надбання – це не до них. Бо не їхня тема. Не відповідає «діджиталізації», новій стратегії, новому баченню «креативних» менеджерів.
Тому й нуль уваги. Навіть на гривню не підтримує держава цю роботу художників. Не розщедрилася коштами ні на промо, ні на розкрутку цієї події, ні на висвітлення тощо. Ніц! І в минулі роки цього не було, нема й нині. Не той формат.
Українство для таких державних мужів – чуже. На превеликий жаль.
Держава упритул не помічала й раніше цієї події! Спиною стояла до неї! Таке ж і нині. Глуха, сліпа держава у цьому плані. Про таку ідеологічну зброю як образотворче мистецтво геть забула. Вже й термін заштрихували, кажуть, що тепер це – візульне мистецтво. Ото дореформувалися…
Леонід ФРОСЕВИЧ
Читайте про виставку:
