Чи буде війна? Американський історик Тімоті Снайдер розповідає, чим відрізняється нова загроза Росії від вторгнення у 2014 році
Відомий американський історик Тімоті Снайдер у своїй колонці на snyder.substack.com розмірковує про те, наскільки ймовірним є початок війни в Україні, навіщо Путін вигадав міф про «єдиний народ» і в чому він помиляється
Мене постійно питають, чи Росія знову вторгнеться в Україну. Я не знаю. Востаннє, коли Росія напала на Україну в 2014 році, я зробив правильний прогноз всупереч здоровому глузду, що повсюдно переважає. На цей раз ми всі розуміємо, що Росія може вторгнутися до України. Насамперед, це вже одного разу сталося, і не так давно. До того ж, Росія сконцентрувала зараз на кордоні з Україною — понад сто тисяч військовослужбовців на додачу до тих, що дислоковані в тих частинах України, які вона вже окупувала. Але я не впевнений, що буде далі. Я не впевнений, що Кремль знає, що буде далі. Насправді я не впевнений, що серед російських еліт є згода щодо того, що буде далі.
Вторгнення в Україну було б жахом для українців, які нічого не зробили, щоб його спровокувати. В Україні вже близько 14 тис. загиблих на війні і близько 2 млн. внутрішніх біженців після останнього російського вторгнення, і цього разу жертви будуть набагато серйознішими. Сили, розгорнуті Росією, здатні на жахливий рівень руйнації. Але вторгнення в Україну також було б неймовірно дурним кроком з боку Росії, і багато росіян знають про це. Можливо, це буде дуже схоже на радянське вторгнення до Афганістану у 1979 році: спочатку здавалося успішним, а за кілька років зруйнувало систему.
Але чому зараз та чому – Україна? У 2014 році російське вторгнення в Україну було частиною більшого наступу на демократію в Європі та США. Росія спромоглася запустити власні політичні меми через західні ЗМІ і навіть викликати сумніви щодо власних наступальних операцій у ході їх проведення. Пропагандистська перемога Росії в Україні у 2014 році підштовхнула її до кібервійни проти членів Європейського Союзу та Сполучених Штатів. Цього разу російська пропаганда набагато менш ефективна. Вона здається незграбною і похмурою.
Путінська загроза вторгнення в Україну явно пов’язана з Європою та США, але цього разу, можливо, інакше. Замість того, щоб вторгнутися без попередження, Росія демонстративно підготувалася до вторгнення, а потім попередила Захід, що у всьому, що відбувається, винні лише вони. Росія відтіснила європейців убік, наполягаючи на прямій розмові з американцями. Це призвело до України (ще раз) до американської внутрішньої політики у конфігурації, яка незручна для президента Байдена. Можливо, в цьому є сенс. Москва віддає перевагу адміністрації Трампа, а не адміністрації Байдена. Трамп заявив, що у другий термін виведе США із НАТО. Все, що послаблює Байдена, може тоді розглядатися як таке, що відповідає інтересам Росії або, швидше, інтересам путінського режиму.
У липні минулого року президент Путін опублікував дивне послання про Україну та Росію та їхні історичні відносини. У ньому він представив таку аргументацію, яка змусила істориків здригнутися. Основна ідея полягає у тому, що тисячу років тому була країна під назвою Русь. Найважливішим містом на Русі був Київ, а зараз, через тисячу років, Київ — столиця України, і тому Україна не може бути справжньою країною, і всі причетні та їхні нащадки повинні бути російськими або братнім російським народом. Я міг би сказати: Русь була заснована варягами, Москви на той час не існувало, Київ керувався з Москви лише наприкінці своєї історії, історія братніх народів — нещодавня, бо щодо цього національна ідентичність має сучасне осмислення. Але ви не можете вступати в історичну суперечку з людьми, які налаштовані вірити в міф, не кажучи вже про президентів, які вважають, що минуле існує лише для того, щоб підтвердити їхні нинішні упередження.
Що найбільше вражає в есе Путіна, то це прихована невизначеність щодо російської ідентичності. Коли ви стверджуєте, що ваші сусіди ваші брати, у вас криза ідентичності. Щодо цього є хороша німецька приказка: «Якщо ти не будеш мені братом, я проламаю тобі череп. Такою є позиція Путіна. У його есе чого не вистачає Росії — то це майбутнього, а нація — це набагато більше про майбутнє, ніж минуле.
Національність — це те, як люди тепер думають про те, що трапиться в майбутньому. Якщо українці вважають себе національною спільнотою із спільним майбутнім, об’єднаною державою, то питання вирішено. З історичної точки зору, уявлення про те, що диктатор в іншій країні вирішує, хто є нацією, а хто ні, відомий як імперіалізм.
Путін неправильно розуміє світ, не означає, що він не може його змінити. Цілком можливо, що він справді вірить у те, що пише. У Кремлі та в російських збройних силах є люди, які чудово знають, що погляд Путіна на Україну не відповідає дійсності. Якби він був щирим, то українці вітали б останнє вторгнення Росії. Офіційна думка така, що вони це й зробили б, але є багато росіян, які знають про це краще. І ще більше росіян, яким все одно, але які при цьому не поділяють екстремальну думку, висловлену їх президентом.
Той факт, що всі російські представники повинні діяти так, наче есе Путіна відповідає дійсності, створює проблему для американських та європейських переговорників. Путін покладає на Захід відповідальність за те, що зробила Росія, а саме підштовхування української громадської думки до НАТО. В есе Путіна стверджує, що українці належать до ширшої спільноти з Росією, але їх ввів в оману віроломний Захід. Віроломства навколо завжди вистачає, і розумні люди можуть не погоджуватися з приводу того, чи слід запрошувати Україну до НАТО. Але простий факт у тому, що нинішня західна орієнтація України є результатом останнього російського вторгнення. Тож американці у безвихідній ситуації. Це, мовляв, вина Америки, що українці відвернулися від свого природного майбутнього. Якщо американці вказують на те, що Росія вторглася в Україну в 2014 році і що саме це стоїть за непопулярністю Росії в Україні та бажанням України отримати гарантії безпеки, вони зустрічають уперте заперечення та грубу ворожість. Офіційну путінську ідеологію дратують основні факти.
Коли Росія востаннє вторглася до України, вона продемонструвала разючу здатність привертати увагу за допомогою заголовків у пресі. Проте все не так просто було насправді — на лінії фронту.
Кримський півострів, де в Росії вже були військово-морські бази, виявився швидко окупований регулярними російськими військами. В інших місцях, спираючись на місцеві та російські нерегулярні формування та на надіслані здалеку частини російської армії, Москві вдалося взяти під контроль набагато меншу територію, ніж вона очікувала. Війна була жорстокою, з масованим обстрілом з російського боку кордону та використанням російської ППО для збивання українських транспортних літаків (не кажучи вже про цивільний авіалайнер МН17). Але основна російська стратегія імітації повстань проти українського уряду зазнала невдачі у більшості випадків. Наразі Росія окупує частини двох південно-східних областей України, Луганської та Донецької, під прикриттям фальшивих ” Республік”.
Цього разу задіяні сили будуть більш численними та краще навченими. Російська армія зараз у кращій формі, ніж у 2014 році. З іншого боку, українська армія теж. 2014 року Україна перебувала в епіцентрі революції і була абсолютно нездатна захистити себе. Зараз вона не в змозі зрівнятися з Росією, проте здатна завдати значно більших збитків, ніж вісім років тому. В даний час у Росії немає патріотичної ейфорії щодо нового вторгнення в Україну. Хоча російські лідери люблять хвалитися своєю жорсткістю, вони майже так само чутливі до втрат, як і американські лідери ( …).
Російська пропаганда, яка спрацювала минулого разу і спрямована проти України, зображала її реакційною чи гомосексуальною, націоналістичною чи космополітичною, залежно від цільової аудиторії. Цього разу таке відчуття, що ми скоріше маємо взагалі не думати про Україну та зосередитися на геополітиці. Російська лінія, згідно з якою у всьому винна Америка, припускає, що Україна насправді не суверенна, і військовий досвід її народу не має великого значення. Це також відволікає нас від того, якою насправді була українська політика.
Однією з перших дій незалежної України було ядерне роззброєння. Україна колись була третьою за величиною ядерною державою у світі, принаймні за кількістю зброї на її території. 1994 року вона відмовилася від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки, дані Великобританією, США та… Росією. Минуле Росії та загроза вторгнення в Україну завдають шкоди глобальній справі ядерного нерозповсюдження, тому що все це, здається, вказує на те, що країни, які відмовляються від ядерної зброї, зазнають нападу з боку своїх сусідів. За нинішньої президентської адміністрації Україна поводилася з Росією примирливо. Президента України Володимира Зеленського було обрано у 2019 році на тлі його обіцянок про відновлення миру. Його жести примирення, спрямовані Путіну, зустрілися із загрозою ескалації війни з боку Росії. Можливо, це одна з причин, через яку російська пропаганда фокусується на Заході та на Сполучених Штатах. Якщо ми зупинимося, щоб подумати про Україну як про країну, ми відразу ж поставимо питання: чому саме цей народ має бути захоплений? Знову?
На відміну від Росії, Україна є демократичною. На відміну від Путіна, Зеленський прийшов до влади на виборах, що заслуговують на довіру, на яких опозиційні кандидати (один із них був чинним президентом) мали доступ до ЗМІ і могли конкурувати. (Ця фундаментальна різниця між Україною та Росією: в Україні президенти програвали вибори та йшли зі своїх постів. У Росії цього ще не сталося.) Одним із центральних елементів традиційних нападок Росії на Україну було те, що ” російськомовні” в Україні зазнають утисків.
Це концептуальна помилка, у тому сенсі, що більшість українців двомовні, і тією чи іншою мірою говорять і українською, і російською, і в цьому відношенні мова не визначає їхньої ідентичності. (Якби визначала, то я був би англійцем). Але такою мірою, наскільки розумно говорити про «російськомовні» в Україні, можна сказати, що й сам президент України, безумовно, один із них. Зеленська — зі сходу України, та її основна мова — російська. Так що “російськомовний” в Україні може бути обраний президентом. Дійсно “російськомовні” в Україні щодо цього набагато вільніші в Україні, ніж ” російськомовні” в Росії. У Росії немає демократії ні для кого.
Інша лінія російської пропаганди в тому, що Україна непридатна для проживання євреїв. Зеленський — єврей. До речі, прем’єр-міністр, коли Зеленський обійняв посаду, теж був євреєм. Протягом кількох місяців 2019 року Україна була єдиною країною (крім Ізраїлю), у якій єврей був главою держави та єврей був главою уряду. В есе Путіна і, конкретніше, у пізнішій статті його колишнього політичного партнера Дмитра Медведєва такий стан справ представлений як свідчення відсутності в України суверенітету та її залежності від Заходу. Риторика Медведєва перетнула антисемітську територію.
Так що робити ? Переговори здаються і потрібними, і важкими. Українці, вочевидь, мають бути в них залучені. Практика виключення зацікавленої країни з обговорення її майбутнього має поганий родовід. Америка насправді не несе відповідальності за все, тому вона не може дати те, чого, здається, хочуть росіяни — альтернативну реальність, у якій Росія не відштовхнула свого сусіда, вторгнувшись на його територію. Або, можливо, альтернативну реальність, у якій Радянський Союз ніколи не розпадався, чи реальність, у якій стара радянська імперія трималася разом до захоплення Росії. Це мрії, які ніхто не може втілити у життя. Явною ознакою незручності російської позиції стало те, що Москва представила два проекти договорів та попросила їх підписати у тому вигляді, в якому вони є. У них американців просять прийняти положення, які, як, безперечно, має знати Кремль, неприйнятні та відмовляють у суверенітеті іншим країнам, особливо Україні.
Здається, варто спробувати вести переговори на більш широкій основі, не обмежуючись конкретними претензіями чи амбіціями Росії, але беручи ключову передумову про те, що у системі європейської безпеки щось не так. Звичайно, це може виглядати по-різному з різних столиць, наприклад, з Києва, але в цьому є суть переговорів.
Що спільного в Америки та Росії, так це те, що їхні дипломати останніми роками були знижені на посаді. Можливо, їм слід завантажити якоюсь серйозною роботою, дати їм щось, що могло створити справжню історію.
За матеріалами видання Новое время
