Ярина Левицька: «Роблю все від мене залежне, аби наша перемога настала найшвидше» (+відео, фото)
З її обличчя не сходить посмішка. Вона – красива, елегантна, позитивна, тендітна і… така смілива. Понад усе любить Україну. Знайомтеся: Ярина Левицька, засновниця та президентка благодійної організації «Ukrainian Spirit by Yaryna Levytska».
–Пані Ярино, ваша організація «Ukrainian Spirit by Yaryna Levytska» допомагає українським воїнам, а також цивільним людям, які змушені були через війну залишити рідні домівки і виїхати в інші країни, зокрема й за океан. Розкажіть, будь ласка, про це.
–«Ukrainian Spirit by Yaryna Levytska» – новостворена організація, їй виповнився рік. Головною її місією є підтримка воїнів, ветеранів, а ще в центрі уваги – гуманітарні, культурні, освітні проєкти. Допомагаємо біженцям, дитячим будинкам, притулкам для тварин. Я почала діяльність з індивідуальної ініціативи. На початку повномасштабного вторгнення була в Києві з дитиною, і коли розпочалася війна постало питання: їхати за кордон, рятувати дитину, чи залишитися в Україні. Звичайно, в першу чергу я думала про безпеку донечки. Ми виїхали спочатку до Європи, потім – до США. Але вже через п’ять днів, як ми прибули до Польщі, я відчувала, що мушу щось робити, не можу стояти осторонь. У мене багато хто з родини, всі брати з першого дня війни пішли добровольцями захищати Україну. Всі воюють. На жаль, в родині є і дуже болючі втрати.
Тоді ж почалося й моє волонтерство, благодійництво. Два роки збирала все необхідне, передавала, підтримувала наших захисників. Але коли настав час більш потужних проєктів, я зрозуміла, що одна не впораюся. Надійшли запити від ветеранів, які мали брати участь в «Іграх нескорених». Їм були необхідні адаптивні візки для гри в регбі. Я, звичайно, взялася за цей проєкт. Але потрібні були великі суми коштів і мені одній це було не під силу, довелося звертатися до небайдужих людей. Так і утворилася моя організація. До речі, нещодавно ми святкували її першу річницю. І я дуже радію, що вперше в історії Ігор наша команда грала в регбі. Саме на колісних кріслах від «Ukrainian Spirit by Yaryna Levytska».
-Це справді дуже потужний проєкт. Знаємо, що ви особисто їздили у Ванкувер, щоб підтримати наших воїнів, учасників «Ігор нескорених».
–Так, я особисто їздила, підтримувала наших хлопців. Це були неймовірні емоції, переживання за них. З командою наших спортсменів я познайомилася у 2022 році в Орландо – з менеджерським складом, із самими ветеранами. Щорічно, коли вони приїжджали на фестивалі, Ігри, я намагалася бути присутньою на всіх цих заходах у Ванкувері, Дюссельдорфі… І саме в Дюссельдорфі наша команда захотіла грати в регбі, але у них не було адаптивних візків для цієї гри. Їм запропонували зіграти в команді гравців із різних країн. Я побачила, наскільки наші хлопці «горять» цим бажанням. Вони сказали, що найважливішим видом спорту, який об’єднує команди, є саме регбі. Було видно, як вони хотіли грати! Сказала собі: «Я це зроблю».
Менше як за рік у наших хлопців були ці крісла – я реалізувала цей проєкт через американську компанію «Vesco». Вона виготовила ці крісла, безпосередньо для кожного ветерана, індивідуально. І у 2025 році у Ванкувері наша команда грала в регбі. Звичайно, переповнювали і радість, і гордість – наші українці підкорили цю спортивну висоту.
–Ви з перших днів війни приєдналися до волонтерського руху. Чому вирішили стати на цю благородну стежину?
-Знаєте, я змалечку виростала у такому дусі допомоги, в мене і мама і тато завжди допомагали людям. Мій тато обіймав керівні посади, але старався дуже багато робити для людей. Це й мені передалося. Коли мама казала: «Дитино, думай трішки про себе», я відповідала, що беру приклад з них, мені є кого наслідувати. Ось і сьогодні моя донечка намагається в усьому наслідувати мене. Тому я довго не роздумувала – допомагати чи ні, це вже було частиною мене. І зараз це є сенсом мого життя. Це не справа, не робота, тому що я не отримую зарплати, не маю соцпідтримки. Усі кошти йдуть на благодійність.
– Ваша допомога нашим воїнам-ветеранам під час «Ігор нескорених» у Ванкувері – це не тільки фінансова, але й моральна підтримка, це ще й повернення сенсу життя, впевненості в собі, незламності українського духу.
-Це справді так, особливо нашим хлопцям потрібна психологічна підтримка, віра у себе.
– Повертаючись до американської сторінки вашої біографії, не можемо не відмітити, що ви допомагаєте менторством у школах, де навчаються українські діти.
–Коли я приїхала з донечкою до США, їй через півроку треба було йти до школи. Вона ще погано знала англійську мову і я звернулася до керівництва школи з проханням, що дитині потрібно адаптуватися до нових умов. Мені запропонували: «А ви не хочете нам допомогти?» Я дещо розгубилася, адже не маю педагогічної освіти. Утім, успішно пройшла тестування і почала працювати ментором у школі і добре справляюся, мені це дуже подобається. Іноді чую, що дуже багато беру на себе, що варто від цього відмовитися. Але я знаю, що для мене це важливо. Менторство для мене – це більше ніж робота. Коли я бачу, як ці діти мене чекають, зустрічають мене в коридорі, радіють, що я прийшла – це не має ціни. У школі проходять різні дитячі конкурси, талант-шоу, а українські діточки соромляться, бояться. І якраз у цьому й полягає моя допомога – спрямувати їх, допомогти, показати, підтримати. Був такий випадок: одна дівчинка дуже гарно їздила на одноколісному велосипеді, але тут у неї не було можливості його придбати. Я подарувала їй такий велосипед, зареєструвала дівчину на «Талант-шоу» і вона виступила там. І ця радість дитяча – найкраща компенсація за роботу. Інший проєкт був присвячений відомим людям, один хлопчик дуже хотів взяти у ньому участь. І він виступив у ролі «президента України». Я придбала відповідний одяг для нього. І знову радості не було меж. Для дітей це дуже важливо, це пам’ятка назавжди. Тому менторство це теж частина мого життя.
–Ми знаємо, що ви особисто морально підтримуєте наших захисників, разом з капеланами берете участь в «Місії на Схід».
-Так. Я приїжджаю в Україну кожні півроку і щоразу беру участь у цих гуманітарних місіях. Харків, Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ… Через два тижні знову поїду на Схід. В Америці мене запитують, чи не страшно мені. Страх є, він завжди буде. Але бажання допомогти заглушує його, ти не думаєш про це. А ще мене питають: «Ти у Києві спиш з тривогами, вибухами. А там, на Сході?» Там вибухи безперервні. Але, опинившись серед військових, відчуваєш, що ти потрібна тут. Адже надзвичайно важливо підтримувати моральний дух воїнів. Капелани моляться, також підтримують захисників. А коли хлопці ще знають, що я приїхала з іншої країни, то думають, що про них пам’ятають. Вони за нас воюють, але і ми про них не забуваємо. На фронті є багато знайомих, рідних. Але мені не вдалося з ними жодного разу зустрітися.
–У вас також багато і культурних проектів. Розкажіть, будь ласка.
–Одним з напрямів діяльності організації є прокладання культурних містків між Україною і США. Це популяризація, промоція нашої культури, наших традицій і звичаїв. Ми проводимо фестивалі, виставки, беремо участь в міжнародних культурних подіях, представляючи Україну. Першу виставку ми організували у 2022 році. Це був показ робіт українських художників для фонду «Нова Юкрейн» і ми представляли також картини художниці, яка загинула в Кременчуку в 2022 році. Багато культурних заходів відбувається – виставки, кінопокази, майстер-класи, FisionFest, спільні заходи з місцевими школами, церквами та музеями. Також організовуємо «Ланцюг єднання» разом з Українським світовим конгресом, до Дня Незалежності.
–Тобто ви є культурною амбасадоркою українського культурного духу у США?
-Можна й так сказати, популяризуємо українську культуру, традиції як серед громадян Америки, так і серед еліт. Пропагуємо демократичні цінності.
–Чи співпрацюєте з іншими волонтерськими організаціями?
-Так. Серед ділових партнерів – Chaikovsky Productions, Procon, Рух Військових Капеланів, Білогородська СТГ, Vesco, Intellectual Leadership, Благодійний фонд «Вірність людям», Star Independent, Glow Art Ukraine. Також у проєкті «Ігри нескорених» співпрацювали з Фондом «Повернись живим».
–Ваш рідний брат також захищає Україну. Розкажіть про нього.
–У мене завжди сльози, коли я згадую його. Цікава історія. Спочатку записався у тероборону, а згодом сказав, що його узяли до лав ЗСУ. А він же раніше не служив у війську. «Мене записали і все», – відповів Сашко. І лише через два місяці ми дізналися, що він –доброволець, просто не хотів нам про це говорити Перший рік був на українсько-білоруському кордоні, а потім – на передовій. Він – розвідник. Молимося з мамою за нього. Минулого року потрапив під обстріли, була загроза ампутації ноги, але, Богу дякувати, обійшлося. Після реабілітації повернувся на фронт. Я його не бачила вже два роки. Телефоном завжди каже, що все добре.
–Пані Ярино, думаємо, що читачам цікаво було б дізнатися і про довоєнний період вашої біографії.
– Я закінчила Києво-Могилянську академію та Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. До 2022-го року трудилася в Києві, у компанії, яка співпрацювала зі Службою безпеки України, Міністерством оборони. Під час однієї із поїздок до Америки познайомилася з чоловіком, який став батьком моєї дитини. І я почала жити на дві країни, але більшість часу проводила в Україні, присвятила себе сім’ї, материнству.
-Як звати вашу донечку, скільки їй рочків?
–Моя донечка Елізабет – це моє щастя, сенс життя. Їй вісім рочків, дуже розумна, активна, їй ніхто не дає вісім років. Я пишаюся нею. Часто кажу їй: «Еліз, ти мене перевершиш в усьому». Вона дуже багато встигає, у неї, як і у мене, немає вихідних. Зараз донечка у бабусі на канікулах, але займається повітряною гімнастикою, музикою, відвідує різноманітні майстер-класи. В Америці навчається за спеціальною програмою «Обдаровані діти», і у свої вісім років опанувала навчальний курс для 11-12-річних. Звісно, пишаюся своєю дитиною.
–Ваша участь у доброчинності, ваша людяність і небайдужість – це невидима, але потужна сила тилу, яка сьогодні рятує, лікує, об’єднує, зазначила Президія Асамблеї ділових кіл під час вручення вам міжнародної українсько-французької нагороди – Ордена Королеви Анни «Честь Вітчизни». Під час церемонії нагородження пролунали такі слова: «Слово «допомога» – не гасло, а спосіб вашого життя. Ви – людина, чиє серце пульсує у ритмі українського болю і надії, навіть за тисячі кілометрів від Батьківщини». Що означає для вас ця вас ця висока нагорода?
-У перші роки своєї діяльності я ніколи не думала про подяки, нагороди. Це так все було далеко. Мене колеги багато разів запитували, чому не прагну якоїсь нагороди? А мені головне – подяка воїнів, добре слово. Я знаю, що роблю… Бо я там, в Америці, і маю можливість допомагати захисникам. Кожен має свій фронт. І, напевне, якби не моя доня, то я була б там, на війні. Але оскільки в мене інші обставини, то я повинна робити все, що можу. Щодо нагород, то з часом подяки, грамоти, кубки мене почали надихати. У кожного є свій переломний етап у житті, коди втрачаєш або сили, або віру, надію. Я не скажу, що у мене були такі моменти. Але такі нагороди, як Орден Королеви Анни «Честь Вітчизни» вселяють віру: отже, я справді роблю щось важливе, для людей, захисників, України. Вірю, що хоч трішечки з моєю допомогою наша перемога настане швидше. Цей орден – велика честь і гордість для мене, визнання того, що все роблю правильно.
–Цікаво було б дізнатися про ваші нові волонтерські проєкти.
-Нещодавно разом з відзначенням річниці організації ми розпочали новий проект, нову ініціативу – закупівлю квадроциклів для медичних підрозділів 53-ї штурмової бригади імені Володимира Мономаха. Завдяки квадрациклам можна евакуйовувати поранених навіть під час повітряних атак дронів. Ми проєкт розпочали і я сподіваюся, що будемо допомагати, скільки зможемо 53-й бригаді. Якщо будуть запити від інших бригад, також будемо старатися допомагати в закупівлі квадроциклів.
–Воїни чекають.
–Звичайно. Віримо, що ця наша справа також буде успішною.
-Очевидно, ви на зв’язку з командирами, вони телефонують вам, розповідають про свої запити. А що перш за все потрібно сьогодні на фронті?
–Воїни кажуть, що у них все є. Але ж потрібні турнікети (рятують життя), павербанки великої потужності, генератори. А найбільше запитів стосуються засобів радіоелектронної боротьби, квадроциклів. Хоча на початку війни дуже потребували медичних аптечок, шоломів, бронежилетів (ми їх передавали на фронт). Зараз, Слава Богу, у хлопців це все є.
–Коли приїдете до Америки, про що розкажете колегам, близьким?
– Моя поїздка до України тільки розпочалася, сподіваюся, що вона буде щасливою. Мене завжди відмовляють від поїздок; ризики, звичайно, завжди є, але я вірю, що все буде добре. Поділюся враженнями від побаченого, розповім про церемонію нагородження Орденом Королеви Анни «Честь Вітчизни», про поїздку на схід. Сподіваюся на позитив, і що все буде добре.
-Як війна змінила ваше відчуття краси і жіночності?
-Ми завжди маємо залишатися жінками, ким би не працювали. І навіть під час війни наша головна місія – бути жінкою і бути матір’ю.
-Яким для вас є сьогодні Київ у воюючій країні?
-Коли приїжджаю до Києва, то не бачу якихось великих змін. Хіба що люди змінилися – стали замкнутішими. Дуже зачіпають душу зруйновані будівлі. Це – наче кадри з кіно, згадуються спогади бабусі про Другу світову війну. Важко повірити, що таке лихо могло статися у ХХІ-му столітті. Але я вірю, що все закінчиться, що більше люди не опиняться в такій ситуації, що потрібно виїжджати за кордон. Це просто такий час, який треба пережити.
–А про що мріється сьогодні Ярині Левицькій?
–Про закінчення війни. Про перемогу. Мрію, як повернуся в Україну, відновлю свій попередній ритм життя. Перед війною я хотіла започаткувати невеличкий бізнес, побудувала дім, який, на жаль не закінчений. Хочеться повернутися і заснувати тут своє сімейне гніздечко. Після перемоги обов’язково зберу всіх друзів, родичів і разом відсвяткуємо цю довгоочікувану подію. А ще хочеться в Америці створити таке місце, де б українці збиралися і відчували присутність України. У Флориді, де я зараз проживаю, українська діаспора нечисельна, тому хочеться її більш наблизити до України. Тому я мрію, що створю таке місце, щоб був цей місток між Америкою та Україною. Дуже вірю, що так і буде.
–Ви обрали місію жінки-волонтерки. Волонтери це ті люди, які несуть надію. Ви не просто допомагаєте, ви відкрили світові новий ракурс, новий погляд на жіночу силу і красу, на красу українок. Ваш девіз: кожна добра справа наближає нас до перемоги. Нехай вона настане якнайшвидше! Щиро дякуємо за вашу благочинність.
Розмову вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич.
