“У нас – горить хата! І загасити її треба усім світом”. Думки письменника біля розбитих будинків у Києві
Ходив ще раз на місце вибуху в Подільському районі Києва, щоб уже допомогти прибрати сміття, яке прилетіло від раші.
ЯКБИ НЕБО БУЛО ЗАКРИТИМ, РАКЕТА НЕ ПРИЛЕТІЛА Б!
Ракета впала на густозаселений майданчик, де з одного боку дитячий садок, з іншого – школа, з двох інших – житлові хрущовки.
Один будинок стоїть боком. Стіна впала купою цегли і тепер кімнати стали відкритими балконами.
Не уявляю, як людям там ночувать і жить взагалі!
Вікна в школі, садку, будинках розтрощені і тепер зяють величезними дірками.
Хто не виїхав із Києва, той став закривати ці дірки чим вдається.
Страшно дивитися на дірки в тих квартирах, хто виїхав з Києва. Стає моторошно особливо тоді, коли квартира на першому чи другому поверсі.
Машини, які стояли просто неба, пом’яло, розтрощило; відірвані колеса, стойки, пружини і т.д. можна було бачити за сотню метрів. Окремі авто згоріли.
Цегляні гаражі розсипало, авто завалило або спалило. Металеві – пом’яло, порвало. Частина авто в них також згоріла. У віддалених авто повиривало двері, не кажучи, що скло – також.
Повиривало вікна не лише по прямій лінії від місця вибуху, а й з боку, які, здавалося б, захищені. Ні. Не захищені. Значить сила вибуху така потужна, що його хвиля, вдарившись в один будинок чи щось інше, вражає рикошетом в протилежний.
На місце вибуху поприходило багато людей. Більшість ротазєїв. Групками стояло багато людей сумнівної зовнішності. Мабуть, вивчали об’єкти для нічної роботи.
Але що стосується школи, то поприходило людей багато. Кожен з них знав, що йому робити. Методично, монотонно, без галасу виносилося бите скло, отвори звільнялися від покручених рам… Все складалося в купу. Великі вікна забивалися різними дерев’яними плитами. Де можна, замість скла, вставлявся целофан.
Але попереду ще дуже багато роботи в школі, в дитячому садку, в кожній пошкодженій квартирі, в кожній душі, яка побачила, відчула це руйнування…
От що наробила одна мить вибуху!
А БУЛО Б ЗАКРИТИМ НЕБО, НЕ ПРИЛЕТІЛА Б ЦЯ РАКЕТА, НЕ ПРИЛІТАЛИ Б ІНШІ РАКЕТИ, ЛІТАКИ, НЕ НАРОБИЛИ Б СТІЛЬКИ ЛИХА НЕ ЛИШЕ НА ЦЬОМУ НЕВЕЛИЧКОМУ МАЙДАНЧИКУ В СТОЛИЦІ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ, А Й ПО ВСІЙ УКРАЇНІ. НЕ БУЛО Б СМЕРТЕЙ, ПОКАЛІЧЕНЬ ФІЗИЧНИХ, МОРАЛЬНИХ І ПСИХОЛОГІЧНИХ, ЯКІ ЗАЛИШАТЬСЯ НЕВИЛІКОВНИМИ РАНАМИ НЕ НА ОДНЕ ПОКОЛІННЯ.
Для мене планета Земля – спільний дім. І принцип: «Моя хата скраю, я нічого не знаю» і знати не хочу – це не принцип ЛЮДИНИ.
Але сусідство – це … Недаремно ж кажуть, краще мати хорошого сусіда, ніж родича.
Якщо в сусіда горить хата, то що має робити інший сусід? Допомагати чи ніхто нікому нічого не винен!
Якщо горить хата, то треба з’ясовувати, чому вона загорілася, лаяти того, хто заснув із цигаркою? Чи, можливо, гасити вогонь?
У нас – горить хата! І загасити її треба усім світом. А потім уже розбиратися із курцем чи іншим негідником, карати його.
Від хвилювання не написав:
СЛАВА УКРАЇНІ! СМЕРТЬ РАШІ І РАШИСТАМ!
Іван ЗАБІЯКА, науковець, журналіст, письменник.
