Російські окупанти окупували село Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022-го. У місцевій школі вони зробили свій штаб. А до тамтешньго підвалу зігнали майже всіх жителів села, їх утримували тут, як живий щит, майже місяць.
Колишні заручники в інтерв’ю нам розповіли про це пекло, яке їм довелося пережити у березні 2022 року. Кожен із них по-своєму бачив і переповідав моторошні дні знущань. Їхні свідчення вражають, викликають глибоке душевне потрясіння.
368 людей, 69 із яких – діти, московити зачинили в підвалі, без повітря, майже без їжі та води, надавши кожному по 60 квадратних сантиметрів. Це був скоріше підвал смерті. Слабші люди задихалися й божеволіли.
27 днів невільники почувалися смертниками, очікували загибелі. Від задухи, браку медичної допомоги й нелюдських умов перебування в тому страшному підвалі померли десятеро селян.
Жителі села проявили величезне, нелюдське терпіння і не втратили своєї гідності, людяності, віри.
Читайте також: Початок вторгнення російських окупантів. Розповідь мешканців Ягідного (+фото, відео)
Розповіді бранців лягли в основу документально-публіцистичної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ наприкінці 2025 року. Власне, це звинувачення росії у геноциді українців, докази для міжнародного трибуналу.
ЗГАДАЙМО…
Був початок весни 2022-го. Жителі Ягідного вже раділи першим променям сонця: ще трішки – й почнуться роботи у садах і на городах. Це невелике, ошатне село на Чернігівщині нагадувало квітучий сад, оазу серед величних сосен. А яка назва – Ягідне! Вмить уявляєш безкраї плантації полуниці, малини, смородини, квітучі вишні, яблуні, груші… Люди знову поринули б у свої звичні клопоти – обрізали б дерева, садили городи, сіяли квіти. Але…
Вже 3 березня на початку березня земля тут здригнулася від важкого гулу ворожої техніки. Танки, бетеери і ще бозна-які смертоносні броньовані потвори тлумили гусеницями городи, валили паркани й брами, руйнували усе на своєму шляху. Навіть сонце заховалося за хмари. А що люди мали робити, несподівано опинившись серед такої біди? Окупанти одразу почали бити по вікнах будинків – кулі роями літали, як оскаженілі металеві джмелі. Сипалося скло, і від цього дзенькоту здавалося, що розбивалися великі кришталеві кулі… У селі Ягідному почалася окупація.
Збоку здавалося, що знімають якийсь фільм жахів: ворожі танки, важкі міномети, гармати, пошматована земля, розстріляні хати, згарища і перелякані люди, яких женуть під дулами автоматів. Ягіднянці ще не знають, який страшний терор влаштують російські душогуби. Тулячись одне до одного, міцно тримаючи за руки діточок, вони мовчки йдуть на свою «Голгофу». Не всі, правда, дійшли.
Леонід Грищенко встиг тоді «завалити» двох ординців. Якби не ворожа куля, стріляв би ще…
Віктор Шевченко відмовився виконувати команду оскаженілих зайд. На російське: «Бистро пошьол впєрьод!» – відповів: «Я на своїй землі»…
Гідно, з піднятою головою зустрів московитів й Анатолій Яцюк, встигнувши вигукнути: «Слава Україні!».
(Під час окупації російські воєнні злочинці розстріляли одинадцятьох людей.)
Бабусі сполохано хрестилися. Це, на жаль, було не кіно.
«За що?» – стриміло у голові кожного, але всі йшли мовчки, понурені, заціпенілі, тихо шепочучи молитву. А чоловіки свій гнів ховали у міцно стиснутих кулаках. Сумною була картина. Людей гнали, як худобу. А хворих, стареньких родичі везли на садових тачках. Найменшій дитинці було… півтора місяця (!), а найстаршій жінці – 93 роки. Усіх їх ворог захопив зненацька, і в кожного роїлися думки: «Що з нами буде?».
Коли ми дізналися про жахіття, які пережили жителі Ягідного, то зрозуміли, що мусимо про це написати.
Перша поїздка до цього села була дуже гнітючою, хоча люди вже потроху оговтувалися від трагедії. Побачене та почуте не відпускало тижнями, і ми знову й знову навідувалися до Ягідного, писали цей болючий рукопис. Відеосюжети розміщували на ютуб-каналі інтернет-сайту «Український репортер».
Ковтаючи сльози, похапцем витираючи їх долонями, люди переповідали нам свою біду. Їхні історії дуже схожі, адже переживали ці жахіття разом. Але в кожного у глибині душі запікся свій біль.
Їхні спогади – як відкрита одвічна рана: у підвалі не було чим дихати, бракувало їжі, води, ліків…
Рашисти задля розваги стріляли бранцям під ноги, погрожуючи вбити. А одного разу вдарили з кулеметів по людях на цвинтарі під час похорону… Приниження були безкінечні, ягіднянців змушували вчити москальський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України…
Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної.
Ягіднянці вистояли, попри всі катування. Тепер про них мають знати не тільки в Україні, а й у всьому світі. Аби воєнні злочини, скоєні російськими вбивцями, ґвалтівниками, мародерами, були розглянуті Спеціальним трибуналом й обвинувачені одержали найсуворіші покарання. Щоб подібне більше ніколи не повторилося…
Поки що трибунал не розпочав роботу. Російські душогуби на волі. Головний московитський упир вішає їм на криваві мундири брязкальця, так звані геройські зірки, за вбивства українців. Ставить їх біля себе на «параді побєдобєсія» у москві.
На усіх окупованих територіях московити катували цивільних, розстрілювали, ґвалтували, живцем закопували в землю. Світ ужахнувся, дізнавшись про геноцид у Бучі, тортури в Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Горенці, Озерах, Мощуні… Своїми спогадами про пережите в окупації поділилася з нами жителька Гостомеля Ольга Ходацька.
Після закінчення війни ми дізнаємося ще більше подібних фактів про воєнні злочини. На жаль.
Але сьогодні ми хотіли б, щоб ця книжка лягла на робочий стіл слідчих Спеціального трибуналу, стала ще одним доказом воєнних злочинів проти українців.
На своєму інформаційному фронті докладаємо максимум зусиль, щоб зібрати якомога більше документальних свідчень потерпілих, тих, хто був заручником рашистів у різних підвалах, катівнях, кого викрали, незаконно затримали, ув’язнили…
В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у жахливому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.
17 сходинок підвалу. Німих свідків страху, болю, тривоги, жалю, відчаю, пекельних мук, неймовірних страждань…
Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, автори книги “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”
